Закон про інклюзивну освіту: на чому спіткнулися батьки і педагоги?

12 Грудня 2017 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

В Україні нарешті створені умови для навчання дітей в інклюзивних класах. Принаймні, так говорять уряд і Міносвіти. Гроші виділені, закон прийнятий. Але як його втілюють в життя? Чи є труднощі? Про це ми спілкувалися з психологом, дефектологом, директором спеціалізованого центру «Ладо Харків» Оксаною Трушик.

 ЩО ЗМІНИЛОСЯ?
Положення про інклюзивну освіту («Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх навчальних закладах») було прийнято ще в 2011 році. Зміни та уточнення внесені у серпні 2017-го. Якщо раніше у навчального закладу були підстави комусь відмовити, бо адміністрація не могла забезпечити більше 20 дітей у класі або не було грошей на обладнання, то з цього року таких обмежень немає. Вже виділяється державна субвенція, надають асистента вчителя. Але асистента дитині поки оплачують батьки. Заковика в тому, що про асистента для дитини йдеться в рекомендаційному листі МОН. Директори шкіл іноді вважають, що можуть не виконувати цю вимогу, тому що документ має рекомендаційний характер. Але якщо дитині потрібний індивідуальний супровід, він не зможе бути в класі без асистента.

ПРО ПРОБЛЕМИ
Не була проведена достатня робота як з навчання самих вчителів, так і роз’яснювальна – з батьками звичайних дітей, які часто не хочуть, щоб в класі, де буде вчитися їхня дитина, перебувала дитина з особливими потребами.

І це жахливо. На семінарах батьки розповідають, як батьки звичайних дітей без сорому заявляють: «Ми не хочемо вчитися в класі з цим дебілом!». І батьки особливих дітей не знають, що робити в цьому випадку. Ми, в свою чергу, пояснюємо: запитайте у тих батьків, чи погодилися б вони на те, щоб в класі, наприклад, вчилася чорношкіра дитина? Або будь-яка «інша», яка чимось відрізняється? І в процесі бесіди підвести їх до думки, що це чистої води дискримінація, яка нічим не відрізняється від того ж расизму. Такі приклади запал батьків звичайних дітей трохи остуджують.

ПРО ІНКЛЮЗИЮ ТА ІНВАЛІДНІСТЬ
Ще одна проблема: для того, щоб піти вчитися в інклюзивний клас, від батьків часто вимагають діагноз дитини або ж щоб дитині було встановлено інвалідність. Я писала в МОН і там мені дали роз’яснення, що для навчання в інклюзивну класі у дитини повинні бути відповідні ОСВІТНІ ПОТРЕБИ. НЕ ДІАГНОЗ, НЕ ІНВАЛІДНІСТЬ (це медичні категорії), а саме освітні потреби. Адже навчальні програми складаються виходячи не з того, який у дитини діагноз, а з того, яким є рівень її розвитку, знань і які навчальні цілі ставляться перед дитиною.

Але так склалося роками, що психолого-медико-педагогічну консультацію проходять тільки ті діти, у яких вже є якийсь діагноз, і це не зовсім правильно.

Наприклад, є категорія дітей, які мають дислексію (порушення здатності до оволодіння навичками читання і письма при збереженні загальної здібності до навчання). Такий діагноз практично не ставиться, але ці діти гарантовано матимуть труднощі в навчанні. Виходить наступне: діагнозу немає і потрапити в інклюзивний клас неможливо. А ці діти, між іншим, згадуються в Положенні про інклюзивну освіту. Це таке собі замкнене коло, яке батьки не можуть розірвати: діагнозу немає, труднощі в навчанні – є (і вони явні, всім видно), але під таку дитину не відчиняють інклюзивний клас і не дають їй можливості реалізувати свої освітні потреби.

Для навчання дітей з дислексією потрібні аудіофайли, їм потрібна інша система контролю знань і оцінювання, а все це можливо тільки в умовах інклюзивного класу.

ПРО ЗАВДАННЯ ПЕДАГОГІВ
Діагноз – це категорія медицини. Немає якогось алгоритму, одного на всі випадки, наприклад, як вчити дитину з аутизмом або синдромом Дауна. До того ж, давайте не будемо виключати ті ж лікарські помилки. А як бути в тому випадку, якщо діагноз взагалі не поставлений? Не вчити таку дитину?

Завдання педагога – визначити, що дитина вже знає і чи знає. Разом з командою інших фахівців проаналізувати її поведінку, інші особливості і тільки після цього скласти індивідуальний план навчання.

Адже навіть звичайні діти всі різні – зі своїми талантами, здібностями, особливостями сприйняття інформації і т.п. Так само і діти з особливими освітніми потребами.

ПРО СИСТЕМУ ОЦІНЮВАННЯ
Критерії оцінювання – це спільна біда. Тому що вони поки ніде не прописані. Вчителі не розуміють, як оцінювати особливих дітей. Зрозуміло, що за загальним рівнем знань вони не дотягують, але невже їм постійно тільки четвірки і шістки отримувати?

У інклюзії дитина оцінюється в порівнянні з самою собою, але вчорашньою. Якщо є динаміка, якщо вона за своїм індивідуальним навчальним планом йде добре, чому їй не поставити ті ж 10 або навіть 12?

ПРО ІНДИВІДУАЛЬНІ ПЛАНИ
Вчителям надали зразки, папери, форми, але не пояснили, як їх заповнювати. До того ж, в процес повинні включаться психологи, логопеди, дефектологи. І тут є проблема – як їх знайти? Навіть ті, хто добре розуміють, що таке команда, часто не можуть знайти кадри і найняти їх.

Виходить, що вчителів до цього не готують, не пояснюють. Більш того – на мої семінари приходять навіть люди з управлінь освіти. Відділ інклюзивної освіти в управлінні працює, там збирають методистів, адміністрацію, і на цьому комунікація переривається. До мене приходять вчителі з тих шкіл, в яких методисти навчені, але вони далі своїм підлеглим інформацію не дають.

ПРО КВАЛІФІКАЦІЮ ВЧИТЕЛІВ
Є проблема з підвищенням кваліфікації вчителів. Тобто вони хотіли б навчитися, як працювати з особливими дітьми, але одного бажання мало. Так, освітня субвенція фінансове питання трошки вирішила, але, наприклад, в школах не знають, що необхідно закуповувати – яке обладнання, які дидактичні матеріали? І це можна зрозуміти, адже педагоги раніше ніколи цим не займалися. Виходить, що гроші є і їх освоюють, а як це робиться – це вже інше питання.

ПРО КОМУНІКАЦІЮ З БАТЬКАМИ
Тут теж є проблема. Вчителі не завжди охоче працюють в команді з батьками. Вишукують якісь недоліки у дитини і їхні поради часто більше схожі на нападки, хоча вони цього не помічають: «підтягніть поведінку», «підтягніть письмо або читання» і так далі. Деякі вчителі вважають, що це і є – робота в команді. Але вони не розуміють, що працювати в команді – це, в тому числі, питати у батьків і навіть виконувати певні батьківські побажання. Тому що тільки батьки найкраще знають свою дитину.

Але при цьому не можна дуже «лаяти» вчителів. Їм і справді дуже важко. Вони потрапили в цю «м’ясорубку» – їх поставили перед фактом, не підготувавши, але висуваючи якісь вимоги. І це теж ми повинні враховувати.

ПРО СТРАХИ БАТЬКІВ
Батьки бояться, що їх дитину скривдять, що вона не зможе за себе постояти, що над нею будуть насміхатися і вона буде виглядати відстаючою на чиємусь тлі. Все це зрозуміло. Але кожен батько повинен розуміти, що у різних дітей різні цілі, і думати потрібно в першу чергу про те, як буде розвиватися твоя дитина. Для одного мета – побути п’ять хвилин в класі, а у кого-то – освоїти життєві компетенції. Комусь досить буде ходити на музику і фізкультуру з іншими дітьми, а читання і математику освоювати індивідуально.

Батьки також бояться буллінгу (агресивне переслідування, глузування, знущання. – Ред.), цькування. Але найжахливіше те, що цього дітей вчать самі дорослі – дитина чує розмови вдома і потім «дзеркалить» їх в спілкуванні з однолітками. Дитина – це чистий аркуш.

Еtcetera.media