З ліжка очолює Дніпропетровське товариство інвалідів Тетяна Гаврилова

6 Січня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

П’ятдесят п’ять років вона лежить на смертному одрі. Ой! Не лякайтесь, мої любі читачі. Вона жива! У неї світлий розум, ніжна, вразлива Душа і добром нагріте Серце, яке, як сказав наш Великий Тарас, вік не прохолоне. Вона працює! Єдина в Україні Людина, позбавлена можливості рухатись, очолює Дніпропетровське товариство інвалідів, скорочено: «Дніпротін».

Її робоче ложе встановлено в старенькому історичному будиночку №16 на вулиці знаменитого хірурга Іллі Мечникова. Мабуть, і він, якби був живий, не зміг би поставити її на ноги. Одинадцять операцій перенесла Тетяна Гаврилова. З усіх сил старалися підняти її з ліжка дніпропетровські і столичні світила. У Києві вона лежала в одній палаті ще з однією нашою страдалицею павлоградською поетесою Ганною Світличною, яка витримала стільки ж операцій. Та, на жаль… Лежачи, працювала, як і Таня. 15 поетичних книг залишила нам. Надихнула на поетичне слово і свою сестру по судьбі. Таня теж почала писати вірші:

Когда — сплошные муки,
И в сердце — боли ком,
Не опускайте руки
В отчаяньи немом… — благає нас, молодих і здорових, Таня Гаврилова.

Ми познайомились у самому чорному для мене році — 1985-му, коли моє, іще молоде і здорове життя, летіло під укіс. Я була на грані… І хто б, ви думаєте, мене порятував? Таня Гаврилова! Відтоді і дружимо ми ось уже стільки років! Правда, зустрічаємося нечасто. Та щоразу вона додає мені сили і здоров’я — жити і радіти життю. Найбільш пам’ятне святкування 15-річчя створення ініціативної групи, яка заснувала міське товариство інвалідів. Про це була моя розповідь у пресі «В єднанні — сила», яка увійшла до книги художньо-документальної прози «Я вірую у творчість і красу». Тоді ж підготувала добірку віршів Тані Гаврилової для журналу «Крила».

Знаменний для моєї посестри по перу 2003 рік, який Організація Об’єднаних Націй оголосила Роком інвалідів. Тоді редакція журналу «Соціальний захист» організувала Всеукраїнський конкурс творчості інвалідів «Струни сердець». Тетяна Гаврилова стала дипломантом і володарем 1-ї премії. А почалася її творчість в тих далеких 80-х роках минулого століття, коли, вивчивши самотужки польську мову, стала перекладати на українську цікаві казочки Генріха Сенкевича. Зважилась послати їх в обласну газету «Зоря». Дуже зацікавилася цими казочками тодішня кореспондентка «Зорі» Зоя Нікольникова. З її легкої руки переклади казочок Тетяни Гаврилової полетіли у широкий світ. Саме Зоя Нікольникова відкрила в своїй авторці журналістський хист і стала замовляти статті для газети про болючі проблеми людей з обмеженими фізичними можливостями.

…Дуже вразили мене останні відвідини того ветхого будиночка на вулиці Іллі Мечникова. Він уже, як ми кажемо, на ладан дихає. Коли стали зводити поруч сучасні «хмарочоси», стіни і стеля його захитались. Він, правда, вистояв, але потребує негайного ремонту.

Я, наприклад, пробиралась напомацки темним коридором до неї. Моїм поводирем була кицька Муська. Таня лежала в темноті, аж поки блиснуло сонечко в її віконечко. Коли прийшов брат Валерій і 9-річний племінничок Женя, стало веселіше. Вони включили світло і стали викладати на стіл для своєї дорогої родички обід. Брат, маючи водійські права, зараз без роботи, а Женя навчається в школі-інтернаті для слабозорих дітей. Мати їх покинула…

Отут я й повернуся у Таніне дитинство. Народилася 27 серпня 1945-го року. О, яким бо голодним і холодним було наше післявоєнне дитинство! Сім’я Гаврилових жила на Амурі в приватному будиночку на вулиці Кінцевій з нещасливим номером 13. Може, саме воно, це нещасливе число, спричиняло суцільні дитячі хвороби, якими маленька Таня постійно хворіла. І золотуха, внаслідок якої утворилися більма на очах, і лікарі передрікали повну сліпоту. Ветеринар, що привіз свій нехитрий крам із далекого села на Амурський ярмарок, став розпитувати Таніну матір, чому вона, така молода і красива, з такою тугою в очах. Мати і розповіла про доччину хворобу. «Купіть грудку цукру, — порадив чоловік, розбийте і серединку розітріть на порох. Цим пилком задувайте з папірця в очі донечки».

Ніколи не забуде Тетяна Іванівна, як пекли її дитячі очка. Так оцей цукровий пилок врятував їй зір. А потім двічі перехворіла на запалення легень, що спричинило загрозу туберкульозу. Лікували таких діток у ті голодні післявоєнні роки в тубдиспансері, розташованому в лісі міста Придніпровська. Лікували не уколами і таблетками, на які був дефіцит, а морозяним, настояним на хвої, повітрям. На ніч дітей тепло закутували і відчиняли у ліс вікна. А вранці вливали в ротики чайну ложечку риб’ячого жиру. Таке лікування дало благодатний результат.

В 13 років (о Боже, і тут нещасливе число) учепився мертвою хваткою в дитяче тільце інфекційний поліартрит. Звідки береться ця хвороба і чим її лікувати, досі не досліджено. Ось і прикував він мою мужню, сильну духом Героїню до смертного ложа. Але вона не здалась! Її життя — це постійна боротьба і перемога над собою. Неймовірними зусиллями вона піднімалася сходинка за сходинкою все вище і вище. Оволоділа друкарською машинкою, яку батько, змайструвавши дерев’яну підставку, ставив їй на живіт. О, як тоді боліли всі її внутрішні органи! Не здалась! Переболіла — і знову взялась за роботу. Казочки для «Зорі» ж друкувала та свої статті про болючі проблеми інвалідів. Бо почерк її покручених пальчиків не кожен розбере. Зараз освоїла і комп’ютер, бо стільки тієї кореспонденції треба готувати, аби утримати кермо її, наскрізь просякнутого хворобами, «Дніпротіну».

Підопічними у неї близько двох тисяч інвалідів різних категорій. Є такі товариства у кожному районі обласного центру. З ними у Тетяни Іванівни постійний зв’язок. Звичайно ж, телефонний. До неї, як до рідної Матері, звертаються з різними питаннями. Тут і моральна підтримка в житейських бідах, і працевлаштування, і клопотання на навчання, і придбання візочків, і організація літнього відпочинку. До речі, я була приємно здивована, що інваліди вже об’їздили (і залізницею, і спеціальним автобусом) всі пам’ятні місця України: храми, лаври, монастирі Києва, Одеси, Криму, Рівного, Євпаторії, куди їздили великою групою і цього літа. Неодноразово радо приймали їх Азовське і Чорне моря. Мріють об’їздити і Донецький край.

На щастя, є у Тетяни Гаврилової надійні помічники. Це Зінаїда Іванівна Вискребець, Валентина Прокопівна Гузєєва, Ніна Іванівна Мельникова, Євген Борисович Лєвін — «Це мої ноги», — каже Таня.

Завершити цю розповідь хочеться поетичними рядками моєї героїні:

Горит костёр души моей,
Пытливый разум возбуждая.
Былое в сердце пробуждая —
Далеких лет, забытых дней.
Гори, звезда моей надежды,
Не угасай, не угасай…

Газета Зоря