«Людей на візках майже не бачать, тому не спішать щось міняти», — Гонтар

9 Червня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Дмитро Щебетюк повернувся із кілометрової пробіжки до Дня олімпійського бігу. Він та Марго Гонтар, співзасновники ініціативи «Доступно.UA», розповідають про те, як змінюється ставлення до людей у візках протягом останнього часу, пише «Громадське радіо».

Марго Гонтар та Дмитро Щебетюк

Василь Шандро: Наскільки часто є подібні акції і яка їх мета для вас особисто?

Дмитро Щебетюк: Саме така акція проводиться раз у рік. Для мене мета — повеселитися. Мене запросила подруга, яка дуже хотіла побігти. І сьогодні зранку ми змотивували одне одного: я подзвонив їй: ну що, їдемо? — ну їдемо. А потім виявилось, що ми обоє не хотіли їхати.

Василь Шандро: Про ініціативу «Доступно.UA» ви десь півроку тому розповідали у нашій студії. Нагадайте, що це за ініціатива, і розкажіть, що змінилося з того часу?

Марго Гонтар: Ініціатива стосується того, щоб зробити міський простір доступним для всіх людей.

Дмитро Щебетюк: І показати людям, що попри те, що є перешкоди, їх можна подолати.

Марго Гонтар: Діма це і робить своїм прикладом. Трошки пізніше ми почали знімати відео про лайфхаки для людей на колясках.

Дмитро Щебетюк: Наприклад, ми показуємо, як відбуваються подорожі у потягах, навіть якщо там немає спеціальних вагонів.

Тетяна Трощинська: Однією із перешкод може бути те, що ми не звикли просити про допомогу. Як себе перебороти?

Дмитро Щебетюк: Багато людей самі пропонують допомогу. Останній раз, коли я був у Чернівцях і мені потрібно було у центр, я запитав, чи їде туди тролейбус. Мені сказали, що їде, але там було багато людей. А хлопці кажуть: ні, та ми зараз усіх посунемо і тебе занесем. Я кажу: та ні, не треба. І розумію, що я вже у тролейбусі.

З часом розумієш, що хочеш чи не хочеш, але якщо тобі треба кудись дістатися, то доведеться попросити про допомогу.

Марго Гонтар: Те, що ми робимо зараз — тимчасові речі, але основна річ, яку ми робимо — моніторинг доступності публічних місць, щоб далі іти на контакт із власниками, щоб іти на якісь прості зміни — наприклад, коли є три сходинки, і це недоступно, але це можна змінити одним пандусом.

Це потребує часу, але якісь повільні зміни відбуваються.

Дмитро Щебетюк: Ми також мотивуємо інших людей ходити у ті заклади і тим самим мотивувати власників до певних змін. Ми не вимагаємо, а показуємо, щоб люди самі розуміли, що це потрібно.

Марго Гонтар: Основний момент полягає у тому, що людей на візках практично не бачать, і тому, зокрема, власники закладів не розуміють, нащо робити ці зміни й адаптувати щось, якщо ці люди не є їхніми клієнтами.

Василь Шандро: Наскільки важко переборювати ментальні, а не фізичні бар’єри?

Марго Гонтар: Я бачу певне тяжіння показувати це з жалісливого ракурсу, де один з епічних моментів — коли журналісти показують, як людині на візку важко спускатися по сходах, при тому що поруч є пандус.

Дмитро Щебетюк: Кожній людині своя травма найважча. Більшість людей на інвалідному візку почуваються невпевнено, і це відчувають інші люди і починають їх жаліти. Для мене теж після травми було важко кудись вийти — і фізично, і психологічно.

Раніше було таке, що хтось хотів, щоб його спустили у метро, а люди проходили повз і давали гроші. Знайома розказувала, що пила у переході каву, а їй туди кидали дріб’язок. Але зараз із цим стає краще.

Василь Шандро: Що вам вдалося зробити у спорті, коли, здавалося б, опускаються руки?

Дмитро Щебетюк: Я майстер спорту із плавання, багаторазовий призер і чемпіон України із плавання, по стрільбі із лука я в резерві української паралімпійської збірної, по боулінгу випадково на відкритому чемпіонаті Азербайджану здобув бронзу, і музикант.

Проєкт реалізується у рамках Польсько-Канадської Програми Підтримки Демократії, співфінансованої з програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Польщі та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD).