Як працювати зі слабозорими та незрячими дітьми в інклюзивному класі. Підготовка

23 Березня 2021 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

40 років тому у Віри Ремажевської народилася незряча донька. Відтоді вона почала вивчати, як розвивається така дитина, як із нею працювати, і почала працювати в школі для незрячих дітей.

Згодом створила Навчально-реабілітаційний центр для дітей із порушеннями зору “Левеня” і 22 роки була його директоркою, поки цьогоріч не делегувала обов’язки, ставши заступницею директора з методично-експериментальної роботи. До слова, її донька нині – успішна практична психологиня.

Пані Віра каже, що неможливо дати універсальну пораду, як навчати слабозору або незрячу дитину. Треба виходити з конкретної ситуації. Однак у педагогів, які працюють зі слабозорими дітьми, має бути засадниче розуміння, хто такі слабозорі діти, чому вони поводяться так, а не інакше, який різновид слабозорості вони мають, як пояснити це іншим дітям і чого точно не можна робити в класі.

У першому тексті “Нової української школи” читайте про підготовку вчителів та батьків до приходу слабозорої дитини в школу:

• слабозорі й незрячі діти – що вони бачать і не бачать;
• як обрати школу;
• як підготуватися вчителю.

СЛАБОЗОРІ ТА НЕЗРЯЧІ ДІТИ – ЩО ВОНИ БАЧАТЬ І НЕ БАЧАТЬ

“Якщо ви запитаєте пересічну людину, то вона вам скаже, що незряча людина – це людина, яка зовсім не бачить. Але це не так”, – каже Віра Ремажевська.

Пані Віра пояснює: коли ми перевіряємо зір у лікаря-офтальмолога, то сидимо на відстані 5 метрів від таблички з літерами. Якщо бачимо 10-й рядок у таблиці, отже – маємо “одиничку”, тобто нормальний зір. Якщо дивимося на табличку в окулярах і бачимо тільки 4-й рядок, то маємо 40 % зору – і це вже слабозорість.

Слабозорість може бути й із 10 %. Тоді в кабінеті окуліста людина бачитиме тільки 2 великі літери – “Ш” і “Б”. Якщо дитині треба підійти на відстань 2 метри, щоби їх побачити, то це вважається практичною сліпотою. Сліпота – це втрата зору від 0 до 4 %. І, наприклад, 4 %, каже пані Віра, – це доволі багато.

“Тобто незряча людина теж щось бачить. Колись у мене була незряча колега, вчителька математики. Вона не бачила одним оком, а на другому мала 2 % зору. Утім, вона сама заповнювала класний журнал, бо добре бачила зблизька. А от орієнтуватися в просторі не могла”.

До того ж людина може вважатися слабозорою не тільки через те, що в неї знижений центральний зір, тобто гострота зору. Різко звужене поле зору – це теж слабозорість. Наприклад, якщо ми згорнемо пальці “в трубочку” і приставимо до ока, а тоді спробуємо подивитися на світ, то зможемо добре бачити свій телефон, але зовсім не бачитимемо, що відбувається навколо. Це – так званий трубчастий зір. І навіть за стовідсоткової гостроти, але різко зменшеному полі зору дитина вважатиметься слабозорою.

Також можуть бути порушення дії очних м’язів. Наприклад, косоокість – коли один із шести груп м’язів ока, які дають нам змогу дивитися вверх, вниз, праворуч, ліворуч, вертикально,горизонтально, навкісно, – погано працює. Оскільки він слабший, то інші мязи перетягують на себе очне яблуко – і виникає косина. Так-от, великий кут косини – це теж проблема.

Отже, щоби зрозуміти, де посадити дитину в класі, вчителю насамперед треба дізнатися, як і що вона бачить на такій відстані. Також вчителі повинні дозволяти слабозорій дитині підходити до дошки, якщо вона чогось недобачає.

“У висновках ІРЦ мають розкрити не проблему, а потенційні можливості дитини. Якщо цього немає, то, можливо, треба звернутися до спеціалістів, які можуть це розтлумачити. Як правило, це не лікарі. Вони бачать око і проблеми ока. А як дитина використовує зір для навчання, на жаль, рідко можуть пояснити. Треба шукати спеціалістів, які з цим працюють”, – пояснює Віра Ремажевська.

ЯК ОБРАТИ ШКОЛУ Й ЧОМУ ЦЕ ВАЖЛИВО

За словами Віри, батькам та спеціалістам треба розглянути три аспекти інклюзивного навчання дитини з порушеннями зору:

1. Умови – для того, щоби відвідування школи було успішним.
2. Діяльність усіх педагогів (учителя, асистента вчителя, працівників ІРЦ).
3. Дитину та її особливості. Наприклад, особливості поведінки в грі, спілкуванні, навчанні, її вплив на стосунки дітей у класі і вплив дітей на неї.

Пані Віра пояснює, що перше відвідування будь-якої школи – це вихід за межі сім’ї. Часто дитина з порушеннями зору, особливо якщо це глибокі порушення, не ходить у дитячий садок. Це накладає відбиток на неї та на її поведінку. Тому школа – це, можливо, перший соціальний контакт із великою кількістю людей.

“Моя незряча донька згадує 1 вересня як найгірший день у житті. Тому що вдома все було зрозуміло, було комфортне перебування в сім’ї, тісний контакт із мамою – і раптом цього не стало. Незвідане й незрозуміле в будь-якої дитини спричиняє страх. Часто ми думаємо, що 1 вересня приносить дітям радість, а насправді це може бути стресовою ситуацією для дитини з ООП, а особливо для дитини, яка не може зорово оцінити, що відбувається”, – пояснює Віра Ремажевська.

Через це початкова школа може стати місцем, де дитина здобуде перший болісний досвід. Це – місце, де відбувається усвідомлення, “хто я”, де виникає перший внутрішній конфлікт через усвідомлення, що “я – інакший”. До того, найімовірніше, дитина не відчувала інакшості, бо батьки це не підкреслюють, і навіть якщо вона ходила в садок, то ситуація гри простіша.

“Дитині треба усвідомити, що вона інша, прийняти це й навчитися з цим жити. І це – одне із завдань школи. Адже суспільство створене для зрячих та чуючих. Крім того, початкова школа для такої дитини – це простір для формування почуття власної гідності. Тобто дитина має набути впевненості. Вона має знати, що незважаючи на труднощі, вона може те й те. Чи думати так: “Я можу, навіть через те, що я незрячий” або “Я можу щось таке, чого не можуть інші”. Це важливо”.

Тому Віра Ремажевська радить починати інклюзивне навчання із серйозного ставлення до вибору школи. І наголошує, що вибір школи – це не лише вибір вчителя. Це, зокрема, вибір директора, який розуміє ситуацію й буде сприяти інклюзивному навчання, вибір управління освіти.

“Коли ми говоримо про інклюзивне навчання, то нібито передбачаємо, що дитина ходитиме в ту школу, яка поряд із домом. Але не завжди школа, яка розташована найближче до місця проживання, найкраща для вашої дитини. Я вивчала приклади вибору школи в різних країнах. І не завжди бажання батьків є правильним. Тобто не лише мама може сказати “я хочу”. Дуже важливо, щоби були люди, які глибоко вивчатимуть ситуацію”.

Вона каже, що рекомендації ІРЦ полягають не лише в тому, щоби підібрати оптимальну програму, а й у тому, щоби підібрати, якщо ми говоримо про освітній маршрут, заклад, у якому дитина навчатиметься. Тобто рекомендації повинні давати спеціалісти, а батьки мають дослухатися до порад.

“Часто нам, батькам, здається, що наша дитина може все й жодних проблем у неї не виникатиме. Це буває в молодих амбітних батьків. Я спостерігала за такими сім’ями, коли непогодження із ситуацією виливалося в заперечення проблем.

І тоді батьки кажуть: “Моя дитина така сама, як усі”, “Вона може все так, як решта”, “Ми їздимо за кордон із нею, ходимо на барабани – і все гаразд”. Але, як правило, батьки наймають приватних тренерів. І в цій ситуації не завжди реально оцінюють, як приймуть дитину однолітки й чи дасть вона собі раду в колективі”.

Віра Ремажевська пояснює: якщо ми уявимо, що шлях дитини в навчанні – це рух вверх, то треба пам’ятати, що він може бути непрямим. І це не суперечить теорії Льва Виготського, який говорив про обхідні шляхи дітей, які мають порушення розвитку. Обхідний шлях або крива – це, наприклад, спеціальне дошкілля, відвідування навчально-реабілітаційного центру. Бо освіта не починається з перших днів перебування в школі.

ЯК ПІДГОТУВАТИСЯ ВЧИТЕЛЮ

1. Попереднє інформування. Педагоги мають усвідомити, що означатиме для них таке інклюзивне навчання. Насамперед, ідеться про більше часу на підготовку матеріалів, більшу самовіддачу.

“Ми часто говоримо, що важливо, щоби була добра людина, толерантно ставилася до дитини, мала достатній рівень емпатії. Нічого подібного, цього недостатньо. Педагог повинен витратити дуже багато часу додатково, щоби продумати, підготувати матеріали. Не можна перекладати все на плечі асистента, це – групова робота вчителя, асистента й батьків”.

Таке інформування забирає багато страхів і може підбадьорити. НРЦ “Левеня” займається таким інформуванням. За півроку до того, як дитина має піти до школи, з нею та школою починають працювати.

“Ми приходимо до школи й кажемо: “Батьки обрали вашу школу, давайте готуватися разом. Бо ми знаємо, як працювати з такою дитиною, можемо вам допомогти, підказати, як краще організувати простір, запрошуємо до себе, побудьте на уроці, подивіться, як працюють діти, що використовує вчитель, подивіться на матеріали та технічні засоби, які ми маємо”.

Пані Віра каже, що в цьому сенсі в Україні інклюзивне навчання розвивається неправильно. Бо тут протиставляють спеціальну освіту й інклюзивну, хоча й те, і те – це освіта дітей з ООП. Натомість, за кордоном спеціальні навчальні заклади, які мають величезний досвід, де працюють люди зі спеціальною освітою, є ресурсними центрами для інклюзивного навчання.

Бо є специфіка навчання дітей із порушеннями зору, слуху, інтелекту. Вчителю треба розуміти цю специфіку, щоби якісно надати освітню послугу. І батьки, які хочуть віддати свою дитину в інклюзивну освіту, не прагнуть, аби дитина просто соціалізувалася й перебувала в колективі, а потребують якісної освіти.

“Якщо у вашому населеному пункті є спеціальний заклад, треба просто поцікавитися, як там працюють. А педагоги шкіл дуже рідко звертаються по допомогу. Не будемо скидати з рахунку й ІРЦ. Але я спілкуюся з багатьма представниками ІРЦ, і, на жаль, там не працюють найдосвідченіші педагоги. Дуже часто це – молоді педагоги, які тільки закінчили виш і не мають досвіду роботи з інклюзивним навчанням”.

Також Віра Ремажевська закликає педагогів брати участь у семінарах і вебінарах Асоціації спеціальної та інклюзивної освіти. Там педагоги можуть ознайомитися з особливостями роботи з дітьми, які мають ООП.

2. Треба знати, де отримати допомогу вчителю в критичній ситуації. Це – про подолання страху перед незвіданим, невідомим та незрозумілим. Окрім дітей, це також переживають учителі. Наприклад, звернутися до фахівців зі спеціальної школи або ІРЦ.
3. Відмовитися від щоденних педагогічних стереотипів. Наявність у класі дитини з порушеннями зору – це щоденна гнучкість, креативність і терпіння. Наприклад, має бути обережне введення дитини в новий ритм школи. Бо діти з порушеннями зору живуть ритмами й мають прив’язки до конкретних годин.

“Дитину треба привчити до нових вимог, дитячого колективу, шкільного середовища, ознайомити з умовами, з оточенням, де що розташоване. На мій погляд, непогана ситуація, коли ми дозволяємо батькам ненадовго залишитися з дитиною в класі. Має бути м’який вхід дитини в школу та адаптаційний період, щоби вона звикла до того, що її оточує. Найкраще це робити перед початком навчального року.

Я пригадую, як моя незряча дитина після інституту прийшла на роботу, і ми з нею протягом місяця перед початком роботи вивчали, що й де розташоване. Попереднє дослідження точно має бути. Інакше дитина буде скута не тільки через те, що вона не знає оточення, не має хорошого контакту, погано бачить, а ще й через те, що просто не знає, куди їй йти”.

Але є нюанс: серпень у школі – це активна підготовка до навчання. А якщо перенести таке ознайомлення на весну, це не означає, що дитина точно навчатиметься в тому ж кабінеті. Це має продумати адміністрація.

4. Співпраця батьків і працівників школи має починатися задовго до того, як дитина прийде на навчання. Треба знайти баланс роботи з батьками – аби батьки не диктували педагогу, що робити. Натомість, вони мають окреслити свої очікування від школи. Також батьки мають усвідомлювати, що їхня підтримка буде потрібна протягом усього навчання. І має бути готовність до компромісу.

“Якщо батьки не будуть готові нестандартно вирішувати кожну ситуацію, то стануть прихильниками хибного розуміння інклюзивного навчання. Мовляв, кожна ситуація, кожна вправа і гра має бути однаковою для всіх, і моя дитина не буде відставати від інших. Це неправда. Батьки мають розуміти, що будуть такі речі, у яких дитині буде точно важче, а на початку вона, імовірно, у чомусь буде відставати від однолітків”.

5. Розуміння школи. Віра Ремажевська бачила добре навчених і включних дітей у тісних приміщеннях і з пустими шафами, де в школі розуміли й намагалися втілити в життя ідею інклюзивної педагогіки. Натомість, школа може бути перевантажена великою кількістю всіляких матеріалів, а результату немає.

“Нині, коли я бачу у фейсбуці, що люди з хороших міркувань розмальовують інтер’єр шкіл у яскраві кольори райдуги, то думаю, що буде робити дитина, яка має порушення спектру аутизму або гіперактивна дитина, або дитина з порушеннями зору. Також там є дзеркала, які деформують простір. Я розумію: ми так довго жили в сірих нецікавих просторах, що стараємося наситити життя яскравістю. У багатьох країнах, у яких я була, уже від цього відійшли. Усе помальовано в сірі або пастельні тони. Середовище створюється для ока, тому захоплення такими інтер’єрами – це небезпека для дитини з порушеннями зору – у неї “рябитиме” в очах. Школа має це розуміти”.

6. Супервізії. Ми звикли говорити про супервізії для психологів, які отримують чиюсь негативну інформацію, енергію й мають розв’язувати чиїсь проблеми. Але вчитель, який працює в інклюзивному класі, також перебуває в постійному стресі. Тож практичні психологи шкіл мають перебудувати свою роботу і працювати не лише з дитиною, а й із педагогами. Для педагога дуже важливо почути підтримку, обмінятися досвідом і почути, що він – не єдиний у своїх намаганнях.
7. Мають бути різноманітні способи співпраці й підтримки, аби дитині було краще в класі. Це можна назвати конструктором Лего. Наприклад, один із таких інструментів конструктора – інформація. Учитель має знати, що собою представляють такі діти, як функціонує око й на якій відстані посадити дитину.

“Наприклад, якось я пропонувала своїм вчителям узяти матовий файл і спробувати прочитати крізь нього текст, який вони надрукували як індивідуальну картку для дитини, яка має катаракту. Вони нічого не побачили. Тобто треба розуміти, як очні хвороби впливають на зорове сприйняття, як вони впливають на орієнтування в просторі. Добре, якщо такі особливості прописані у висновку ІРЦ, але не завжди це так. Бо в 95% інклюзивних центрів немає тифлопедагога”.

8. Спеціалісти можуть відвідувати уроки. Це можуть бути спеціалісти ІРЦ або, якщо школа надає корекційно-розвиткові заняття, то вчителю варто попросити цього спеціаліста побути на уроці, подивитися, як дитина поводиться з іншими.
9. Розробити маршрути для слабозорої чи незрячої дитини. Наприклад, “клас – роздягальня”, “клас – туалет”, “клас – їдальня”, “клас – спортивна зала”. Їх потрібно намалювати й навчити дитину самостійно ходити ними. Аби дитина знайшла свій стілець або шафку, на них мають бути спеціальні наклейки. Це може бути те, що хоче дитина й що вона найкраще бачить. Наприклад, старий CD-диск – він блискучий і яскравий. А пояснити це іншим дітям можна й тим, що дитина любить музику.
10. Треба пам’ятати, що дитина має індивідуальні заняття. Вони не тільки мають розвивати увагу, пам’ять і т.д., а й готують дитину до справжнього сприймання матеріалу в класі. Це також важливо обговорити зі спеціалістом, який працюватиме з дитиною.
11. Працівник ІРЦ або спеціальний педагог повинні допомогти асистенту вчителя правильно підібрати дидактичні матеріали.

“Наприклад, ми не маємо починати писати у звичайних зошитах, а в зошиті з дуже широкою лінійкою. Математику також треба писати в зошиті з лінійками, тому що через клітинки в дитини рябить в очах, і вона не бачить тексту. Також треба писати не ручкою, а фломастером, тому що має бути товста лінія – її добре видно. Поступово треба переходити до звичайного зошита й кулькової ручки”.

Також треба пам’ятати, що чорне на білому не завжди добре сприймається. Краще око сприйматиме чорне на блідо жовтому, бо немає різкого контрасту. А для малювання треба давати дитині заготовку з контурами. Також на малюнку не може бути багато зайвих деталей, від яких розсіюється увага.

Є також оптичні засоби корекції, як-от різноманітні лупи. Є й неоптичні засоби – наприклад, картка з прорізом для двох-трьох слів, аби дитина водила ним, читаючи текст. Тоді в неї не рябитиме в очах – вона бачитиме тільки ті слова, які читає.

12. Треба продумати роботу додаткового педагогічного персоналу. Це може бути педагог-організатор чи практичний психолог, соціальний педагог чи допомога студентів-волонтерів. Тобто варто шукати різні можливості, аби знайти додатковий персонал. Треба розуміти, що асистент вчителя – не нянька.

У наступному тексті ми розкажемо, чи треба послаблювати програму для слабозорих дітей, як мають співпрацювати сім’я та школа, яка роль асистента вчителя, яка роль вчителя, як підготувати дітей до приходу слабозорої дитини і яких помилок найчастіше припускаються вчителі.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – wavebreakmedia, Depositphotos

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Джерело