Журналісти вирішили розповісти про один день із життя людини в інвалідному візку. Хотіли ще раз звернути увагу громадськості на перешкоди, які щодня доводиться долати людям із певними фізичними вадами, аби зробити елементарні речі: дістатися до магазину чи аптеки або просто проїхатися вулицями міста. Адже не секрет, що зробити це їм самотужки проблематично. Однак після знайомства з нашим героєм тема статті дещо змінилася, бо, виявляється, зробити навколишнє середовище доступним спроможна навіть одна людина в інвалідному візку…

Наш герой – киянин Олег Миколайович Полозюк. Йому 43 роки, із них 30 він провів у інвалідному візку після спортивної травми. Утім, це не дуже заважає йому вести актив­ний спосіб життя. Щодня влітку (взимку – рідше) Олег Мико­лайович їздить на роботу до Національної асамблеї осіб з інвалідністю Украї­ни, де працює юристом. Щоб дістатися до центру міста, де розташована ця громадська організація, Олегові Полозюку доводиться спочатку проїхати 2 км на інвалідному візку до найближчої станції метро. Можна, звісно, й тролейбусом, але…

– У тролей­бус 80-х років ви­пуску, що курсує повз мій дім, візочнику не по­трапити – транспорт не присто­сований для таких, як я, – пояс­нює Олег Полозюк. – Скориста­тися новими низькопольними тролейбусами чи автобусами теж не завжди вдається: щоб я міг заїхати та виїхати з транспор­ту, водій за інструкцією мав би відкинути пандус, що є всере­дині. Насправді ж жоден цього не робить. Більше того: з дея­ких тролейбусів та автобусів пандуси взагалі знімають, аби не заважали та не муляли очі…

У метро щастить більше – нові станції обладнані підйом­никами та ліфтами, якими мож­на спускатися прямо на плат­форму. Піднятися ж сходами з метро часто допомагають чоловіки-пасажири. Магазини, апте­ки чи кафе для Олега Полозюка доступні не всі – лише ті, що обладнані пандусами, зведени­ми із дотриманням будівельних норм. Найчастіше ж пандусів або нема зовсім, або вони не витримують жодної критики. Наприклад, біля сусідньої з його будинком аптеки за пандус слу­жать два швелери, встановлені під кутом 45°.                        

– Якби я зміг будь-яким чином заїхати на цей так званий пандус, то ризикував би скалі­читися, – каже Олег. – Але ж навіть заїхати на нього не можу, бо відстань між колеса­ми мого візка ширша за відстань між швелерами.

Подібних недолугих при­кладів так званої безбар’єрності можна навести ще чи­мало. Але, можливо, читачеві з особливими фізичними можливостями корисніше буде дізнатися, як самотуж­ки можна зарадити ситуації, «упорядкувавши» простір на­вколо себе. Олег Полозюк, наприклад, почав із власної оселі.

– Раніше я мешкав в іншому будинку аж на сьомому поверсі, – розповідає він. – Коли згорів двигун ліфта, я зрозумів: це може повторюватися багато разів, тож вирішив обміняти свою квартиру на іншу, розта­шовану на першому поверсі. Цілий рік згаяв на те, аби дове­сти владним органам, що на підставі чинного законодавства вони повинні допомогти мені це зробити. Урешті-решт я отри­мав нове помешкання. Проте то був лише початок справи.

– Далі я заходився присто­совувати своє житло під власні потреби, – продовжує Олег Полозюк. – Звернувся до фірми-забудовника із заявою, щоб вони облаштували мені два пандуси – зсередини і зовні бу­динку, розширили в квартирі дверні отвори – аби я вільно міг проїхати візком. Таким чином я забезпечив собі повний дос­туп до будь-якої частини своєї квартири. Це значно спрости­ло й полегшило моє життя.

Подальше звернення Оле­га Миколайовича до органів влади дало нові результати: деякі заклади поблизу його бу­динку стали доступними для осіб з інвалідністю: їх обладнали норма­тивними пандусами.

– Тепер я маю частково до­ступні кафе, ресторан, конди­терську, кілька магазинів, ап­тек, перукарень, відділень банків, поштове відділення, – перераховує об’єкти Олег Полозюк. – До речі, дістатися до них я можу завдяки тому, що бордюрні камені біля мого будин­ку теж нормативні – 2.5 см, а не 15-20 см, як зазвичай.

Можливо, декому такий спосіб відвойовування «тери­торії комфорту» може видати­ся дещо фантастичним. Мов­ляв, добре людині – має юри­дичну освіту, знає, як обстояти свої права. А що робити більшості з майже тримільйон­ної армії осіб з інвалідністю, надто ж тим, хто «із глибинки»? Олег Полозюк і на це має відповідь.

За консультаціями щодо своїх прав варто звертатися до громадських організацій осіб з інвалідністю, адже частина їх робо­ти – надання юридичної допо­моги людини з інвалідністюм. До речі, перелік цих організацій мають органи соцзахисту. Із питань створен­ня архітектурної доступності краще звертатися до райдержадміністрацій. Там діють ко­мітети доступності – органи гро­мадського контролю за дотри­манням законодавства про права осіб з інвалідністю. До них входять

організацій осіб з інвалідністю та архітек­турних організацій. Але насам­перед підвищуйте свій освітній рівень, отримайте вищу освіту, хоч і заочно. Це підвищить ваші шанси на працевлаштування. А працевлаштована людина є соціально захищеною.

Закони, які варто знати: Закон України «Про осно­ви соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Закон України «Про реабі­літацію осіб з інвалідністю в Україні».

Державні будівельні нор­ми (ДБН). 2006. Будинки і спо­руди. Доступність будинків і споруд для маломобільних груп населення.

Державна програма «Безбар’єрна Україна», затверд­жена постановою Кабінету Міністрів України від 29 лип­ня 2009 р. № 784.

Людмила МОРОЗОВА

м Київ