«Життя на дотик без права на вибір». Люди з порушенням зору полишені навчальних програм з вивчення шрифту Брайля та комп’ютерної грамотності

2 Липня 2018 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Те, що, здавалося б, мало працювати на всю потугу й соціалізувати людей з інвалідністю по зору, зовсім не фінансується. Навчити орудувати новими технологіями, які нарешті дали шанс повністю незрячим та людям зі слабким зором жити повноцінно, немає кому, бо на це не передбачено грошей. Люди з інвалідністю по зору зізнаються, що власне й скаржитися марне, бо усім до них байдуже. Повністю зневірившись, кажуть: райдужних перспектив їм ніколи не побачити, бо вже давно живуть у глухому куті. Для людей з інвалідністю по зору вибір існує у вимірі двох варіацій: сидіти вдома або виготовляти картонні папки та швидкозшивачі. Дилема болюча.

«Здорові люди сліпі щодо проблем незрячих, їм байдуже до тих, хто живе у цілковитій темряві, а люди з інвалідністю по зору майже безпорадні без руки допомоги», – зауважує працівниця Чернівецького УВО УТОС, юрист обласної організації Галина ГРОДЕЦЬКА.

Мало хто вміє читати шрифтом Брайля

Принтер зі шрифтом Брайля на підприємстві Чернівецького УВО УТОС зламався, дороговартісну запчастину нікому замінити, бо вартує вона близько 300 євро.  Без шрифту Брайля  навіть банку з  консервацією таким людям важко вибрати.  Щастя, на медикаментах присутній шрифт Брайля, це полегшує життя. Та біда в тім, що читати шрифт Брайля вміють лише одиниці – ті, хто навчався у спецшколах-інтернатах для тотально незрячих. Більшість же незрячих та слабо зрячих по Брайлю читати не вміють. На допомогу приходять комп’ютерні програми, аудіокниги, сканери, диктофони та плеєри. Але в нових технологіях самотужки розібратися складно, а щоб навчати, бракує альтруїстів.

«У спеціальних школах-інтернатах новачків вчать читати та писати шрифтом Брайля, – розповідає  Галина Гродецька. – Дітям із залишковим зором зав’язують очі, аби не підглядали. Пояснюють, що є діагнози, при яких зір різко погіршується і людина не читатиме зовсім, якщо не навчиться читати пальцями. Крапочки шрифта Брайля більше напружують зір, ніж плоско друкований текст. Хоча ці знання для дітей зі слабким зором – про всяк випадок, у зрілому віці опанувати шрифт незрячих у рази важче, пальці стають менш чутливими, а наука дається в рази важче. Альтернативою є аудіоплеєр, комп’ютер, телефон зі спеціальним програмним забезпеченням. Вони відтворюють великий обсяг інформації, а це значно покращує якість життя людей з інвалідністю, котрі нічого не бачать. За допомогою цієї дивотехніки можна набирати й роздруковувати тексти, самостійно читати книги, журнали та газети тощо. Раніше все це видавалося нереальним! Але плоди технічного прогресу потрібно ще освоїти. Добре, коли є люблячі родичі, котрі готові допомогти пристосуватися незрячому до життя. Особисто мене терпляче навчав азам комп’ютерної грамотності мій син. І ще вкрай важливо – за кордоном спеціально розроблені для незрячих програми надають безкоштовно. Це частина програми реабілітації. У нас безкоштовно можна користуватися тільки  програмами сумнівної якості. Придбати ж людині з інвалідністю по зору якісну, ліцензійну програму, бодай одну, обійдеться в десятки тисяч гривень. Комп’ютер теж не панацея від усіх проблем. Закрийте бодай на годину очі й спробуйте обрати потрібне вам варення з-поміж десятка банок, знайти потрібні ліки тощо. Або ж уявіть, як не стало електроенергії. Тут без пальців аж ніяк не обійтися.

Часто незрячій людині нікому й допомогти. Знаєте, у нас же є центр реабілітації людей з інвалідністю, але ніхто ж бо навіть не говорить, що незрячих там не реабілітують – відсутні технічні засоби. Немає бодай навчальної дошки, грифелю, спеціального щільного паперу для вивчення, до прикладу, шрифту Брайля. А головне, бракує комунікації між людьми, котрі нині не готові об’єднатися і зробити перший крок для покращення життя. Здоровим легше таких людей не бачити й не помічати, а незрячим простіше мовчати про свої біди та обмеження – побоюються залишитися непочутими».

«Раніше при нашому підприємстві були курси вивчення шрифта Брайля, нині їх немає, бо нема фінансування, – розповідає голова профкому Чернівецького УВО УТОС Лідія БОДНАР. – Шрифтом Брайля навчають виключно у школах-інтернатах для незрячих дітей. У спецшколах для дітей зі слабким зором шрифт Брайля практично не вивчають. Намагаються навчити таких дітей писати, навіть якщо вони практично не бачать написаного. Писемність для життя важливіша. На нашому підприємстві близько  двох сотень працюючих, знають шрифт Брайля не більше трьох десятків людей. Чимало людей втратили зір у зрілому віці, тож не було змоги навчитися читати пальцями. При Чернівецькому УВО УТОС  був навіть принтер, що друкував шрифтом Брайля. Проте зламався, а грошей на його ремонт немає. А читати у нас полюбляють. Деякі працівники протирають книги пальцями практично до дірок. Є й такі, що надають перевагу аудіокнигам. Теж не проблема – приходять до нашої бібліотеки з флешкою, і їм скидають аудіокнигу, яка до вподоби. Раніше у нас були комп’ютерні курси для людей з порушенням зору, та цю програму перестали фінансувати, і курси закрили. Безкоштовно вчити ніхто не хоче».

«Зрячі  байдужі до сліпих»

«На нашому підприємстві 162 людини, з них 125 – люди з інвалідністю по зору І-ІІ групи, – пояснює директор Чернівецького УВО УТОС Сільва САНДЮК. –  Колись до нас направляли молодь з інтернатів для незрячих або слабозорих. Тепер такого немає. Майже всі сидять вдома. Отримують пенсії по інвалідності. Та власне й вільних робочих місць не так багато – є тільки дві вакансії. Можемо взяти на прийом макулатури людину і ще одну – на виготовлення папок. Бракує ще місць для поселення у гуртожитках. Увесь переселенський фонд зайнятий. У нас роками нічого не змінюється. Робимо все ті ж папки та швидкозшивачі. Хоча за останні роки значно зменшився попит на швидкозшивачі. Робимо мільйон папок на місяць. Влітку – застій. Працюємо на склад. Викручуємося, як можемо. Колектив – не молодий, перехід з одного процесу на інший дається вкрай важко. Середня заробітна плата на підприємстві 3570 гривень, в людей з інвалідністю – 3763. Правда, суми залежать, здебільшого, від виробітку. Держзамовлення немає. Все йде на спад. Власне, ми не одинокі у своїй біді – така ситуація практично з усіма УТОСами по Україні, а їх налічується 76. Закон зобов’язує приймати на роботу на підприємство 4% людей з інвалідністю, людей з інвалідністю по зору бояться і, як на мене, найдужче. Не пригадую, аби з проблемами зору хтось зміг працевлаштуватися деінде, як не у нас».

«Якось ходила на біржу праці, було цікаво, чи може у Чернівцях працевлаштуватися незряча людина, – додає Галина Гродецька. – Ідіть на свій УТОС – почула я у відповідь. Ми нікому не потрібні. Зрячі байдужі до сліпих. Уявіть, якби здоровій людині сказали, що вона може тільки папку або швидкозшивач робити й без варіантів, це так принизливо… Часто доводиться чути, що люди з інвалідністю злі на увесь світ. А як ви гадаєте, чи від легкого життя?»

«Нас позбавляють права на вибір»

Люди з інвалідністю по зору поділилися своїми думками й щодо нововведення в освіті – інклюзії. Закриття спецшкіл нарекли ще одним зазіханням на право вибору. Бо вже сьогодні, згадуючи своє навчання у спецінтернатах, готові передбачити суттєву прогалину освітньої реформи, котра стане явною лише згодом:  «… незрячих дітей ніхто спеціально не готуватиме до життя, вони будуть залежні від помічників та батьків. Їх не вчитимуть шрифту Брайля, не буде можливості навчитися орієнтуватися у приміщенні тощо. Чому нас вкотре позбавляють права на вибір. Можливо для дітей зі слабким зором буде кращим й інклюзивне навчання, а от для цілком незрячих втрата спецшкіл – велика втрата».

«На Україні було всього чотири школи для дітей з повною втратою зору, – продовжує Галина. –  Це Одеса, Київ, Львів та Харків. Я навчалася у Львові.  Чи легко було мені?! Практично полишена сім’ї. Забирали додому всього двічі на рік. Такі діти практично втрачають сім’ю та родинну любов. Але нас навчали жити у темряві цілих 10 років. Ніхто не мав особистого супроводжувача. У приміщенні доводилося вчитися орієнтуватися самотужки. Шрифт Брайля вчили з першого класу. Тож гадаю буде не правильно аби цілком незрячі, ходили в школу зі здоровими дітками. Головні знання це не фізика та математика, а навчити самостійності, вмінню пристосуватися до життя, відчути себе повноцінною людиною. Найважливіше – навчитися виживати!».

«Супровід вибороли, тепер воюємо з громадським транспортом»

Працівниці УТОСу пані Галині сукню допомагає купувати та обирати син. Каже, що мала щастя у житті бачити кілька проблисків яскравих кольорів. З тих пір, вони для неї найулюбленіші. Хоча світ у його різноманітних барвах та відтінках для неї незвіданих ще з народження.  Світ для неї існує лише силою дотику та звуку. Попри це жінка освоїла комп’ютер та докладає максимум зусиль аби покращити життя для людей з порушенням зору. Як юрист бореться за права людей з інвалідністю, як незряча – дивується, що зробити світ кращим, навіть у дрібницях, річ вкрай складна.

«Я заяву шрифтом Брайля навіть на своєму рідному підприємстві не напишу, бо її ніхто тут не прочитає. Що вже казати про заяви та звернення шрифтом Брайля  в органи влади. Життя примусило освоїти комп’ютер. Тепер вмію написати навіть петицію. От, до прикладу, на сайті Чернівецької міської ради написала петицію про те аби громадський транспорт на зупинках озвучував назву маршруту та кінцеву зупинку. Жоден транспортний засіб у Чернівцях не має такого оповіщення. А це вкрай важливо було б не лише для незрячих, але й для туристів, гостей міста.

Більшість людей з інвалідністю по зору й з дому не виходять, не зі своєї волі «під домашнім арештом». Місто не комфортне для незрячих. З 2016 року вибороли надання супроводу для людей з інвалідністю по зору. З центру зайнятості направляють людей на громадські роботи. Замовник цих послуг Обласна організація УТОС. Фінансується містом та центром зайнятості. Хочу аби люди знали, що є можливість не сидіти вдома. Зателефонувати за номером 4-27-19 й замовити собі на кілька годин супровід. У такий спосіб можна вирішити ряд свої справ не обтяжуючи рідних, та не «ув’язнюючи» себе у квартирі».

Антоніна БАБЧУК