Ключкою по аутизму: хворобу лікують спортом

20 Грудня 2013 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Згідно зі статистикою, одна з вісімдесяти восьми дітей у Сполучених Штатах має ту чи іншу форму аутизму. Такий високий рівень хвороби пояснюють новими методами діагностики, адже лікарі навчилися впізнавати найменші ознаки захворювання. Головна проблема хворих на аутизм це відсутність соціальних навичок. Поки вчені та медики шукають коріння недуги та спосіб її лікування, у передмісті Вашингтона намагаються пристосувати таких дітей до життя через спорт, а саме хокей.

Суботній ранок у Роквілі – родина Блейсделів прокидається на світанку. Дейвид готує до щотижневого тренування з хокею свого сина Кристофера.

Чотирнадцятирічний хлопчик грає в місцевій команді «Гепарди Монтгомері». Кілька хвилин на перевдягання, і нарешті гепарди виходять на кригу.

Ці хлопці на перший погляд нічим не відрізняються від решти юних хокеїстів. Однак, їх шлях до гри був до певної міри унікальним.

Хлопці говорять:

«Мене звати Амір Хан. Я граю за «Гепардів Монтгомері».

«Я Моріс. Я в команді «Гепарди Монтгомері».

Дейвид: «Гепарди, вперед!»

Всі члени команди мають ту чи іншу форму розладу розвитку, деякі хворі на аутизм. «Гепарди» були засновані у 2008 році. Починалось все з 10 гравців та двох тренерів, сьогодні команда має 80 хлопців та цілий штат тренерів. Головний тренер Дейвид Лучія був у команді на самих початках:

«Ця команда, «Гепарди Монтгомері» – це справжня терапевтична програма для дітей, яка допомагає їм адаптуватись у суспільстві, вчить, як себе поводити в школі та поза її стінами, на хокейному майданчику та деінде. Програма дає їм навички для повсякденного життя, все, чому вони вчаться на кризі, вони використовують в інших ситуаціях».

Дейвид Блейсдел каже, що більшістю свого успіху на льоду Кристофер завдячує тренерам:

«Всі тренери та волонтери такі терпеливі з Кристофером».

Тренери працюють безкоштовно. Деякі з них, у тому числі і головний тренер Лучія, ще і фінансують команду.

«Іноді мені здається, що ці тренери ставляться до нашої дитини краще, ніж ми самі», – говорить мати гравця Вейвей Жан. А гра продовжується і в роздягальні.

«Намагаємось обійти, біжимо швидше, удар и гол – прямо під саму поперечину», – каже Дейвид.

«Якщо до мене попадає шайба, я завжди намагаюсь забити», – Жао Жао.

«Можливо, коли їду задом у захисті. Чесно кажучи, трошки страшно ставити захист, можна потрапити під удар», – каже Елаяс.

Веймін Жу – батько одного з цих хлопців, каже:

«Діти з аутизмом досить закриті до спілкування. По-перше, їх не дуже приймають інші діти, по-друге до них ставляться особливо. Обидві ситуації погані для розвитку їх навичок поведінки у суспільстві. А тут в команді вони відчувають себе на одному рівні. Вони відчувають себе справжнім товариством».

Крис Нейґл, мама одного з гравців, розповідає, як багато її син завдячує саме спорту:

«Соціальний аспект його участі у команді має величезний позитивний вплив на нього. Йому дуже подобається бути зі своїми друзями по команді. Раніше він не мав такої фізичної витривалості та втомлювався набагато швидше. Раніше він сідав собі тихесенько і читав книжку».

Такий командний дух допомагає і дорослим. Батьки дітей з вадами розвитку постійно перебувають під величезним тиском. А таке щотижневе тренування дає їм можливість розслабитись та поспілкуватись. На цей аспект звертає увагу мати гравця Мері Джейкоб:

«Батькам дітей з розладами розвитку рідко випадає нагода поспілкуватися з батьками у подібній ситуації».

Багато батьків також допомагають команді у якості волонтерів та вихователів. Серед них тато Кристофера – Дейвид Блейсдел:

«Чим більше успіхів у нього, тим більше ми, батьки, стаємо впевненими у його майбутньому та вдячними за це команді».

Американська асоціація хокею для неповносправних каже, що таких команд, як «Гепарди», у країні вже понад 50, а кількість гравців перевищує півтори тисячі. Швидкість. Витривалість. Командний дух. Змагання. Хокей – захоплюючий та разом з тим дуже складний вид спорту».

Говорить головний тренер Дейвид Лучія:

«Ми бачимо, як сильно вони викладаються. Можливостей у цих дітей не так багато. І коли хлопці отримують найменший шанс – вони просто сяють, а від цього просто сльози на очі навертаються».

Радіо Свобода