Забрали ногу, але дали жагу до життя, — боєць після поранення на фронті

Забрали ногу, але дали жагу до життя, — боєць після поранення на фронті
26 Липня 2016
Друкувати цю новину
Максим Клокун

Максим Клокун

Максим Клокун, ветеран АТО, в боях під Іловайськом втратив ногу та нині пересувається за допомогою протезу. Киянин розповів «Громадському радіо» свою історію повернення до мирного життя

Після війни в родині хлопця були сварки, тому що рідні сприймали його як каліку. Максим каже, що йому вдалося реабілітуватися, допомагаючи в цьому іншим солдатам.

До війни Максим Клокун працював менеджером з продаж. Навесні 2014-го вирішив йти на фронт добровольцем. Долучився до «Правого сектору». У боях під Іловайськом Максим отримав поранення, після чого йому ампутували ліву ногу.

«Пока я не докричался до своих, то боли не было. То есть организм сам по себе работал и понимал, что надо бороться за жизнь. Надо отключить все эти рецепторы, ведь боль от мозгов же идет. Только я услышал, что меня бегу спасать, началась боль. Адская боль».

На другий день після операції 26-річний киянин дізнався, що до батальйону його офіційно не оформили. Півтора року Максим судився, щоб отримати статус учасника бойових дій, як співробітник МВС. У березні нарешті домігся цього.

«То есть часть бойцов в батальоне, около половины, не оформили официально. Я подавал документы, а там, что они не оформили — это ж не моя вина. Мне сказали: „Тебя оформили“. Мне дали документы. Это потом я узнал, что они недействительна. Я, солдат, что должен был пойти к генералам и сказать: „Покажите мне документы? Вы меня оформили или нет?“. Это даже смешно звучит.

Поначалу с мамой были проблемы из-того, что она меня пыталась оградить от всего, считая калекой. Это очень сильно угнетает, из-за этого очень ссорились. Пока мы с ней не договорились, что она начинает со мной общаться, как будто у меня все есть. И все прошло. К примеру, просишь там:

— Мам, сделай мне чай?

— Пойди и сам себе сделай.

Вот и все, ну нет ноги. И что?! Руки то есть — уже хорошо. Руки нет, ну вторая ж осталась. То есть нужно во всем искать плюсы», — впевнений Максим.

Максим говорить, що його сильно підтримує можливість допомоги іншим // Громадське радіо

Максим говорить, що його сильно підтримує можливість допомоги іншим // Громадське радіо

Вже півроку Максим допомагає реабілітувати інших солдатів. У центрі під назвою «Серце воїна» разом з психологами він проводить тренінги.

«Если честно, я не больше кому-то помогаю, как себе. Во-первых, это мой социум — АТО-шники. Я могу себя нормально чувствовать и с обычными людьми. Но с АТОшниками я более открытый — на подсознании, потому что не жду от них подвоха. Слепо верю в человека, потому что он оттуда, он знает.

У нас общество не готово к солдатам, которые возвращаются. А у них, в свою очередь, очень большой порок справедливости. Знала бы ты, сколько мне говорят: «Зачем ты туда пошел? Дурак! Вот чего ты добился — ноги нет». Таксист может такое сказать, другие люди. Очень часто такое бывает. Вот соответственно зеркало всей этой ситуации».

Після війни Максим завжди використовує гасло «Нічого, могло бути й гірше». Цим він мотивує своїх друзів.

«Я уже принял себя таким, какой я есть. Я не смогу бегать, только ходить. Так случилось, такая судьба. Это могло произойти и на улице, и в аварии. Случилось на войне. Бывает. Могло убить, могло руку оторвать, поэтому не так уж все страшно. Это всего лишь нога. Немножко неудобно вот и все. Раньше играл в регби, сейчас не могу. Понятно почему. Хожу иногда на их игры, смотрю, как ребята играют.

У меня забрали ногу, но дали много знакомств, море жажды жизни. Научился радоваться каким-то мелочам, которых раньше не замечал. Радоваться, когда с этих костылей, на которых ты не можешь даже ничего в руки взять, становишься на протез, и у тебя руки свободные. Когда у тебя руки свободные, ты можешь сделать кофе и еще что-то. Совсем другое дело».

У найближчі п’ять років Максим хоче довести свою інвалідність, щоб отримувати належні пільги. Знайти роботу, сім’ю, а також продовжувати допомагати воїнам, які потребують цього.

Наталя Дихно, «Громадське радіо», Київ

EU

Матеріал є частиною проєкту Hromadske Network, підтриманого Європейською комісією.

  Категорія: