Україна – це країна, де живуть герої, які не бояться нічого. А волонтери – це янголи, що дбають і турбуються не тільки про військових, а й про цивільних. Вони дарують їм світло і тепло, віру і надію, радість і спокій. Особливо під час війни людям з інвалідністю потрібна підтримка та допомога, адже вони стикаються з новими реаліями воєнного часу, у них з’являються нові потреби. Але що, якщо ти – також волонтерка, незважаючи на інвалідність? Якщо ти – сильна і незламна жінка, яка не здається перед викликами долі? Дніпрянка Олена Осадча, з дитинства користується кріслом колісним. Вона розповіла, що надихає її допомагати іншим і пристосовуватись до нових життєвих обставин. Олена поділилась досвідом, як знайти сили жити далі, коли мрії розбиваються об скелю перешкод.

— З дитинства я пересуваюсь за допомогою крісла колісного, оскільки в мене недосконалий остеогенез – це дуже рідкісна хвороба в Україні. Зараз про неї можна знайти більше інформації, а на той час, я була одна з таким діагнозом в Дніпрі. Лікарі сказали батькам, що ламкість кісток можливо буде лише до 18 років, а потім я це переросту. Кожних три місяці до 14 років я лежала в лікарнях, в мене було близько сотні переломів рук і ніг. Мені робили не одну операцію. Я постійно приймала всі препарати і надіялась на те, що одного дня все зміниться. Коли мені виповнилось 18, тоді лікарі сказали батькам, що я навряд чи зможу ходити. Можна було спробувати зробити операцію в Ізраїлі, але вона коштувала нереальних грошей. Навіть, якщо продати будинок, то цього не вистачило б все одно. Ймовірність того, що операція пройде успішно і я зможу самостійно пересуватись була лише 20%. Звісно, ніхто на такий ризик не пішов тому, що 20% – це ж майже нічого.

Довідка. Недосконалий остеогенез – рідкісне генетичне захворювання, для якого характерні часті переломи кісток. Зазвичай із таким діагнозом народжується 1 дитина на 20000 населення. Хвороба прогресує із віком, тому важливо вчасно отримувати необхідне лікування. В народі недосконалий остеогенез часто називають кришталевою хворобою.

— Як до вас ставились батьки, чи старались вони кудись їздити з вами?

Батьки завжди мене підтримували, старались всюди возити. Ми часто їздили на відпочинок, мандрували різними містами, відвідували різноманітні заходи. Тоді ще не було інклюзивної освіти, тому я закінчувала школу дистанційно, вчителі приходили додому. Однак, у ВНЗ я не вступала. Мабуть, на це повпливали розмови про те, що в 18 років я зможу ходити. Коли стало зрозуміло, що це не реально, в мене зникло бажання здобувати вищу освіту. Зовсім нічого не хотілось, 4 роки я була в стані невагомості, замкнулась в собі. Але в 24 роки, я вирішила все ж таки, що вища освіта потрібна, тим паче, тоді я почала займатись волонтерством. Так сталось, що помер батько і ми з мамою залишились у двох, можливості самостійно оплачувати навчання не було. Згодом вийшла постанова, що за навчання платить «Фонд соціального захисту осіб з інвалідністю». Я дізналась про це, зібрала необхідні документи і вступила на соціального працівника до Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» в Києві. Там дистанційна форма навчання, лише раз в півроку треба було приїжджати на сесію. Університет надавав безкоштовно гуртожиток облаштований для людей з інвалідністю. Я провчилась півроку, проте напередодні сесії зателефонували з деканату й повідомили, що кошти за навчання не надійшли і порадили звернутись в свій місцевий фонд соціального захисту. Коли мама туди поїхала, працівники почали знаходити тисячу причин. Словом, фонд так і не оплатив навчання і мене відрахували з університету. Можна було перевестись в будь-який Дніпровський ВНЗ на інший факультет, але я вже не хотіла і на цьому вища освіта закінчилась.

— Чи хотіли б ви тепер продовжити здобувати вищу освіту?

Тепер не має на це часу тому, що по-перше в мене громадська організація, по-друге я працюю адміністратором сайту товариства з обмеженою відповідальністю «ВКвадраті». Роботу я не можу залишити, бо за це отримую кошти, а в наш час на одну пенсію людина з інвалідністю не проживе.

— Коли ви дізнались про волонтерство і чому вирішили допомагати іншим?

В нашому місті для дорослих людей з інвалідністю відбувалось мало подій. Ті громадські організації, що існували не на папері, діяльність яких справді можна було побачити, переважно організовували різні заходи для дітей з інвалідністю. Міська влада також не дуже займалась допомогою і соціалізацією таких дорослих людей. Я це зрозуміла тоді, коли почала сама виїжджати кудись. Одного разу, я потрапила в міський комітет доступності і почула таку фразу:— В нас стільки людей з інвалідністю, але вас не видно, ми вас не бачимо,

А не видно тому, що нас нікуди не запрошують. Місто хоч і велике, проте недоступне. Не кожна доросла людина з інвалідністю може собі дозволити купити квиток до театру, або на будь-який інший захід і без проблем туди потрапити. Після того, з’явилась ініціатива домовлятись про безкоштовні квитки, адже людям потрібно не лише розважатись, але й розвиватись, потрібно навчатись, щоб дорослі люди з інвалідністю могли спілкуватися та проводити час разом. Люди, що користуються колісними кріслами і живуть в квартирах, навіть, немають доступного виходу. Якщо в такої людини нема рідних, то вона місяцями сидить вдома. Мені хотілося допомогти тому, що я також людина з інвалідністю і розумію, що це таке залишитися на одинці з собою. Я почала волонтерити з того часу, як потрапила в ГО «Ліга колясочників». Там чоловік з порушенням опорно рухового апарату також займався допомогою людям з інвалідністю. Він попросив мене допомогти домовитись про транспорт. Я думала що не зможу бо ніколи цього не робила та й не знала куди потрібно звертатись, адже щоб замовити доступний автобус треба дізнатись хто цим займається і знайти на це кошти. Коли все вийшло це була велика радість, тоді з’явилось бажання допомагати більше.

— Розкажіть про громадську організацію «Я знаю ти зможеш?» Як на її діяльність вплинула війна?

ГО «Я знаю ти зможеш» була створена восени в 2021 році. Спершу, вона була розрахована на соціалізацію дорослих людей з інвалідністю, проте коли почалось повномасштабне вторгнення довелось трохи змінити свій напрям діяльності, бо з’явилась потреба в гуманітарній допомозі. Буквально недавно ми почали шукати донорів та подавати грантові заявки, щоб організувати тренінги й надати психологічну допомогу людям з інвалідністю, щоб трохи адаптувати їх до тих умов, в яких вони зараз перебувають. Коли я тільки починала допомагати людям з інвалідністю завжди з’являвся страх. Завдяки рідним і друзям, які мене підтримували і говорили «ми знаємо ти зможеш, в тебе це вдасться» я продовжувала це робити. Мабуть, тому так і назвала організацію «Я знаю, ти зможеш».

Тепер я теж кожному говорю такі слова:— Якщо захотіти і не сидіти склавши руки, а щось робити для досягнення своєї мети, то рано, чи пізно, ти все одно зможеш.

— Як ви подолали свій страх?

Звісно, це не відбувалось само по собі. Спочатку було страшно потім я волонтерила, бо знала, що це потрібно. Я проходила дуже багато семінарів і тренінгів, щоб навчитись чомусь новому. Все приходило з часом, але найбільше допомагала постійна підтримка рідних та друзів.

— Чому ви вирішили створити власну громадську організацію?

До цього я волонтерила не в одній ГО людей з інвалідністю, але часто мої погляди не співпадали з думкою інших керівників, вони не завжди погоджувались з тими умовами донорів, про які я домовлялась. Я вирішила створити свою організацію, щоб самостійно нести за все відповідальність.

— Ваша улюблена цитата, або принципи, за якими ви живете?

Роби для інших так, як для себе і тоді все буде добре. Я завжди говорю правду, навіть якщо це комусь не подобається. Я вважаю, що потрібно бути чесним перед собою і перед людьми.

— Чим для вас є робота?

Адміністратор сайту нерухомості – це моя робота, за неї я отримую кошти, а те, що я керівниця ГО – це виключно волонтерська діяльність. Мені приносить задоволення те, що ця допомога дарує людям не лише радість, але й закриває деякі їхні потреби.

— Як ви відпочиваєте, адже робота виснажує людину?

Так, це правда. У вихідні можу поспілкуватись з друзями, сходити до кав’ярні. Останнім часом в мене рідко таке буває що немає роботи. Інколи вже лягаю спати о 12 і згадую, що не доробила звіт. Вільного часу в мене дуже мало. Окрім роботи і волонтерства, я ще проходжу курси, вчусь писати та подавати грантові заявки. А коли і з’являється трішки часу, то хочеться просто посидіти в тиші. Напевно, відпочинок буде після перемоги, а зараз ми повинні працювати.

— З якими труднощами та бар’єрами ви зіштовхуєтесь через інвалідність?

З недоступністю міста. Людина на кріслі колісному не може пересуватись по місту самостійно, завжди потрібна стороння допомога. Хоча, тепер є більше доступного низькопідлогового транспорту, в який можливо заїхати, але коли ти приїжджаєш на потрібну зупинку, то не можеш потрапити на тротуар через великі бордюри, бо майже ніде немає понижень. Доводиться йти по проїжджій частині, або постійно просити когось з перехожих про допомогу.

— Як часто люди допомагають?

Я пам’ятаю, 5-7 років назад потрібно було самостійно просити і то не всі погоджувались допомогти. Останнім часом, молодь ставиться більш доброзичливо і пропонує свою допомогу, навіть тоді, коли я йду з супроводом.

— Ви розповідали, що місцева влада не дуже переймається життям людей з інвалідністю. У вас виникало бажання допомагати таким людям від імені міста, чи області?

У 2020 році я балотувалася на місцевих виборах в кандидатки депутаток від свого району від нової партії «Демальянс». Я хотіла не лише просувати тему життя людей з інвалідністю, але й зробити так, щоб мій район став більш доступним з рівними дорогами, з хорошим освітленням, з дитячими майданчиками, бо в приватному секторі їх майже немає. Однак, наша партія не пройшла в міську раду і це, напевно, для мене добре. За ці два місяці агітації та виборчої кампанії, я зрозуміла, що політика – це точно не моє.

— Пригадайте 24 лютого 2022. Пам’ятаєте як все починалось? Які були відчуття?

Ніхто не чекав і не думав, що таке можливо. Недалеко від нашого дому знаходиться аеродром. Я почула перший вибух о 4:30 ранку, вікна затрусились, здавалось, що вони повилітають. Відразу ніхто не зрозумів, що це війна. Ми з мамою подумали може просто щось зірвалось. Це не вкладалось в голові, не вірилось, що війна може бути в ХХІ столітті. Бомбосховищ поруч нема, а ті, що є недоступні для людей, які користуються кріслом колісним, тому було дуже страшно. Я живу в приватному будинку, де є підвал. Перші 2, чи 3 дні, ми з мамою спускались туди, коли починалась повітряна тривога. Хоча, наш підвал також недоступний. Мама дуже зі мною тоді натомилась, їй доводилось спускати і підіймати мене на руках. Часто ми брали двох котів і йшли на ніч в своє укриття, адже ходити туди сюди в такий спосіб було важко. Моя мама дуже втомлювалась і ми вирішили нікуди не ходити, а просто пересиджувати тривогу в будинку.

— В Дніпрі, на жаль, досі немає доступного укриття для людей з інвалідністю. Пані, Олено, незважаючи на таку ситуацію з укриттям, ви досі живете в прифронтовому місті. Чому не спробували евакуюватись?

По-перше я дуже люблю своє місто, свій будинок і свою країну. Я не готова залишати все і їхати в нікуди. Для мене це дуже складно, а по-друге в нас є тваринки: два коти і собака. Якщо їхати, то їх потрібно або брати з собою, або залишати. Взяти з собою тварин нереально оскільки удвох ми не впораємось. Вони частинка нашої родини, тому залишити їх ми теж не можемо. Страшно іноді, коли поруч приліт, але ми з мамою вирішили залишатись. Я поїду тільки тоді, якщо не дай боже Дніпро опиниться недалеко від окупованої території, бо жити з орками я неготова.

— Що допомагає вам бути сміливою?

Не знаю. Мабуть, те, що я не звикла сидіти і чекати поки мені хтось допоможе. Я завжди кажу:
Намагайся все зробити сама, якщо в тебе справді не виходить, тоді проси про допомогу в інших, адже тобі ніхто нічого не повинен.

— Що б ви хотіли сказати людям, які переживають труднощі через війну, особливо тим, хто має інвалідність?

Не зважаючи на те, що відбувається – бути сильними. Якщо ми здамось, то ніхто нам не допоможе. Ми повинні вірити в наших воїнів, їм на передовій набагато важче. Головне тримати себе в руках, завжди мати холодний розум, бути в більш безпечних місцях та вірити в нашу перемогу.

— Про що ви мрієте після війни? Яким бачите майбутнє своєї ГО «Я знаю ти зможеш» і чим хотіли б займатись в подальшому?

Після війни людей з інвалідністю стане набагато більше. Хочеться, щоб інклюзія і безбар’єрність, про яку зараз всі говорять існувала не лише на папері, а стала реальністю. Мені складно уявити, як ті хлопці котрі були повністю здоровими, сядуть на крісло колісне і зрозуміють, що вони майже нікуди не можуть потрапити. Тож найбільша моя мрія, щоб кожна людина почувалась рівною незалежно від того, має вона інвалідність, чи ні. Я хочу, щоб члени моєї ГО не потребували гуманітарної допомоги, щоб вони могли самостійно піти в кав’ярню і це не було мега подією. Я мрію про те, щоб освітні заклади були доступними для людей з інвалідністю, щоб вони могли влаштуватись на роботу і дозволяли собі не тільки санаторно-курортне лікування, а просто поїздки на море. Я дуже люблю мандрувати. З великим задоволенням я далі подорожувала би Україною, бо в нас дуже гарна країна. Хочеться, щоб кожен міг легко і комфортно мандрувати нашими містами.

Історія Олени Осадчої є прикладом того, що волонтерство – це не просто бажання допомагати, а справжня любов до людей і вміння знаходити для них частинку тепла всередині свого серця.

Авторка Таміла Коваль

********
«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».

**********

The fortitude and love for people: the incredible story of Olena Osadcha, a volunteer with a disability

Ukraine is a country of heroes who are not afraid of anything. And volunteers are angels who care for and support not only the military but also civilians. They give them light and warmth, faith and hope, joy, and peace. Especially in times of war, people with disabilities need support and assistance, as they are facing new wartime realities and have new needs. But what if you are also a volunteer despite your disability? What if you are a strong and unbreakable woman who does not give up in the face of fate’s challenges? Olena Osadcha, a resident of Dnipro city, has been using a wheelchair since childhood. She told us what inspires her to help others and adapt to new life circumstances. Olena shared her experience of how to find the strength to move on when dreams are shattered by a rock of obstacles.

• Since childhood, I have been using a wheelchair to move around because I have osteogenesis imperfecta, a very rare disease in Ukraine. Nowadays, you can find more information about it, but at that time, I was the only one with this diagnosis in Dnipro. Doctors told my parents that I would have fragile bones only until I was 18, and then I would outgrow it. I spent in hospitals every three months until the age of 14, and I had about a hundred fractures of my arms and legs. I had more than one surgery. I was constantly taking all the medications and hoped that one day everything would change. When I turned 18, the doctors told my parents that I would hardly be able to walk. They could have tried to do a surgical operation in Israel, but it cost unrealistic money. Even if we sold the house, it would still not be enough. And there was only a 20% chance that the surgery would be successful, and I would be able to walk by myself. Of course, no one took that risk because 20% is almost nothing.

Note: Osteogenesis imperfecta is a rare genetic disease characterized by frequent bone fractures. Usually, one child per 20,000 people is born with this diagnosis. The disease progresses with age, so it is important to receive the necessary treatment in time. People often call Osteogenesis imperfecta a crystal disease.

• How did your parents treat you? Did they try to go with you anywhere?

My parents always supported me and tried to take me everywhere. We often went on vacation, traveled to different cities, and attended various events. Back then, there was no inclusive education, so I finished school at a distance, with teachers coming to my home. However, I did not enter a university. Probably, it was a result of the talks that I would be able to walk at the age of 18. When it became clear that it was not realistic, I lost my wish to obtain higher education. I didn’t want anything at all, I was in a state of weightlessness for 4 years, and I withdrew into myself. Still, at the age of 24, I decided that I needed higher education, especially when I started volunteering. It so happened that my father died, and my mother and I were left alone. We could not afford to pay for my studies on our own. Later, a resolution was adopted stating that the “Fund for Social Protection of the Disabled” shall pay for education. I learned about it, gathered the necessary documents, and entered the Open International University of Human Development “Ukraine” in Kyiv to major in social work. It was a distance learning program, and you had to come to the session only once every six months. The university provided a free dormitory equipped for people with disabilities. I studied for six months, but just before the session, they called from the Dean’s office and told me that the tuition fee had not been received and advised me to contact my local social security fund. When my mother went there, the staff began to make up a thousand reasons for refusal. In short, the fund never paid for my studies, and I was expelled from the university. I could have transferred to another university in Dnipro and choose a different faculty, but I already didn’t want to, and that was the end of my higher education.

• And now, would you like to continue obtaining higher education?

Now I don’t have time for that because, first of all, I run a non-governmental organization, and secondly, I work as a website administrator for “VKvadrati,” a limited liability company. I can’t quit my job because I get paid for it, and nowadays a person with a disability can’t live on a pension alone.

• Where did you learn about volunteering and why did you decide to help others?

There were few events for adults with disabilities in our city. Those public organizations that existed not on paper, whose activities could actually be seen, mostly organized various events for children with disabilities. The city authorities also did not do much to help and socialize these adults. I realized this when I started going out on my own. One day, I went to the city’s accessibility committee and heard the following phrase:

• We have so many people with disabilities, but you are not visible, and we do not see you.

 

• We are not visible because we are not invited anywhere. Although the city is big, it is inaccessible. Not every adult person with a disability can afford to buy a ticket to the theater or any other event and get there without any problems. Then the initiative to arrange free tickets appeared because people need not only to entertain, but also to develop, to learn, so that adult people with disabilities could communicate and spend time together. People who use wheelchairs and live in apartments don’t even have an accessible exit. If such a person has no relatives, he or she stays at home for months. I wanted to help because I am also a person with a disability, and I understand what it is like to be left alone with yourself. I started volunteering when I joined the “League of Wheelchair” public organization. There, a man with a musculoskeletal disorder was also involved in helping people with disabilities. He asked me to help him arrange transportation. I thought I couldn’t do it because I had never done it before and didn’t know where to go, because to book an accessible, bus you need to find out who provides  it and find money for it. When everything worked out, it was a great joy, and after that I’ve had the desire to help more.

 

• Tell us about the public organization “I Know You Can!” How did the war affect it?
• The public organization “I Know You Can!” was established in autumn 2021. Initially, it was designed to socialize adults with disabilities, but when the full-scale invasion began, we had to change our focus a bit because the needed for humanitarian assistance emerged. Just recently, we started looking for donors and applying for grants to organize trainings and provide psychological assistance to people with disabilities to help them adapt to the conditions they are staying in now. When I was just starting to help people with disabilities, I used to feel frightened. Thanks to my family and friends who supported me and said, “We know you can do it, you will succeed,” I continued doing it. That’s probably why I named the organization “I Know You Can!” And now I say these words to everyone: If you want to and do something to achieve your goal, sooner or later you will be able to do it.

 

• How did you overcome your fear?
• Of course, it didn’t happen by itself. At first, I was scared, but then I volunteered because I knew it was necessary. I attended a lot of seminars and trainings to learn something new. Everything came with time, but the constant support of family and friends helped me the most.

 

• Why did you decide to create your own public organization?
• Before that, I volunteered for quite a few NGOs for people with disabilities, but often my views did not coincide with the opinions of other leaders, and they did not always agree with the terms of the donor conditions that I negotiated with. So, I decided to create my own organization to be responsible for everything myself.

 

• What is your favorite quote or principles you live by?
• Do for others as you do for yourself, and then everything will be fine. I always tell the truth, even if someone doesn’t like it. I believe that you need to be honest with yourself and with other people.

 

• What does work mean to you?
• Being an administrator of a real estate website is my job, and I get paid for it, and being the head of an NGO is a purely volunteer activity. It gives me pleasure to see that such help not only brings joy to people, but it also meets some of their needs.

 

• How do you rest since work is exhausting for a person?
• Yes, that’s true. On weekends, I can communicate with friends and go to a cafe. Lately, I seldom have no work to do. Sometimes I go to bed at 12 at night and remember that I haven’t finished a report. I have very little free time. In addition to work and volunteering, I also take courses learning to write and submit grant applications. And when I do have a little time, I just want to sit in silence. Probably, we will rest after the victory, but now we have to work.

 

• What difficulties and barriers do you encounter because of disability?
• The inaccessibility of the city. A person in a wheelchair cannot move around the city on their own, and outside help is always needed. Although there are now more low-floor vehicles available to roll into, but when you arrive at the necessary stop, you can’t get onto the sidewalk because of the high curbs and because there are almost no dropped curbs anywhere. You have to walk along the roadway or constantly ask a passerby for help.
• How often do people help?
• I remember that 5-7 years ago I had to ask for help myself, and not everyone agreed to help. Recently, young people have been more friendly and offer their help, even when someone is accompanying me.
• You said that local authorities are not very concerned about the lives of people with disabilities. Have you had a desire to help such people on behalf of the city or region?
• In 2020, I ran in the local elections as a candidate for deputy from my district for the new “Democratic Alliance” party. I wanted not only to promote the topic of the life of people with disabilities, but also to make my neighborhood more accessible with smooth roads, good lighting, and children’s playgrounds because there are almost none in the private sector. However, our party did not get into the city council, and that was probably good for me. During those two months of election campaigning, I realized that politics is definitely not mine.
• Can you recollect the 24th of February 2022? Do you remember how everything was starting? What were your feelings?
• No one had expected or thought that it was possible. There is an airfield not far from our house. I heard the first explosion at 4:30 in the morning. The windows shook over, and it seemed like they were going to fly out. At first, no one realized it was war. My mom and I thought maybe something just exploded. It was incomprehensible and you couldn’t believe there could be a war in the 21st century. There are no bomb shelters nearby, and those that are available are not accessible to people who use wheelchairs, so it was very scary. I live in a private house with a basement. During the first 2 or 3 days, my mom and I went down there when an air raid alarm started although our basement is also inaccessible. My mom was very tired with me then, as she had to take me down and up in her arms. We often took our two cats and went to our shelter for a night, because it was difficult to go back and forth that way. My mother was getting very tired, so we decided not to go anywhere, but just sit out the alarm in the house.
• Unfortunately, there is still no accessible shelter for people with disabilities in Dnipro city. Olena, despite this situation with shelters, you are still living in a frontline city. Why didn’t you try to evacuate?
• First of all, I love my city, my home, and my country very much. I am not ready to leave everything and go nowhere. It is very difficult for me. And secondly, we have animals: two cats and a dog. If you go, you either have to take them with you or leave them behind. Taking the animals with us is unrealistic because we can’t cope with them alone. They are part of our family, so we can’t leave them behind either. Sometimes a missile hits somewhere near, but my mom and I decided to stay. I will leave only if, God forbid, Dnipro gets close to an occupied territory, because I am not ready to live with orcs.
• What helps you to be brave?
• I don’t know. Perhaps the fact that I am not used to sitting and waiting for someone to help me. I always say: Try to do everything yourself. If you really can’t, then ask others for help, because no one owes you anything.
• What would you like to say to people who are living through difficulties because of the war, especially people with disabilities?
• Despite what is happening, we must be strong. If we give up, no one will help us. We have to believe in our soldiers, for whom to be on the front line is much harder. The most important thing is to keep yourself together, always have a cold mind, stay in safer places, and believe in our victory.
• What are you dreaming about after the war? How do you see the future of your public organization “I Know You Can!” and what would you like to do in the future?
• After the war, there will be many more people with disabilities. I want inclusion and barrier-free environment, which everyone is talking about now, to exist not only on paper, but to become a reality. It is hard for me to imagine how those guys who were completely healthy will sit in a wheelchair and realize that they can’t get anywhere. So, my biggest dream is that every person feels equal, no matter whether they have a disability or not. I want the members of my public organization to have no need for humanitarian aid, to be able to go to a coffee shop independently, and it would not be a mega event for them. I dream of educational institutions being accessible to people with disabilities, so that they can get a job and afford not only sanatorium treatment, but also trips to the sea. I love traveling very much. I would love to continue traveling around Ukraine because we have a very beautiful country. I want everyone to be able to travel around our cities easily and comfortably.

Olena Osadcha’s story illustrates that volunteering is not just a desire to help, but a true love for people and the ability to find a piece of warmth in your heart for them.

Prepared by Tamila Koval

 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.