Унікальна історія про тернопільського фотографа з інвалідністю, чиї світлини прикрашають світові глянці

27 Січня 2017 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Тернопільський фотограф Павло Древницький пізнає світ не так, як більшість з нас. Від народження він пересувається за допомогою інвалідного візка. Проте, ніщо не завадило йому здійснити свою мрію і стати тим, ким йому хотілося.

Сім років тому в нього не було власного фотоапарата, а сьогодні його світлини прикрашають глянцеві видання, він співпрацює з іноземними компаніями і продає свої роботи в різні країни.

Для Павла фотографія – це особливий спосіб пізнати світ. У дитинстві неможливість ходити була для нього обмеженням. Але він не замкнувся у чотирьох стінах. Вчителі приходили навчати його додому. Пізніше він став студентом технічного університету, закінчив факультет комп’ютерних наук. Працював удома, але не залишив думку про фотографування.

Все почалося як розвага. Павло взяв фотоапарат і робив світлини вдома. Своїми натюрмортами ділився в Інтернеті й прислухався до фотографів, які радили, як краще спрямувати світло й виставити предмети.

За словами Павла, фотографія навчила його звертати увагу на деталі. Світ незвичайний кожної миті, потрібно лише дивитися.

– Коли я почав розширювати простір у фото, це стало розширенням простору в світі, – розповідає Павло. – Дуже багато змінилося в моїх поглядах на життя, змінилися цінності. Треба приділяти увагу деталям – і тоді все стає дуже цікаве і  красиве. Люди зазвичай пробігають поруч, не дивляться, не вникають у подробиці, а в них – найцікавіше.

Нині Павло працює в основному в жанрі портрету. Розповідає, що для нього секрет вдалого фото – у простоті. Коли людина природна і сама собі подобається.

Павла часто можна побачити в місті, де він полює за вдалими кадрами. Але незвичний фотограф й досі викликає подив у перехожих.

– Навіть тепер люди дивуються, коли бачать мене з фотоапаратом на візку, – каже Павло. – Людей з інвалідністю дуже мало видно. Місто зовсім не пристосоване для нас. Є такі, як з моєю хворобою, які самі ходять. Їх можуть сприйняти і за п’яних, і за наркоманів. Але люди в нас загалом добрі. Вони хоч і дивуються, але допомагають.

Саме з допомогою фотографії, розповідає Павло, він відкрив багато нового у людях.

– Я почав менше боятися, менше почав комплексувати, – каже він. – Фотографія зменшила дистанцію, допомогла перебороти багато комплексів. Буває, що ловлю на собі різні погляди. Але знаю, якщо дивитися, хто що про тебе скаже, то можна не виходити з дому і все життя боятися чужої думки.

Павло Древницький – з тих, які самі себе зробили. В Інтернеті вивчає відеоуроки, дивиться роботи сучасних фотографів. Свої світлини виставляє на сайти для фрілансерів і отримує замовлення на роботу.

Вже кілька років він працює у власній фотостудії. Але найбільше любить зйомки на природі, хоч і не завжди просто доїхати на візку.

– Я навчався вдома, бо не було іншої можливості, – розповідає Павло. –  Стільки років пройшло, і все одно нічого не змінилося. Школи не пристосовані для людей з інвалідністю, як і місто. Я тільки раз їхав тролейбусом, там було місце, де можна було вміститися на візку, але все одно треба було, щоб мене піднімали в салон, сам я заїхати не міг. Навіть нові будинки у нас зводять із високими бордюрами та сходами. На якійсь зустрічі мене переконували – розумієте, такий цоколь високий будинку, що пандус не побудувати ніяк…

Вулицями Павло переміщається на візку. Називає його електроколесом і виїжджає на зйомку за будь-якої погоди. Каже, що рідко страждає через поганий настрій – не має на це часу.

– При сірій погоді знімаю, наприклад, якісь сумні портрети на фоні лісу або парку, під настрій, – усміхається Павло. – Смуток, як і радість, теж є великою частиною людського життя. А що мені піднімає настрій? Музика, мабуть. Люблю дивитися роботи інших фотографів. Коли не знімаю, обробляю світлини, у мене просто нема часу скучати.

Коли є така можливість, Павло подорожує з друзями. На питання, де мріє побувати, відповідає: всюди. Китай, Японія, Америка, Африка. Куди зміг би залізти на своєму електроколесі.

– Слід припинити себе жаліти, – зауважує Павло. – Не витрачати час на сидіння без справи та жаління себе, що я не можу нічим займатися, бо я маю інвалідність, і що треба, аби хтось влаштував мене на роботу. Нічого цього не треба, все залежить тільки від кожного з нас. Зараз Інтернет відкриває для навчання і для роботи дуже багато можливостей. Навчитися не так вже й тяжко. Треба просто захотіти чогось досягти.

Як відзначають експерти, у Павла – чудове відчуття світла. Він знає, як зробити картинку не лише красивою, а глибокою та символічною.

– Чого більше в житті для мене – світла чи тіней? – перепитує він. – Світла, мабуть. Але тіні обов’язково потрібні, бо за білою плямою нічого неможливо буде розгледіти.

Нині клієнти самі шукають Павла, щоб замовити у нього фотосесію. Тепер він може більше часу приділити вивченню композиції, вивченню ефектів світла і тіні. Але суть тут навіть не в тому, щоб робити гарні фотографії. Просто фотографія допомагає позбутися почуття ізоляції і відчути себе частиною суспільства.

Фотограф зазначає, що повністю задоволений своїм життям: у нього є улюблена справа і незламна віра.

– Життя – це подарунок, – каже він. – Хоча би для вражень. Чи для смачної їжі. Чи для того, щоб не тільки споживати, а комусь дати щось просто так.

Файне місто