Мама у візочку

23 Червня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Навіть якщо жінка є інвалідом, користується візком чи милицями, вона все одно жінка і повинна народити дитину, бо це її призначення. Про досвід материнства – у трьох жіночих розповідях

Роксолана Дзьоба-Балян, спортсменка-паралімпійка зі стрільби з лука (фото: архів)

Коли мама вперше пригортає до себе новонароджене маля, заглядає в його оченята, то гостро відчуває, яке диво сталося в її житті. А наскільки більшим це диво є для жінок, на долю яких випало важке випробування обходитися без ніг!

“Вагітна? У візочку? Та ви що!”

Коли Оксана дізналася приємну новину про вагітність, наступне, що вона почула у жіночій консультації, було: “Вагітна? У візочку? Та ви що!” Неприпустимим материнство здалося лікарці з тієї причини, що Оксана не ходить внаслідок жахливої аварії. Відтак жінці настійливо рекомендували перервати вагітність.

Як свідчить досвід нашої героїні, жінка, що не ходить, має більше клопоту з вагітністю, аніж решта. Крім звичних клопотів вагітних жінок, їй ще треба справлятися з нерозумінням медперсоналу і абсолютною непристосованістю жіночих консультацій. Зазвичай до своєї поліклініки жінці-інваліду нелегко потрапити самотужки, а що вже казати про жінку, яка не ходить, та ще й із животиком?

“Четверта поліклініка розміщена в старому будинку, там немає ні пандусів, ні ліфта. Жіноча консультація на четвертому поверсі! Елементарний огляд у гінеколога на пізніх термінах був для мене складним через те, що важко потрапити на гінекологічне крісло. Та й лікарі часто не знають, як тебе туди “доставити”. Тут можна розраховувати тільки на підтримку близьких”, – розповідає Оксана, що виносила і народила дитину, провівши вагітність у візочку. Вдруге потрапити у вітчизняні жіночу консультацію та пологовий будинок їй не хочеться.

Найважливіше – це підтримка чоловіка,
коли ти сама, то справді тяжко

Ще одна мама – Оленка переконує, що медики раді допомогти, але не завжди їм це під силу. “Ми належимо до другої міської поліклініки, там є пандуси, але жіноча консультація і досі не обладнана, там звичайний туалет. Якщо треба випити багато води перед УЗД, то жінці доводиться нелегко, навіть якщо поруч двоє сильних чоловіків”, – каже вона.

На той час їй було 24, раніше вона взагалі ніколи не відвідувала гінеколога. Коли в неї почалася кровотеча, Оленка не знала, як бути. “До мене додому виїхала ціла бригада лікарів. Щоправда, вони не знали, що зі мною на ліжку робити, як оглянути. В підсумку вирішили, що поїду з ними до лікарні. Я взяла батька і чоловіка. Мої чоловіки допомогли транспортувати мене спочатку на кушетку, а потім на гінекологічне крісло”, – пригадує Оленка. Зараз їй 31, але теж більше народжувати не планує.

Як розповів Ярослав Грибальський, голова правління громадської організації Львівське обласне відділення Українського фонду “Реабілітація інвалідів”, координатор програм Національної Асамблеї інвалідів України, “в нас немає жодної статистики, ніхто не виділяє їх із числа майбутніх мам, якось навіть спробував порахувати окремо спинальниць (жінок у візочках), але мої спроби увінчалися поразкою – надто вже складно виявилося це зробити”.

Просто хотіла дитини…

Знайти таких героїнь непросто. Ці жінки живуть серед нас, їхні історії не афішовані, але від того не менш незвичні. Вони просто сильні й непомітні. А ще, як і кожна мама, заклопотані. Незалежно одна від одної признаються, що особливо не задумувалися – просто дуже хотіли стати матерями.

“Чоловік мене підтримував і допомагав увесь час. Я не наважилася б без нього. То від жінки залежить, як вона усе сприйме, як справлятиметься далі”, – каже Оксана.

“Може, то і є ризик. Я спочатку не думала – просто хотіла дитини. А вже потім обдумувала, коли народила. Я б не була упевнена, що хочу дитини, якби не мій чоловік. Він щораз частіше мене переконував, що нам варто стати батьками. В якийсь момент я зрозуміла, що справді дуже хочу бути мамою. І це сталося”, – зашарілася Оленка.

“Не знаю, як до мене прийшло рішення, що хочу мати дитину. Найважливіше – це підтримка чоловіка. Коли ти сама, то справді тяжко. Мені було 19, коли завагітніла першою, Еліною. Не було якоїсь такої спеціальної мети, просто я з підліткового віку завжди знала, що треба вийти заміж, народити дитину. Мені здається, що страшно будь-якій жінці віддати себе всю. Страшно на початку, переживаєш, щоб воно народилося здоровеньке, як будеш давати собі раду. Але віддавати себе всю не треба – можна так все організувати, щоб тебе вистачало і на дитину, і на коханого чоловіка, і на все інше.

Я думаю, що все приходить у свій час. Ніколи нічого не треба робити, бо всі це роблять: не народжувати, бо всі народжують. От коли жінка відчуває, що готова до материнства, тоді й варто народжувати. Має пролунати якийсь такий внутрішній дзвоник у тобі самій… Не слід думати, що ще треба почекати, щоб доробитися – цей момент може й не настати. Бог дає дитину і дає на дитину. Знаєте, ще ніхто з мудрих людей не вмер з голоду, завжди знаходяться якісь способи заробітку, якщо маєш голову на плечах. Але то таке: комусь за щастя хліб чорний, а комусь діаманти дрібні… Думаю, у кожної жінки все має бути по-своєму”, – розповідає давня знайома “Пошти” Роксолана Дзьоба-Балян.

З луком і надією

Роксолана Дзьоба-Балян – майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з лука, чемпіонка України, у 2009-ому привезла “золото” як чемпіонка Європи зі стрільби з лука для спортсменів з особливими потребами.

У юності залишилась без ніг, однак не зламалася, навпаки, перемогла себе та інших, стала чемпіонкою Європи. До 17 років не підо­зрювала, що її доля буде як натягнута тятива. Але дівчина вирішила боротися. Спершу за саме життя, коли в 17 потрапила під потяг і залишилась без ніг. Донині чотири рази на тиждень на тренуваннях – це її постійний режим уже більш як десять років. На шостому місяці вагітності Роксолана стріляла з 16-кілограмового лука. А народивши в липні, у вересні знову змагалася! Цього року їде на чемпіонат Європи у Швейцарії: “Ще б хоч якусь “бронзу” здобути для початку”.

Роксолана – мама двох дівчаток: одинадцятирічної Еліни та Мілани, якій у липні виповниться три. “Я не пам’ятаю таких жінок у нашому відділенні… Скільки працюю, таке бачу вперше. Був у нас розсіяний склероз, ДЦП, тяжкі патології – така у нас специфіка… Працюю більш ніж 30 років, але ніколи не зустрічала жінки з ампутованими ногами, яка наважилася б народити, причому двічі. Дві вагітності – два кесареві розтини. Тепер не кожна здорова жінка хоче мати кілька дітей. А наша Ляна хотіла.

Я працюю більш ніж 30 років,
але ніколи не зустрічала жінки з ампутованими ногами,
яка наважилася б народити, причому двічі

Таку силу духу має – на десятьох би вистачило, – каже завідувач відділення патології вагітності Львівської обласної клінічної лікарні, кандидат медичних наук Віра Паєнок. – Біля Роксолани сам мимоволі стаєш світлим, позитивним. Пригадую, з нею в палаті лежала інша вагітна, яка, побачивши нашу Роксолану, попросила, щоб її перевели в іншу. Але вже наступного дня передумала – Роксолана так її підтримувала, що вони подружилися”.

“Побільше б таких людей було, як Роксолана! У нас багато різних жінок, кожна має свою історію. Але Роксолана особлива, її не можна забути. Не лише тому, що вона потрапляла до нас двічі, адже, зрозуміло, сидячий спосіб життя позначається й на вагітності. Та вона не сиділа – вона літала! У відділенні – на візочку, чоловік Роксолани виводив її гуляти на протезах, вона сама себе обслуговувала, не завдавала прикрощів, дуже чітко виконувала всі рекомендації лікарів, дієту, додержувала режиму. Ми не помічали часом, що перед нами жінка у візочку, казали їй не “поїхали” на УЗД, а “пішли”, як усім іншим жінкам”, – пригадує лікар Роксолани Соломія Ач.

Мілана народилася попри ускладнення: після травми у Роксолани були розплющені кістки таза, які зрослися, і дівчинку було важко дістати під час кесаревого розтину. Але все обійшлося… Сьогодні їй уже майже три рочки. Вона біжить до мами щоразу, коли не може самостійно подолати якісь свої дитячі труднощі або ж просто боїться… мухи. Дівчатко щасливе, тулиться до красивої і надзвичайно жіночної мами Роксолани. І це найкращий у світі доказ на користь материнства!

Лікарі Віра Паєнок і Соломія Ач наввипередки радять народжувати! І ще просять не залякувати жінок страшними ускладненнями. “Так і напишіть: мамою варто бути завжди, за будь-яких умов! Усякі травми бувають, але якщо репродуктивна система збережена, то чому б ні? Зі свого боку допоможемо, щоб усе минулося якнайкраще”, – каже Соломія Ач.

Звенислава Кечур, психотерапевт

Я тривалий час вела школи для майбутніх мам з патологіями вагітності. Але за весь цей час у мене не було жодної такої жінки.

Напевно, вони все ще залишаються наодинці зі своїми проблемами, зі своїми чоловіками і сім’ями. Але вони не конче слабкі. Після народження дитини всі жінки переживають сум, невпевненість, тривогу, безпомічність. Зазвичай ці стани минають через кілька днів.

Взагалі, коли жінка виношує дитинку, то переживає весь спектр найрізноманітніших емоцій. Колись дуже влучно називали цей стан – “жінка при надії”. Крім самої надії, жінку тривожать і страхи, як усе буде, чи дитинка народиться здоровенькою, чи зможе вона її доглядати.

Вагітність – це, з одного боку, обмеження (перервана кар’єра, фізична активність знижена), але це особ­ливий стан, переживання якого збагачують жінку як особистість на все подальше життя! Жінка не повинна пропустити його, навіть якщо не ходить. Я не думаю, що це найбільше страшить жінку перед материнством. Тут має місце те, в якій сім’ї вона народилася, який у неї чоловік, які у них стосунки, чи він їй допомагає, чи вже є діти. Одне слово, ті самі фактори, що й у всіх інших жінок.

Звичайно, не всі стають чемпіонками, як Роксолана Дзьоба-Балян, не всі малюють-пишуть, не всі досягають висот. Але вони стають мамами і реалізують свій потенціал.

Львівська Пошта