Держава і громадянське суспільство не були готові до гуманітарної катастрофи на Сході, – Н. Скрипка

16 Листопада 2015 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Державі запропонувати нічого переселенцям, які мають інвалідність, каже Наталія Скрипка, виконавчий директор Національної Асамблеї інвалідів України, в інтерв’ю Громадському простору.

Люди з інвалідністю — особлива група внутрішньо переміщених осіб. Вони опинилися в надзвичайниих умовах, зазнаючи подвійної дискримінації: як люди з інвалідністю, і як переселенці. Не дивлячись на те, що переселенці з інвалідністю мають гарантовані державою особливі права, вони не можуть їх реалізувати, адже не працює належним чином державна система, з одного боку, а з іншого, немає можливості ці права реалізувати — держава не була готова до ситуації війни. Гуманітарної кризи не очікувало і громадянське суспільство, яке однак змогло швидко мобілізуватися.

Cьогодні державі немає чого запропонувати переселенцям, які мають інвалідність — все в руках громадських і волонтерських організацій: “Якщо ми не знайдемо коштів, щоб забезпечити житло для людини, вона залишиться під відкритим небом”.

У нас в країні щось не спрацьовує, тому єдина надія на людей — волонтерів і неурядових організацій. Люди з інвалідністю дуже часто звертаються саме до них за отриманням послуг, гарантованих державою.

З одного боку, в державі відбувається ніби дуже багато, особливо в сфері напрацювання різних нормативно-правових документів. З іншого боку, на папері, де-юре, зафіксовані всі можливості, але, де-факто, цими можливостями люди не можуть скористатися. Дуже часто люди з інвалідністю не використовують можливості через людський фактор, незнання цих можливостей, але в більшості випадків, за їхнім переконанням, не спрацьовує система. Люди, яких ми опитуємо, кажуть, що вони часто відмовляються від отримання певних послуг, адже це часто замкнуте коло, коли на кожен папірець потрібно принести ще два.

Найбільш актуальними є питання вивезення людей з інвалідністю з зони АТО, надання їм правової допомоги, медикаментів, житла, забезпечення права на освіту та працевлаштування.

Національна Асамблея з часу початку війни на Сході України, активно працює з переселенцями, які мають інвалідність:“Цільова група для нас — це особи з інвалідністю, ВПО та члени їх родин, тому що виїжджають, як правило, родинами”. Це не лише переміщені особи, а й ті, хто залишився на окупованій території. Передусім це маломобільні люди, які залишилися через безвихідь. В ізоляції знаходяться особи з першою групою інвалідності, які, де-юре, зараз перебувають на безпечній території Донбасу. Рівень життя людей знизився: бізнес виїхав, родичі втратили робочі місця. Вони позбавлені життєво необхідних послуг.

Найбільше зусиль докладалося до евакуації та виїзду на безпечну територію, пошук тимчасового житла, їжі, медикаментів, засобів гігієни тощо. Це було питання “щоденних побутових проблем”.

Дуже важлива правова допомога, оскільки найперше питання, яке постає після переміщення — відновлення статусу та документів. “Було багато випадків, коли людина виїжджала без документів, без засобів до існування і допомога полягала у відновленні документів та статусу інвалідності”.

Правова допомога для людей з інвалідністю — це забезпечення права на життя.

Після переміщення діти з інвалідністю часто втрачають можливість відвідувати навчальні заклади. Такі діти навчаються в інклюзивних класах, а оскільки в місцях, куди вони переїжджають таких програм, шкіл чи класів часто немає, діти втрачають доступ до освіти. Дуже часто для родин це не є пріоритетом: “Батьки, намагаючись забезпечити базові потреби, не вважали за потрібне розшукати можливості віддати дитину у школу чи дитсадок”. Через те, що родини перебували у паніці, діти часто залишалися поза освітньою системою.

Багато студентів з інвалідністю втратили можливість продовжувати навчання у вищих навчальних закладах та професійно-технічних училищах. Вони залишилися у “підвішеному” стані, адже не мали змогли взяти ані академвідпустку, ані продовжити навчання в іншому місці: “Де-юре це виглядає так, ніби вони просто полишили навчання”.

“Людям потрібно дати не рибу, а вудочку”.

Говорячи про право на працевлаштування, люди з інвалідністю переживають дві вразливості. Перша — знайти роботу в новому місті, де вони оселилися. Це надзвичайно складно, особливо коли не маєш ні родичів, ні друзів. Інша вразливість — кількість вакансій на ринку праці. Люди з інвалідністю повинні мати право на працевлаштування як на відкритому ринку праці, так і на соціальному. На жаль, в цій ситуації переселенці з інвалідністю зазнають подвійної дискримінації: як люди з інвалідністю, і як переселенці.

Національна Асамблея інвалідів України реалізує проєкт за підтримки USAID, покликаний сприяти працевлаштуванню та зайнятості людей з інвалідності на неокупованій території Донецької та Луганської областей. Асамблея працює в кількох напрямках: “По-перше, ми намагаємося надати можливість перекваліфікації, підвищення кваліфікації та поновлення фахових знань і вмінь; мова йде про можливість пройти навчальні курси на відкритому ринку. Інший напрямок — стимулювання роботодавців приймати на роботу людей з інвалідністю. Ще один напрямок — допомога у самозайнятості. Це навчальні програми, тренінги, міні-гранти на відкриття власної справи”. Людям з інвалідністю, в першу чергу, потрібно надати матеріальну допомогу, але потім їм потрібна робота, можливість працевлаштуватися.

Україна“не була готова до ситуації ризику”. Ніхто не приділяв цьому належної уваги. Багато питань і досі залишаються відкритими — відповідей на них немає.

Матеріал створений у співпраці із Центром інформації про права людини.

Громадський простір