Книга – це ліпший друг людини, адже з неї ми не лише черпаємо знання, але й проводимо за книжкою довгі осінні вечори і мандруємо в часі та просторі з її героями. Це історія про жінку, яка створює власні книжки і дарує всім своє внутрішнє світло. Інвалідність – не перешкода для неї, а лише особливість, яка не впливає на творчий потенціал. Ця жінка вірить у себе і ніколи не зупиняється перед труднощами. Вона не бачить кольорів, але створила цілий книжковий всесвіт, що манить читачів. Вона не знає, що таке страх і демонструє всім, що в цьому світі немає нічого неможливого. Вона цінує кожну мить і ні секунди життя не проходить повз неї.

Марія Дружко незряча поетка і прозаїкиня з міста Кам’янське Дніпропетровської області, муза для молодих авторів і приклад справжньої стійкості та сміливості українських жінок. З 5 років Марія зовсім нічого не бачить вона рано почала писати вірші, про що вони і про свій подальший шлях у літературі та в житті розповість сама письменниця:

— Як більшість початківців я писала про природу, про своє оточення. Нічого надзвичайного в цьому не було. Єдине, що під час роботи з молодими авторами я аналізувала свої ранні твори й зрозуміла те, що вони відрізнялись великою кількістю порівнянь та метафор. Я дуже вдячна долі, що на мене звернув увагу письменник Микола Миколаєнко, якого вже нажаль немає серед нас. На Дніпропетровщині він багато працював з творчою молоддю. Коли ми з ним познайомились мені було лише 14 років. Це трапилось на одному з літературних конкурсів, куди я з мамою подала свої роботи, тоді я не отримала жодної нагороди. Я така людина, що мені треба все знати і розуміти до кінця, щоб все було розкладене по полицях і ми підійшли до членів журі, де нам трапився Миколаєнко Микола Антонович. Ми запитали в нього, чому так сталося, що в мене немає ніякої нагороди. Він поспілкувався зі мною і сказав: «Якщо ти хочеш досягти хорошого результату, надсилай мені свої вірші і я допоможу їх покращити». Це були 90-ті роки, тоді ще не було ні інтернету, ні комп’ютерів в кожному домі. Я навчилась друкувати на друкарській машинці, як часто зображають письменників в старих фільмах. Я друкувала свої вірші і ми з мамою надсилали їх поштою панові Миколаєнку. До речі, я навчалася не в школі для незрячих дітей, а вдома. Я вважаю, що мені пощастило більше в цьому плані, бо в ранньому віці я отримала більше ніж дитина, яка вчиться в спеціалізованій школі. Зізнаюсь чесно мені було дуже важко. Я навіть іноді просила маму: «Відправ мене в школу. Я хочу бути, як усі!» Але зараз я розумію, якби я була в школі разом з незрячими, то я не змогла би потрапити в творче коло, як це було: письменники, музиканти, художники… Скільки себе пам’ятаю, я постійно була в творчому середовищі. Я думаю, що це призвело до такого результату, особливо робота зі мною професійних письменників. Миколу Миколаєнка я називаю своїм хрещеним батьком в літературі.

— Як ваші рідні поставились до того, що ви не бачите?

— Наскільки мені відомо три покоління назад у нас в родині незрячих людей не було. Моя втрата зору стала шоком для всієї родини. Причиною втрати стала ретинобластома [Ретинобластома — це рак ока. Найчастіше вона розвивається у дітей меншого віку. Це захворювання рідко зустрічається у дітей віком від 5 років]. У п’ять років, мені ампутували обидва ока, бо не було іншого варіанту, а в 35 – у мене знайшли саркому [саркома об’єднує ряд захворювань, що характеризуються розвитком злоякісних пухлин, які стрімко ростуть в організмі]. Коли я здавала генетику в одного з професорів, то вияснилось, що саркома виникла внаслідок ретинобластоми з дитинства. Отакий цікавий зв’язок, тому і тоді і тепер для моїх рідних це все дуже складно. Я думаю, що однією з причин чому мама не віддала мене в школу для незрячих було те, що вона вчителька. У моїй родині дуже багато вчителів, хтось займався зі мною мовою, хтось біологією… Я була в школі на домашній формі навчання.

— Під час навчання в школі, ви спілкувалися зі своїми однолітками?

— У мене є двоюрідні брати і сестри, з якими ми досі добре спілкуємось. Коли я стала трохи старшою, ми ходили на свята до школи. Я вдячна мамі за те, що вона не ізолювала мене від незрячих. Раз на рік ми їздили до Києва в Спеціальну школу № 5 імені Якова Батюка. Ми брали підручники шрифтом Брайля і мама просила, щоб мене пускали в клас до дітей. У київській школі в мене теж були подружки, я писала їм листи шрифтом Брайля. Коли я закінчила школу, мама повезла мене на підприємство в УТОС. Вона познайомила мене з дорослими незрячими. Я певний час працювала на підприємстві. Пам’ятаю свою першу зарплатню Це було дуже круто. Моя мама завжди казала: «У нас в родині всі сильні і ти сильна! У нас ніхто не жаліється і ти не повинна жалітись! Якщо тобі потрібна допомога, то проси про неї, якщо ти можеш щось зробити сама, то роби це самостійно». Вона мене завжди так виховувала і я не відчувала себе чужою в суспільстві.Мама не розвивала в мені комплексів. Господь дає також хороших людей, які мене завжди підтримують. В основному, я живу серед зрячих людей, маю лише кілька незрячих знайомих. Я, навіть, спіймала себе на тому, що іноді мислю, як зряча. Коли ми десь щось організовуємо, я завжди продумую: хто зустріне незрячого, хто проведе, як зробити, щоб таким людям було комфортно…

— Можливість працювати на підприємстві – це чудово. Чи задумувались ви над тим, що варто продовжити навчання?

— Я працювала і паралельно навчалась на заочному відділені філологічного факультету Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара. Отже маю вищу освіту за спеціальністю «Українська та англійська мова». Я вступила на філологічний, бо в мене була мрія – стати письменницею і написати роман. Я проаналізувала біографії моїх улюблених письменників Олеся Гончара Павла Загребельного, Василя Стуса, Ліни Костенко і помітила, що всі вони мали філологічну освіту. я думала, якщо я вступлю на філологічний факультет, то все – я вже письменниця. Коли на першій лекції я дізналась, що ми будемо вивчати , наприклад економіку і цей предмет іде в додаток до диплому, то дуже здивувалась. Я сиджу і думаю: «я і цифри». Хоч я добре закінчила школу навіть отримала золоту медаль, але зовсім не мріяла розбиратись в економіці. До третього курсу я зовсім не писала власних творів тому, що на це не вистачало часу, але Микола Миколаєнко завжди мене підтримував і казав, що я правильно все зробила. На третьому курсі у 20 років мене прийняли до Національної спілки письменників і трапилась дуже цікава штука. Я приходжу на лекції в університет, всі дізнаються, що я членкиня НСПУ, організовують зустріч, починають навпаки вивчати мене, аналізувати мої твори, розпитувати, як я це роблю, а не навчати, що і як писати. З одного боку це круто і класно, але з іншого це був трохи шок, бо я прийшла за знаннями, а вийшло, що я стала об’єктом для вивчення. Але я дуже вдячна моїм профільним викладачам філологам: вони до п’ятого курсу так мене натренували, що завдяки цій університетській освіті, я почала допомагати своїм колегам по перу, як редакторка. Тепер моя редакторська діяльність переросла у видавництво «Дружко». Ми з друзями вирішили це легалізувати, адже все одно ми редагували і допомагали видавати книжки. окрім видавництва в нас ще є письменницькі курси, тобто це цілий літературний всесвіт, в якому я живу.

— Наскільки вам складно допомагати колегам, в яких немає порушень зору?

— Господь не дав мені фізичний зір, але незрячі люди трошки по-іншому сприймають світ, наприклад, коли людина заходить в офіс і починає щось говорити, то я вже знаю, як з нею поводитись, а зрячі люди спершу дивляться на зовнішній вигляд. Дуже часто за зовнішнім люди ховають себе внутрішнього, на мою думку. Незрячі люди одразу бачать те, що всередині і хороше і не дуже. Я спілкуюсь з різними людьми є й такі, що люблять грати на публіку, про них часто говорять, що вони дуже круті, або навпаки з важким характером, а я можу нормально з ними спілкуватись. Адже ця людина добре знає, що їй зі мною не треба одягати маску тому, що це не допоможе як у стосунках, так і у літературі. Багато хто, навіть, не знає, що я не бачу; завдяки онлайну ми працюємо в Zoom та в Телеграм. Деякі люди здогадуються, коли починаємо ближче знайомитись, але є й такі, котрі досі недопетрали. Окрім літератури в мене ще є власна інтернет-крамниця «WiwArt». Допоки моя інвалідність не стосується конкретних ситуацій, я на ній не акцентую увагу тому, що це не відіграє ніякої ролі. Коли люди вже знають, що я не бачу їхнє ставлення до мене не змінюється. Іноді навпаки доводиться про це нагадувати. Ба більше, це забувають, навіть, лікарі. Мене лікує дуже класний нейрохірург-онколог, професор Андрій Сірко, який вміє все добре пояснювати. Зазвичай, він показує своїм пацієнтам макет людини і детально розбирає його, щоб вони розуміли свою хворобу. Іноді він забуває, що я не бачу, а, згадавши, дає мені до рук макет і розповідає, як це виглядає.

— Повернемось до літератури. У вас була мрія написати роман. Тепер у вашому доробку їх аж два. Розкажіть про свій перший роман «Шейла».
Чому в 25 років ви захотіли написати про війну?

— Мені пощастило, що старші письменники не сприймали мене принаймні тоді, як суперницю. Коли я прийшла до спілки, то наймолодшому її члену було 45 чи 50 років. Я відчувала себе як в тій казці, де вовки і червона шапочка. Я почала писати «Шейлу» у 2004 р. Коли мої старші колеги дізнались, що я пишу на таку складну тему, то Володимир Сіренко – відомий дисидент казав: «Навіщо ти пишеш про війну? Ти не була там і нічого не знаєш.На гриця тобі це треба? Ти тільки опозоришся!», але Микола Миколаєнко завжди підтримував мою творчість. На той час було дуже багато розповідей про конфлікт в Іраку. Я ще навіть не підозрювала, що війна буде в нашій країні, тоді мене дуже дивувало таке явище, що західний світ зайшов у східний. Це ж абсолютно різні світи, вони далекі один від одного. Мені завжди було цікаво аналізувати різні ситуації на межі, наприклад зараз я пишу роман про те, що переживаю сама – про онкологію.

Роман «Полювання на тура» також порушує соціальні проблеми, про які, зазвичай в Україні довгий час мовчали. Чому ви обрали Чорнобиль?

— Відстань між шейлою і «Полюванням на тура» трішки більша ніж 10 років. «Шейлу» я закінчила в 2008 р., за цей роман я отримала україно-німецьку премію імені Олеся Гончара, у 2009 р. він був надрукований в часописі «Січеслав», а зараз я викладаю його на платформі аркуш. Потім довгий час я не писала велику прозу, мені здавалось, що краще, ніж «Шейла» я вже не напишу. До «Полювання на тура» я йшла досить довго. Це був 2012 рік, коли я почала продумувати про що буде цей роман. Тоді вже була не тією Марією, що в 2004 р. Якщо порівнювати мене в 2004, в 2012 р. з теперішньою, то я більше схожа на Марію в 2012 р. Як і тоді, сьогодні я хочу писати про Україну. Щоб популяризувати українську літературу в світі наша команда видавництва «Дружко» прийняла таке рішення: ми принципово не видаємо українські переклади творів іноземних авторів. Ми плануємо перекладати твори наших письменників англійською та іншими мовами, щоб популяризувати своє. Якщо до повномасштабного вторгнення нас сприймали, як трішки дивних людей, мене називали бандерівкою, то зараз це є дуже актуальним. На сьогоднішній день ми всі Бандерівці в хорошому сенсі, бо нарешті зрозуміли, що ми не пришляки у цьому світі, адже Європа і зараз живе мирним життям саме завдяки нам. Я обрала Чорнобиль з двох причин. По-перше, це наша візитна картка у світі. Коли я спілкувалася з іноземцями, вони казали: «О, Чорнобиль!» По-друге, я хотіла показати, що цим Чорнобилем нас не вбили. Я переконана, що Чорнобиль – це не просто катастрофа. Вона сталася через те, що Радянський Союз гнався за енергетикою і зовсім не дбав про Україну та українців. Як каже один з героїв роману очільник ЧАЕС Олександр Княжук: «Ви розумієте, що я не можу дати більше енергетики, доки ми не розширимо наші ресурси. Дайте нам час. Ми добудуємо енергоблоки і я дам вам те, що ви вимагаєте», але його звільнили, як це завжди було в СРСР за небажання служити батьківщині.

— Розкажіть про мистецьку спільноту «VivArt». Що надихнуло вас на створення? Як невеличкий бібліотечний клуб трансформувався в величезний арт-проєкт?

— Я думаю, що це трапилось, бо «VivArt» потрібен людям. Ще в 2005 р. Мені запропонували займатись із творчою молоддю, коли я закінчила університет. Директорка центральної міської бібліотеки рідного Кам’янського Тетяна Іванівна Герасюта створила при юнацькому відділі літературний гурток, де я почала ділитися з молодими авторами порадами з чого варто починати і як працювати в подальшому над їхніми літературними творами. Ми стали запрошувати молодих людей: школярів і студентів. Спершу ми збирались у бібліотеці раз на місяць, потім раз на 2 тижні. Через два-три роки це стало не просто забавкою, а потребою і для мене і для інших «вівартівців» тому, що у спілці письменників поряд з колегами я почувалась маленькою дівчинкою. З одного боку це добре, в них можна було багато чого навчитися, але з іншого у «VivArt» я могла просто посидіти за чашкою чаю, як кажуть у нас похрестити твір. Раніше, кожен приносив свій написаний твір і зачитував його, а зараз надсилає на електрону скриньку, чи в телеграм. Після того, ми разом обговорюємо і аналізуємо творчість один одного. Свої твори я обговорюю на рівні з усіма, бо для мене це дуже важливо, адже більшість учасників нашої мистетської спільноти – мої ровесники. Ми поступово розвивались, а онлайн формат дав нам змогу спілкуватися з творчими людьми з різних куточків України та світу. Влітку 2022 р. Євгенія Яворська – одна з активних представниць «VivArt», запропонувала організувати волонтерський проєкт «Літній табір VivArt 22». Ми запустили онлайн спільноту, до якої приєднувались люди і підзаряджались на творчість, адже після початку повномасштабного вторгнення, багато хто перестав писати. До нашого табору приєдналось 150 людей. Зізнаюсь чесно до такого ми не були готові, думали, що просто прийдуть наші друзі чи знайомі. Шість тижнів ми щодня працювали онлайн: давали різні творчі завдання і обговорювали їх. Все це було безкоштовно: хтось відсіявся, проте залишилось близько сотні учасників, з якими ми постійно зустрічались. Згодом, ми почали робити прямі ефіри, на яких спілкувались і ділились з учасниками базовими поняттями з професійної літератури, наприклад, що в поезії може не бути рими… Люди були в захваті і просили організовувати більше таких навчальних зустрічей. Тоді ми заснували письменницькі курси «Літературна кухня VivArt», які були вже платними. За 6 тижнів ми разом з учасниками курсів написали і видали книжку «Письменницький інтенсив VivArt 22». Щомісяця на YouTube каналі @VivArt проводяться тематичні відеовечорниці, на яких ми читаємо свої твори на задану тему. Також раз на місяць ми організовуємо літературні вечері, де зустрічаємося з цікавими письменниками і говоримо про їхню творчість. Я дуже люблю спілкуватися з людьми, брати в них інтерв’ю. З 2019 р. я членкиня Кам’янського осередку Національної спілки журналістів України.

— Розкажіть про це докладніше. Як ви стали членкинею НСЖУ?

— У письменницьких колах досі є така проблема: преса активніше пише про різні пограбування і трощі, адже більшість читатиме саме це, проте варто, щоб хтось писав і про події в культурному та літературному житті. Я почала це робити і одного разу журналісти запропонували мені стати членкинею кам’янського осередку НСЖУ.

— «Атмосфера слова» – це аудіопроєкт, який ви організували для незрячих і слабозорих людей. Чому виникла ідея створити аудіо збірку, а не книжку шрифтом Брайля?

— Я ніколи про це не задумувалась: просто публікувала вірші в соцмережах, видавала друковані книжки. один незрячий друг Станіслав Чирченко запропонував створити аудіо збірку віршів. Стас пояснював мені, що аудіокнижки – це одне, а вірші – зовсім інше і важливим є те, як саме вони прочитані та оформлені. Я начитала свої вірші, а музичне оформлення робив Станіслав. Він створив надзвичайну атмосферу слова, тому ми так назвали наш проєкт. Якби не було Стаса, то не було б і «Атмосфери слова». Окрім того, наразі вже є аудіоверсія роману «Полювання на тура». На сьогодні я розумію, що будь-яка книжка повинна бути в трьох варіантах: у друкованому, в електронному і аудіоформаті. Через війну кількість незрячих та слабозорих людей в Україні збільшується. Оскільки така людина не може читати очима, вона починає читати вухами, тож аудіокнижки зараз дуже актуальні. До речі, книжки шрифтом Брайля ми друкуємо в рамках соціального проєкту «Книголюкс». У моєму дитинстві книжки шрифтом Брайля відрізнялись від сучасних. Мені часто було образливо, що мої однолітки читають книжки, які мають привабливий вигляд з цікавими обкладинками, а я можу читати лише цеглеподібні фоліанти! Коли в університеті я почала читати англомовні брайлівські журнали, мене дуже вразило те, що вони були схожими на звичайні книжки, або на сучасні книжки для незрячих. Видавати книжки шрифтом Брайля я погодилась за умови, що вони будуть схожими на звичайні. Своєю ідеєю друкувати книжки з універсальним дизайном поділився зі мною харківський письменник Віктор Полянецький. У рамках «Книголюкс» виходять книжки, в яких обов’язковими є малюнки для зрячих і для незрячих читачів та універсальний дизайн, тобто ліворуч є плоско друкований текст, а праворуч – текст шрифтом Брайля. Ззовні вона виглядає дуже елітно. Такі книжки об’єднують, адже в основному це література для дітей і підлітків, яку зрячі і незрячі люди можуть почитати разом. «Книголюкс» допоміг мені зламати багато стереотипів. До деяких книжок ми додали аудіоформат, щоб перейти за посиланням на книгу в YouTube слід від сканувати QR-код. Для незрячих читачів він обведений спеціальною рамкою, яку можна легко знайти. Я теж спробувала це зробити і в мене вийшло. Якщо в мене виходить, значить це вийде в інших незрячих читачів. Вони зможуть послухати аудіо версію книжки без сторонньої допомоги.

— Пані Маріє, ви розповідали, що проходили лікування онкології. Як ви себе почуваєте?

— Якщо говорити про мене, як про онкоодужуючу, то зараз я проходжу лікування. Це триває вже п’ять років. Ось чому Марія в 2018 р. і Марія сьогодні – різні. Рак навчив мене дуже багато, адже змінились цінності, змінились пріоритети. Я стала цінувати життя тут і тепер, оскільки ми не знаємо, що з нами буде завтра. Раніше я сприймала це, як певну філософію, а сьогодні я так живу. Слава богу, що я прокинулася зранку нічого не болить – це велике щастя.

— Розкажіть про соціальний проєкт «Раку боятись не можна». Що вплинуло на ваше рішення започаткувати цей літературний конкурс?

— У моєму житті був період, коли я не могла, навіть пити воду. У мене була пухлина в ротовій порожнині – карцинома [Карцинома – це злоякісний процес, при якому клітини організму піддаються трансформації, змінюють свою структуру і починають інтенсивно розмножуватися. Злоякісна пухлина на початковій стадії розвитку є єдиним утворенням, однак при прогресуванні захворювання ракові клітини поширюються по організму, що призводить до появи метастазів], яку лікували опроміненням. Впродовж трьох місяців я проходила лікування і це були страшенні опіки. Для того, щоб попити воду, чи поїсти я забризкувала рот «Лідокаїном» і на все в мене було буквально 10 хвилин. Одного разу я захотіла поплакати, але швидко відмовилась від цього бажання тому, що мені було дуже боляче. У цей час виникла ідея проєкту «Раку боятись не можна». Я собі задала питання: чому зі мною це відбулося? Я ж письменниця і найкраще, що я можу робити – це розмовляти, а тут я просто мовчу вже понад 3 місяці. Завдяки цифровим технологіям, я листувалась з друзями. Я лежала і думала, чому Бог забрав те, що для мене є найважливішим. Потім я подумала, мабуть, сталося це через те, що до літа 2020 р., я не говорила про рак, а приховувала його, як більшість людей, хоча першу саркому я отримала ще у 2018 р., яку на щастя видалили. Я прийняла рішення: якщо я одужаю і Бог поверне мені можливість розмовляти, то я говоритиму про рак і в першу чергу про свій досвід лікування онкології. Я шукала варіанти, як про це говорити і зрозуміла: найкраще я можу розповідати про онкологію через літературу, тому організувала проєкт «Раку боятись не можна». Коли ми розпочали цей літературний конкурс то виявилося, що в моєму оточенні грубо кажучи кожен п’ятий зтикався з онкологією. Я почала отримувати на пошту листи, в яких люди писали: «Спасибі, що Ви дали мені можливість говорити про те, що болить». В грудні 2022 р. в мене виник рецидив саркоми. Це пов’язано з воєнними подіями, адже внаслідок стресу рецидиви були у багатьох. Коли цього року, я потрапила в онкоцентр на опромінення, там були дуже великі черги і час від часу я приносила туди видані книжки за підсумками конкурсу «Раку боятись не можна». Багато людей в чергах просто плачуть, адже це нормально, вони ж переживають. Мене дуже обурює те, що в онкоцентрах немає онкопсихологів. Якби я не звернулася за професійною допомогою до знайомої психологині, то 100% не відновилася б.Пізніше медпрацівники розповідали мені, що після читання альманаху «Раку боятись не можна», де під однією палітуркою зібрані вірші, оповідання, казки та реальні історії успішного лікування, люди перестають плакати, тому цей проєкт потрібно продовжувати, адже рак – це не кінець, а лише грань життя.

— Письменниця, видавчиня, волонтерка і журналістка. Як на все ви знаходите час?

— Не знаю. Я тільки зрозуміла одне: якщо я щось із переліченого не робитиму, то буде втрачатись якась частина мене. Насправді часу дуже не вистачає, але якщо Господь дає можливості для організації таких проєктів, то значить він знайде людей, з якими їх можна буде реалізувати, бо самій це робити дуже важко.

— З якими проблемами ви зіштовхуєтесь через інвалідність?

— Через онкологію для мене стало проблемою самостійно пересуватись. До 2018 р. я спокійно ходила з білою тростиною. Але зараз бувають такі періоди, коли я відчуваю слабкість, мені важко сконцентруватись і через те, мені страшно залишитись десь посеред міста. Одна подруга навчила мене в будь-якій ситуації знаходити плюси, адже мінусів завжди багато. Зокрема в тому, що я не бачу є свої плюси: мене легко запам’ятати, а ще я більш організована, оскільки все обдумую заздалегідь. Люди часто допомагають, якщо їм правильно пояснити свою проблему. На мою думку, незрячі повинні постійно розповідати про свою інвалідність, адже не всі люди знають, як нам допомогти. Також важливо стежити за своїм зовнішнім виглядом: зачіскою, нігтями, одягом тощо.

— Щоб ви побажали всім хто читатиме наше інтерв’ю?

— Я зичу завжди вміти знаходити щось позитивне, адже з будь-якої ситуації є вихід, та чи готові ми його знайти і прийняти – це вже інше питання. Можна довго розмірковувати над тим, чому всі в моїй родині зрячі, а я незряча і здається, що життя пропало. Але якщо виходу немає через двері, то я виберуся через балкон. Так само і з онкологією, я довго думала, чому це сталося зі мною? Однак, сьогодні я розумію, що Бог дав це для того, щоб навчити мене цінувати кожну мить. Іноді я прошу: «Господи, можна я нарешті складу вже твої іспити й отримаю диплом на щасливе та безтурботне життя?» Якщо ми будемо бачити лише негатив, то просто не знайдемо в собі ні краплі енергії, щоб прокинутись завтра.

Марія Дружко – людина, яка не здається перед викликами долі. Вона перетворила свою інвалідність на силу, що допомагає їй реалізовувати всі креативні задуми. Талант, віра і стійкість цієї жінки – це її ключі до успіху і щастя. Її слова, не наче перлини, які письменниця дарує своїм читачам від щирого серця.

Авторка Таміла Коваль.

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!
Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.
Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF).

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй».

*********************

Maria Druzhko: “If we notice the negative things only, we simply won’t find a drop of energy in ourselves to wake up tomorrow”

A book is a person’s best friend because we not only gain knowledge from a book, but we also spend long autumn evenings with it and travel in time and space with its characters. This is a story about a woman who creates her own books and gifts her inner light to everyone. Disability is not an obstacle for her, but only a feature that does not affect her creative potential. This woman believes in herself and never stops in the face of difficulties. She does not see colors, but she has created a whole universe of books that attracts readers. She does not know what fear is and shows everyone that nothing is impossible in this world. She appreciates every moment and never lets a second of life be wasted.

Maria Druzhko is a blind poet and prose writer from Kamianske town of Dnipropetrovsk region, and she is a muse for young authors and an example of true resilience and courage among Ukrainian women. Maria has been blind since she was 5. She started writing poetry at an early age, and as for her path in life and literature after that, the writer will tell us about it herself:

• Like most beginners, I wrote about nature, about my surroundings. There was nothing extraordinary about it. The only thing is that while working with young authors, I analyzed my early works and realized that they featured a lot of comparisons and metaphors. I am very grateful to the fate that I was noticed by the writer Mykola Mykolaienko, who is unfortunately no longer among us. He worked a lot with creative youth in Dnipropetrovsk region. When we met, I was only 14 years old. It happened at one of the literary contests where my mother and I had submitted our works, but I didn’t win any awards. I am the kind of person who needs to know and understand everything to the final detail, so that everything is sorted through. So, we came up to the jury members, where we met Mykola Mykolaienko. We asked him why it had so happened that I did not receive any award. He talked to me and said, “If you want to achieve a good result, send me your poems and I will help you improve them.” It was the 1990s, and there wasn’t the Internet or computers in every home. I learned to type on a typewriter, as they often portray writers in old movies. I would type my poems, and my mother and I sent them by mail to Mr. Mykolaienko. By the way, I didn’t study at a school for blind children, but I studied at home. I believe that I was luckier in this sense, because at my early age I received more than a child who studied in a specialized school. To be honest, it was very difficult for me. I even asked my mom sometimes: “Send me to school. I want to be like everyone else!” But now I realize that if I had been at a school with the blind, I wouldn’t have been able to get into the creative circles – the way it was available for me: writers, musicians, artists… As long as I can remember, I have been constantly in a creative environment. I think this has led to the present results, especially because professional writers worked with me. I call Mykola Mykolaienko as my godfather in literature.
• How did your relatives react to the fact that you cannot see?
• As far as I know, there were no blind people within three generations in our family. My loss of sight was a shock to the whole family. The loss was caused by retinoblastoma [Retinoblastoma is a cancer of the eye. It most often develops in younger children. This disease is rare in children over 5 years old]. At the age of five, I had both my eyes amputated because there was no other option, and at 35, I was diagnosed with sarcoma [Sarcoma includes a number of diseases characterized by the development of malignant tumors that grow rapidly in the body]. When one of the professors was taking my genetic analysis, it was found that my sarcoma was caused by retinoblastoma since childhood. This is an interesting connection, so it was very difficult for my family then and it is difficult now. I think one of the reasons why my mother didn’t send me to a school for the blind was because she is a teacher. There are a lot of teachers in my family; some taught me language and some biology… I had home-based schooling.

— While you were studying at school, did you communicate with your peers?

• I have cousins with whom we still communicate very well. When I grew a little older, we would go to the school on holidays. I am grateful to my mother for not isolating me from the blind. Once a year we went to Yakiv Batiuk Kyiv Special School No.5. We took textbooks in Braille print, and my mother would ask them to allow me to be in the classroom with other children. I also had girlfriends in Kyiv school, and I wrote letters to them in Braille. When I finished school, my mother took me to an enterprise at the UTOS [Ukrainian Society of the Blind]. She introduced me to blind adults. I worked at the enterprise for some time. I remember my first salary. It was very cool. My mother always said, “Everyone in our family is strong and you are strong! None of us complains, and you shouldn’t either! If you need help, ask for it, and if you can do something yourself, do it yourself.” She was always raising me like that, and I didn’t feel like a stranger in the society.

My mother did not develop complexes in me. The Lord also gives me good people who always support me. Mostly, I live among people who can see, and I have only a few friends who are blind. I even realized that at times I am thinking in the way as if I could see. When we organize something somewhere, I always think it out: who will meet the blind person, who will guide them, how to make such people feel comfortable…

• The possibility to work at a real enterprise is great. Have you thought about continuing your education?
• I was working and, at the same time, studying at the distance learning department of the Faculty of Philology at Oles Honchar Dnipro National University. So, I have a higher education degree in the Ukrainian and English languages. I entered the philology department because I had a dream of becoming a writer and writing a novel. I had analyzed the biographies of my favorite writers Oles Honchar, Pavlo Zahrebelnyi, Vasyl Stus, and Lina Kostenko and noticed that they all had a philological background. I thought that if I entered the philology department, that was it – I am already a writer. When I heard at the first lecture that we would be studying, for example, economics and that this subject is listed in the diploma transcript, I was very surprised. I sat there and thought: “Me and numbers.” Although I graduated from school well and even received a gold medal, I never dreamed of being good at economics. Until my third year at university, I didn’t write anything of my own because I didn’t have enough time, but Mykola Mykolaienko always supported me and told me that I did everything right. In my third year of studies, at the age of 20, I was accepted to become a member of the National Association of Writers of Ukraine, and a very interesting thing happened after that. So, I am coming to lectures at the university, and everyone finds out that I am a member of the NAWU. They organize a meeting and start studying me, analyzing my works, asking me how I do it, rather than teaching me what and how to write. On the one hand, it was cool and great, but on the other hand, it was a bit of a shock to me, because I had come to the university for knowledge, and, in the end, I myself become an object for studying. But I am very grateful to my philology professors: by the fifth year of my studies, they trained me so well that, thanks to the university education, I began to help my fellow writers as an editor. Now my editorial work has grown into the Druzhko Publishing House. My friends and I decided to legalize it because we had been editing and helping to publish books anyway. In addition to the publishing house, we also have writing courses, so it is a whole literary universe in which I live.

— How difficult is it for you to help colleagues who have no visual impairments?

—The Lord has not given me physical vision, but blind people perceive the world in a bit different way. For example, when a person enters an office and starts talking, I already know how to deal with them, while sighted people look at their appearance first. Very often, in my opinion, people hide their inner selves behind their appearance. Blind people immediately see what is inside, both good and not so good. I communicate with different people. Among them, there are those who like to play for an audience, and they are often said to be very cool, or vice versa, with a difficult character, but I can communicate with them normally. After all, this person knows very well that he or she does not need to wear a mask for me because it will help neither in relationships, nor in literature. Many people don’t even know that I cannot see; thanks to online tools, we work in Zoom and Telegram. Some people can guess when we start getting to know each other, but there are those who still don’t understand. In addition to literature, I also have my own online store VivArt. As long as my disability has nothing to do with some specific situations, I don’t focus attention on it because it doesn’t play any role. When people already know that I cannot see, their attitude towards me does not change. Sometimes, on the contrary, I have to remind others of it. Moreover, even doctors may forget about it. I am being treated by a very cool neurosurgeon-oncologist, Professor Andrii Sirko, who knows how to explain everything well. He usually shows to his patients a model of a human and analyzes it in detail so that they understand their disease. He sometimes forgets that I cannot see, and when he remembers about it, he puts the model into my hands and tells me what it looks like.

• Let’s go back to literature. You had a dream of writing a novel. Now you have two of them among your achievements. Tell us about “Sheila,” your first novel. Why did you want to write about the war at the age of 25?
• I was lucky that the older writers did not treat me, at least at that time, as a rival. When I joined the writers’ association, the youngest member was 45 or 50 years old. I felt like I was in a fairy tale with wolves and a little red riding hood. I started writing “Sheila” in 2004. When my older colleagues learned that I was writing about such a complex topic, Volodymyr Sirenko, a well-known dissident, said, “Why are you writing about war? You weren’t there and you don’t know anything. Why on earth do you need this? You’ll only embarrass yourself!” but Mykola Mykolaienko always supported my work. At that time, there were a lot of stories about the conflict in Iraq. I had no idea that the war would be in our country, and I was very surprised by the fact that the Western world had entered the Eastern world. These are completely different worlds; they are far from each other. I’ve always been interested in analyzing different situations on the borderline. For example, now I’m writing a novel about what I’m going through myself – about cancer.
• The novel “Hunting for an Aurochs” also raises social issues that have usually been silenced in Ukraine for a long time. Why did you choose Chornobyl?
• The distance between “Sheila” and “Hunting for an Aurochs” is a little more than 10 years. I finished “Sheila” in 2008, and for that novel I received Oles Honchar Ukrainian-German Prize. In 2009, it was published in the Sicheslav magazine, and now I am publishing it on the Arkush [arkush.net] platform. After that, for a long time, I didn’t write big prose, as it seemed to me that I couldn’t write anything better than Sheila. It took me a long time to get to the “Hunting for an Aurochs.” It was 2012 when I started thinking about what this novel would be about. I was not the same Maria as I was in 2004. If you compare me in 2004 and in 2012 with me in the present, then I am more like Maria of 2012. Like it was then, today I want to write about Ukraine. In order to popularize Ukrainian literature in the world, our team at Druzhko Publishing House took the decision: as a matter of principle, we do not publish Ukrainian translations of works by foreign authors. We plan to translate the works of our writers into English and other languages to popularize our native writing. Before the full-scale invasion we were perceived as a bit strange people, and I was called a Banderite, but now it is very topical. Today, we are all Banderites in a good way, because we have finally realized that we are not strangers in this world as Europe is still living a peaceful life thanks to us. I chose Chornobyl for two reasons. First, it is our business card in the world. When I was talking to foreigners, they would say: “Oh, Chornobyl!” Secondly, I wanted to show that Chornobyl did not kill us. I am convinced that Chornobyl was not just a catastrophe. It happened because the Soviet Union had been chasing after energy production and did not care about Ukraine and Ukrainians at all. As one of the novel’s characters, Oleksandr Kniazhuk, who was head of Chornobyl nuclear power plant, says: “You understand that I cannot give you more energy until we expand our resources. Give us some time. We will complete constructing the power units, and I will give you what you demand,” but he was fired, as it always happened in the USSR, for his unwillingness to serve the country.
• Tell us about the VivArt art community. What inspired you to create it? How did a small library club transform into a huge art project?
• I think it took place because people need VivArt. Back in 2005, I was offered to work with creative youth when I graduated from university. Tetiana Herasiuta, director of the Central city library of my native Kamianske town, created a literary circle at the library’s youth department, where I began to share with young authors my advice on where to start and how to work on their literary works in the future. We started inviting young people: schoolchildren and students. At first, we met in the library once a month, and then once every two weeks. After two or three years, from just a fun it grew into a necessity for me and other VivArt members because I felt like a little girl in the company of other colleagues of the Writers’ Association. On the one hand, it was good and I could learn a lot from them, and on the other hand, in VivArt I could just sit down with a cup of tea, as we say, to christen a literary text. Previously, everyone used to bring their own works and read them out, but now they send them by e-mail or in the Telegram. Afterwards, we discuss and analyze each other’s works together. I discuss my works on an equal footing with everyone else, and it is very important to me as most of the members of our artistic community are my age. We gradually developed, and the online format allowed us to communicate with creative people from different parts of Ukraine and the world. In the summer of 2022, Yevheniia Yavorska, one of the active representatives of VivArt, suggested organizing a volunteer project called VivArt Summer Camp 22. We launched an online community that people were joining and recharging their creativity potential, because after the full-scale invasion began, many people stopped writing. 150 people joined our camp. To be honest, we hadn’t been prepared for that, as we thought that only our friends or acquaintances would come. For six weeks we worked online every day: we handed out different creative tasks and discussed them. It was all free: some people dropped out, but there were about a hundred participants with whom we met regularly. Later, we started doing live broadcasts, where we communicated and shared the basic concepts of professional literature, for example, that poetry may not have rhymes… People were delighted and asked us to organize more of such training meetings. Then we founded the VivArt Literary Kitchen writing courses, which were already offered on a paid basis. In 6 weeks, together with the course participants, we wrote and published the book “VivArt Writing Intensive 22.” Every month we hold thematic video parties on the @VivArt YouTube channel, where we read our works on a given topic. We also organize literary dinners once a month, where we meet interesting writers and talk about their work. I really like to communicate with people and interview them. Since 2019, I have been a member of the Kamianske branch of the National Union of Journalists of Ukraine.

— Tell us about this in more detail, please. How did you become a member of the National Union of Journalists of Ukraine (NUJU)?

• There is still a problem in writer’s circles: the press is more active in writing about various robberies and break-ins, because that’s what most people read, but it is important that someone also writes about events in cultural and literary life. I started doing this, and one day journalists offered me to become a member of the NUJU’s Kamianske branch.

— “The Atmosphere of the Word” is an audio project which you organized for blind and visually impaired people. How did you come up with the idea to create an audio collection rather than a Braille book?

• I had never thought about it: I just published poems in social media and published books in print. One of my blind friends, Stanislav Chirchenko, suggested that I create an audio collection of poems. Stas explained to me that audiobooks are one thing, but poems are quite a different thing, and it is particularly important how they are read and designed. I recited my poems, and Stanislav did the music design. He created an extraordinary atmosphere of words, and that’s how we named our project. If it hadn’t been for Stas, there would have been no “Atmosphere of the Word.” Besides that, an audio version of the novel “Hunting for the Atherocs” already exists. Today I realize that any book should be available in three versions: in print, in electronic, and audio formats. Because of the war, the number of blind and visually impaired people in Ukraine are increasing. Since such people cannot read with their eyes, they start reading with their ears, so audiobooks are very relevant today. By the way, we print books in Braille as part of the “Knigolux” social project. In my childhood, Braille books were different from modern ones. I often felt distressed that my peers were reading books that looked attractive with interesting covers, while I could only read brick-like tomes! When I started reading English-language Braille journals at university, I was very impressed by the fact that they looked like ordinary books or modern books for the blind. I agreed to publish books in Braille on the condition that they would look like regular books. Kharkiv-based writer Viktor Polianetskyi shared his idea to print books with a universal design. As part of the “Knigolux” program, books are published that must include pictures for both sighted and blind readers and a universal design, which means there is a flat printed text on the left and a Braille text on the right. Visually, it looks very elite. Such books unite people because they contain mostly literature for children and teenagers, which both sighted and blind people can read together. “Knigolux” helped me break many stereotypes. We have added an audio format to some books, so that you can follow the link to the book on YouTube by scanning the QR code. For blind readers, the code is circled with a special frame that can be easily found. I also tried to do it and I was successful. If I can do it, then other blind readers can do it as well. They’ll be able to listen to the audio version of the book without external help.
• Ms. Maria, you told us that you had oncology treatment. How are you feeling now?
• If we talk about me as a patient recovering from cancer, I am currently undergoing treatment. It has been going on for five years already. That’s why Maria in 2018 and Maria today are different persons. Cancer has taught me a lot, because my values have changed, and my priorities have changed. I began to value life here and now because we do not know what will happen to us tomorrow. I used to perceive it as a kind of philosophy, but today I am living this way. Thank God, if I wake up in the morning without any pain, it is a great happiness.
• Tell us about the social project “You Can’t Be Afraid of Cancer.” What influenced your decision to launch this literary contest?
• There was a period in my life when I couldn’t even drink water. I had a tumor in my mouth – a carcinoma [Carcinoma is a malignant process when the cells of the body undergo transformation, change their structure, and begin to multiply intensively. At the initial stage of development, a malignant tumor is a single entity, but as the disease progresses, cancer cells spread throughout the body, which leads to metastases], which was treated with radiation. I was treated for three months, and it gave terrible burns. In order to drink water or eat, I sprayed Lidocaine in my mouth and had literally 10 minutes to do everything. Once I wanted to start crying, but I quickly gave up because it was very painful. At that time, I came up with the idea for “You Can’t Be Afraid of Cancer” project. I asked myself: why did it happen to me? I am a writer, and the best thing I can do is to talk, but I’d been silent for over 3 months. Thanks to digital technologies, I was exchanging messages with my friends. I was lying there and wondering why God had taken away what was most important to me. Then I thought that, maybe, it happened because until the summer of 2020, I didn’t talk about cancer but hid it like most people, although I got my first sarcoma in 2018, and it was fortunately removed. I made a decision: if I recover and God gives me back the ability to talk, I will talk about cancer and, first of all, about my experience with cancer treatment. I was looking for ways to talk about it and realized that the best way I could talk about cancer was through literature, so I organized the project “You Can’t Be Afraid of Cancer.” When we started this literary contest, we found out that, roughly speaking, one in five people in my environment had faced cancer. I started receiving letters by mail in which people wrote: “Thank you for giving me the opportunity to talk about what hurts.” In December 2022, I had a relapse of sarcoma. This was related to the war events because many people had relapses due to stress. When I went to the oncology center for radiation this year, there were very long queues, and from time to time I brought the books published as the results of the “You Can’t Be Afraid of Cancer” contest. Many people in those queues are simply crying, and it’s normal because they are worried. I am very outraged that there are no oncology psychologists in cancer centers. If I hadn’t sought professional help from a psychologist whom I know, I wouldn’t have recovered, that’s 100% sure.

Later, healthcare workers told me that after reading the “You Can’t Be Afraid of Cancer” almanac, which contains poems, stories, fairy tales, and real stories of successful treatment, people stop crying, so this project needs to be continued, because cancer is not the end, but only a facet of life.

— A writer, publisher, volunteer, and a journalist. How do you find time for all these activities?

• I don’t know. I just realized one thing: if I don’t do any of these things, then some part of me will be lost. In fact, there is really a lack of time, but if the Lord gives opportunities to organize such projects, it means that he will find people with whom they can be fulfilled because it is very difficult to do it alone.

— What problems do you encounter because of your disability?

— Due to the cancer, it became a problem for me to move around on my own. Until 2018, I was able to walk with a white cane confidently. But now there are times when I feel weak and it’s hard for me to concentrate, and because of that I’m afraid to be left somewhere in the middle of the city. One of my friends taught me to find the silver lining in any situation because there are always many minuses. In particular, there are advantages in being blind: I’m easy to remember, and I’m more organized because I plan everything in advance. People often help if you explain your problem to them properly. In my opinion, blind people should constantly talk about their disability because not all people know how to help us. It is also important to take care of your appearance: hair, nails, clothes, etc.

— What would you wish to everyone who will be reading our interview?

• I wish they could always find something positive, because there is a way out of any situation, but whether we are ready to find it and accept it is another question. You can be thinking for a long time about why everyone in my family has vision, but I am blind, and it would seem then that life is lost. But if there is no exit through the door, I will get out through the balcony. It is the same with the oncology. I thought for a long time why it had happened to me? However, today I realize that God gave it to me to teach me to appreciate every moment. Sometimes I ask, “Lord, can I finally pass your exams and get a diploma for a happy and carefree life?” If we notice the negative things only, we simply won’t find a drop of energy in ourselves to wake up tomorrow.

Maria Druzhko is a person who does not give up in the face of challenges. She has turned her disability into the strength that helps her realize all her creative ideas. This woman’s talent, faith, and resilience are her keys to success and happiness. Her words are like pearls that the writer gifts to her readers from the bottom of her heart.

 

Prepared by Tamila Koval

 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.