«Мені дуже тяжко без сина»: вражаюча історія 60-річної матері солдата з Тернопільщини

20 Липня 2015 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Сергій – син 60-річної Марії Михайлівни Бучинської із с. Ласківці Теребовлянського району, воює на передовій, біля с. Мирне Донецької області. Жінка ж – інвалід дитинства ІІ-ої групи, виховала сина самостійно, живе на власному обійсті разом з незрячим братом-інвалідом.

60-річна Марія Бучинська з болем у серці розповідає польському режисеру Пітеру Бернасу про свого сина Сергія, який воює на Сході України

«Як Бог розсудить, то повернуся живим»

Марія Бучинська пригадує свого синочка з маленьких років. Каже, що він почав рано говорити і вже у півтора року міг поширено розповідати, а в три роки розмовляв, як дорослий, правильно, без будь-яких дитячих дефектів мови. Змалечку відзначався акуратністю у всьому, от лише одна біда була у нього – постійно мав побиті лікті та коліна. Але, впавши, ніколи не плакав, лише дивився на маму з-під лоба, чи та не збирається його сварити. В дитячі роки хлопчик мав русяві кучерики та блакитні оченята, через що був схожий на дівчинку. Дуже поважав дорослих, до всіх вітався християнським привітом «Слава Ісусу Христу», зі всіма був ввічливий. Коли пані Марія згадує про дитячі роки свого сина, її очі світяться незбагненним внутрішнім сяйвом, руки перебирають поділ халата. Видно, що вона завжди з ним, хоч воїн зараз далеко, зустрічається з небезпекою ледь не щодня, пише Номер один.

«Мій син, – з гордістю каже мати, – дуже мене любить, але коли прийшла повістка з райвійськкомату і я почала його відмовляти від служби в армії, він вперше мене не послухав. Казав: ні, мамо, я таки піду, не буду ховатися і втікати, не хочу, бо що потім люди скажуть, і хлопці будуть сміятися. Подумають ще, що ви мене викупили чи щось подібне. А я йому: та за які такі гроші я б давала хабара, он у нас на харчі ледь вистачає. Все ж я зібралася таки до району і просила в тому військкоматі, пояснивши всю домашню обстановку, щоб не брали мого сина на війну, бо ми з моїм братом пропадемо без нього, плакала, молила їх. Та вони сказали, що вже нічого не вдієш. Так і пішов мій Сергійко до війська зі словами: дайте, мамо, спокій тому всьому, що має статися, так і буде, як Бог розсудить, то повернуся живим».

А ще мама розповідає, що її син мав роботу в Польщі, нарешті знайшов і через декілька днів мав їхати туди. Напередодні пані Марії приснився віщий поганий сон, ніби її Сергійко воює. Далися, напевно, взнаки теленовини, постійні людські балачки, загальна напруга в суспільстві. Та Сергій вирішив таки захищати Батьківщину, він розумів, що так захистить і свою матір. Остання хвалиться, що вони із сином постійно тримають мобільний зв’язок, вона ділиться всіма сільськими й родинними новинами і від того стає легше. Вчора йому повідала про те, що в криниці рівень води впав і немає кому це поправити, на що Сергій сказав: люди, мамо, вам допомагатимуть, поки я не повернуся. От і під час бесіди хтось до пані Марії зателефонував, вона радісно стрепенулася: «Це, напевно, мій Сергійко!» Та то був хтось інший, і очі матері враз погасли, стали тужливими. «Оце коли ми вчора говорили з ним, – продовжує мати, – я чула в трубку вибухи. Зі сльозами питаю сина, що це таке. Та він відповів, що це далеко, десь за 2 км, а у нього все добре. Отак він завжди каже, що все добре. Сергію 27 квітня цього року виповнилось 27 років, а він 26-го пішов до війська. Раніше він був веселий, товариський, любив з людьми побалакати, а тепер… Він заради того, щоб розрадити мене, намагається жартувати, видаватися веселим, та все ж відчуваю, що це все не те, зовсім не те».

Під час розмови з пані Марією неподалік на сонечку тихо сидів незрячий чоловік і, слухаючи, час від часу тишком хустинкою витирав очі чи то від хвороби, чи, може, від жалю до сестри, її сина і свого похресника…

«Мені дуже тяжко без сина»

Відразу після навчального полігону Сергій потрапив на фронт. Пані Марія пригадує, що він їй тоді телефонував і казав: «Мамо, мене зараз везуть кудись, але я не знаю куди». Марії нині дуже скрутно без сина, але його слова збулися, бо світ не без добрих людей, допомагають їй. За словами жінки, найбільше турбується сільський голова Йосип Ваврик, добра і чуйна людина. Немає такого дня, щоб він не поцікавився життям Бучинських, не розрадив добрим словом. До Сергія він телефонує ледь не щодня, як і до інших десятьох односельчан-воїнів, п’ятеро з яких воюють на передовій. Це саме завдяки йому, його організаторським здібностям, люди постійно збирають для вояків кошти, продукти харчування, амуніцію, засоби індивідуального захисту і ще багато чого. Також пані Марія теплими словами вдячності згадує місцевих підприємців: Романа Апостола, Івана Грошка, Івана Драгана, своїх сусідів та ще багатьох односельчан.

«Мені дуже тяжко без сина, – продовжує мати солдата, – адже під моєю опікою залишився брат-інвалід, а мої ноги погано ходять. А як почую з новин, що там на Сході робиться, де служить мій син, то серце завмирає, вимикаю телевізор, а по тілу ніби мурахи лазять… Ходжу до церкви, замовляю службу за здоров’я сина, за Україну, нашу перемогу. Всі священнослужителі наших сільських церков постійно згадують у кожній проповіді всіх наших бійців поіменно.

У нас із сином завжди була повна злагода, ніколи не сварилися і не сваримося, поважаємо і любимо одне одного. Я відчуваю, що мій син дуже змінився, голос у нього став якийсь мужній. Він до мене завжди говорив з любов’ю, а тепер у голосі відчувається лагідність, ніжність, піклування. Це мене трохи заспокоює, хоч він і не розповідає ніколи про бої. Каже, що вони там усі чекають з нетерпінням на мир, бо мир – то є найкраще, що є у світі. Він зрозумів тепер ціну миру, бо відчув на собі війну. Пам’ятаю, ще тоді, коли я його відмовляла від армії, він мовив: «Мамо, мамо, з Батьківщини не втікають, за неї б’ються і життя не шкодують!» Він такий у мене, що коли йому буде навіть дуже погано, того не скаже, але таке я відчуваю і без слів своїм материнським серцем. А коли я починаю плакати, він мене завжди запевняє: «Мамо, не плачте, я обов’язково повернуся, вірте в це!» Розповів, що восени спеціально попроситься у відпустку, щоб допомогти мені викопати картоплю та в інших осінніх роботах по господарству. Бачте, який у мене син!» – з гордістю та піднесенням каже матір солдата.

Хтось, можливо, скаже: чим же ця історія вражаюча? Відповімо: дана історія вражаюча для людей з тонкою шкірою та великими серцями, а не… Вона найперше вражає безмежною материнською любов’ю, добротою одних людей і бездушністю інших, також повним взаєморозумінням між сином і матір’ю.

І не хочеться вірити, що райвійськкомат свідомо мобілізував цього молодого чоловіка, не вияснивши умов та стану його родини. Та проти фактів не попреш… Хочеться вірити, що в майбутньому такого не повториться, адже в Україні не оголошено воєнного стану і немає потреби «гребти» всіх чоловіків призивного віку підряд лише заради виконання відсотків мобілізаційного плану.

На фото: 60-річна Марія Бучинська з болем у серці розповідає польському режисеру Пітеру Бернасу про свого сина Сергія, який воює на Сході України

0352.ua