Історія Олени з Києва – молодої жінки, матері двох дітей, яка пересувається на візку

21 Квітня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

У перший день війни о 4̶ й ранку я почула вибухи. Довго не могла зрозуміти що це.

Але почала збирати валізи та згуртовувати дітей. Мала казати щось смішне, щоб не лякати їх одразу. Але ще пару вибухів все ж таки дали зрозуміти, що це вже не смішно. Зібрали валізи досить швидко, тому що були готові основні речі на всяк випадок. Коли виїхали з міста, побачили наслідки цих вибухів. Це було майже поруч з нами – військова частина.

Виїжджали за межі Києва 7 годин.  У мирний час це б було за 40 хв. Ми бачили як пішки йшли люди с дітьми. Валізи, коляски… Хто міг саджали їх до своїх машин.

Черги на заправки були величезні, але я теж все це зробила завчасно. Зупинялися на заправках тільки для того, щоб сходити до туалету, але мені було страшно відпускати дітей самих навіть туди. По дорозі їли ковбасу, яку забрали з дому та придумали собі блюдо – вівсяну кашу залили йогуртом і через декілька хвилин мали смачний обід. Я керувала машиною без сну 27 годин.

По дорозі знайшли квартиру в місті Свалява (Закарпатська область), куди ми дісталися і змогли пересидіти там 2 доби. Далі поїхали в Центр реабілітації, де я зустріла колег журналістів, які працювали та робили передачі для Паралімпійських ігор у Пекіні. Я долучилася до трансляцій і коментувала 3 дні змагань та вела передачі.

Коли вибухи прилітали і туди, де ми жили, я скористалася запрошенням Терези Пералес, яка вже усе приготувала для нашого приїзду і піклувалася впродовж всієї дороги – 4 дні. Тереза готувала допомогу моїм друзям в Україні. І зараз допомагає виїхати іншим моїм друзям. Поки ми тут живемо, ми відчуваємо теплу турботу від Терези. Я не уявляю, щоб я робила без її допомоги тут. Ми всією сім’єю дуже вдячні Терезі та її сім’ї за допомогу і увагу до нас.

==========