Юлія, мешканка Києва, пересувається на візку

21 Березня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

За тиждень до війни після чергового моторошного сну, я почала Вадиму говорити про те, що нам варто було б поїхати з Києва. Чоловік же мене заспокоював і не вірив в те, що це можливо навіть після застереження нашого військового родича, який за декілька днів порекомендував нам зібрати речі. Але ввечері 23го лютого чоловік сказав рішуче: «збираємось і їдемо!».

Ми розуміли, що якщо війна захопить нас зненацька, ми не зможемо себе врятувати й свою дитину. І мали рацію, адже в день початку війни в нашому будинку відімкнули ліфти. А про недоступність бомбосховищ я взагалі мовчу.

З тремтінням в руках, колотінням серця та з дитиною, що плаче ми виїхали о першій годині ночі. Було так тихо, дорога пуста, люди на заправках, де ми зупинялись посміхаючись позіхали. Здавалось ніщо не передбачує біди. Тож, ми вирішили зупинитись в Житомирі в готелі, щоб перепочити та з ранку, з новими силами рушати далі.

Коли, в 4 чи 5 ранку ми стомлені бухнулись в ліжко готельного номеру, почули вибух. Матвій в цей час тільки заснув. Ми були такими стомленими, що не звернули на це увагу. О 8й ранку я прокинулась від слів, які не думала колись почути у своєму житті: «Війна почалась. Нам треба їхати!»

Я взяла телефон, а там було повно неприйнятних дзвінків від подруги, яка мала о 8-й ранку вилетіти з Борисполя в Іспанію до чоловіка. Я перетелефонувала їй, а вона з тремтінням в голосі сказала: «ми не змогли вилетіти» і розказала, як втікала  разом з сином з Аеропорту після вибуху.

Ми розбудили Матвія і терміново виїхали з готелю. Мчали так, ніби за нами погоня. Було дійсно відчуття, що ми тікаємо від війни. Дорога початку війни показала нам і наляканих людей і велетенські черги до заправок, банкоматах та аптек, і формування перших блок-постів, і колони нашої військової техніки в напрямку Києва. Це все було як в кіно. Навіть на фізичному рівні було відчуття, що я відділилась від свого тіла і спостерігаю за усім з боку, а моє тіло поставлено в автоматичний режим.

Коли ми приїхали в безпечне місце, ми тільки тоді зрозуміли, що сталось. І я сказала Вадиму, що пишаюсь нами. Ми все зробили правильно. Ми двоє з інвалідністю, не сподіваючись на когось самі вивезли нашого годованого сина до своїх же справжніх друзів, яких нажили за життя. Мій чоловік не може служити через його інвалідність і лише я знаю який це біль для нього. Але він для мене герой у тому, що наша дитина не почула ще жодного вибуху. Ми залишаємось в Україні. Але, якщо раптом знадобиться, готові зробити усе над наших зусиль, щоб Матвій так і не дізнався що таке війна і його життя було в безпеці.