Як живеться на Закарпатті людям з інвалідністю

30 Вересня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Хоча в місті над Тисою пандусами оснащено аптеки та деякі магазини, але казати, що життя фізично обмежених краян є райдужним, не можна.

І це стосується навіть не соціальних виплат, – хоча грошей на придбання медикаментів інвалідам, звісно ж, не вистачає, – а інших життєвих аспектів. Тож наразі мова піде про дорожні перепони.

У кожного свій «транспорт»

Василь Йонаш до 48 років жив, як усі. Прикувала до візка чоловіка недуга, а точніше – нещасний випадок.

– Я потрапив у ДТП. Друг-водій помер на місці, мені ж, як не дивно, судилося вціліти. Однак з того часу пересуватися самотужки не можу. Моїм янголом-охоронцем є дружина. Але навіть їй часом потрібно відпочити від турбот. Тому деколи я сам на візку «гуляю» містом. Під час таких мандрівок часом трапляються справжні курйози. Скажімо, перехожі пропонують мені гроші. На жаль, у суспільстві склався такий стереотип: багато хто, коли бачить немічну людину, гадає, що це жебрак, – з гіркотою в голосі розповідає «Карпатському об’єктиву» пан Василь.

Проте найбільше непокоїть чоловіка навіть не це, а ставлення водіїв до таких, як він.

– На пішохідних переходах часом чекаю й по 10 хвилин, поки потік автомобілів зупиниться або збереться достатня кількість людей для того, щоб «колона» загальмувала. Шкода, що немає світлофорів, так був би більший порядок, – нарікає хустянин.

А нещодавно на вулиці Конституції один із водіїв мало не збив Василя Йонаша.

– Я їхав до стоматполіклініки. Чорна автівка летіла на шаленій швидкості, добре, що встиг відступитися, інакше б на моїй могилі вже квіти розпустилися. Свідками інциденту було чимало перехожих, усі кричали на автовласника, але він так швидко зник з поля зору, що розгледіти номери ніхто не встиг, – запевняє 67-річний чоловік.

Перевізники – народ особливий

Ще більше проблем виникає у візочників із власниками маршруток. Звичайно, є й поміж ними цілком порядні та людяні, але, як не прикро, далеко не всі.

– Якось мені треба було поїхати до Іршави, – каже Дмитро Попович, інший краянин, що змушений пересуватися за допомогою візка. – Чекав на транспорт на автовокзалі. Але з трьох перевізників жоден не хотів мене взяти. По-перше, я інвалід, а по-друге, пенсіонер. Утім їхати задарма не збирався. Проте завантажувати мій «велосипед» у мікроавтобус водіям чомусь не хотілося. Кажуть, за таку поведінку можуть позбавити ліцензії, та скаржитися нікому не став, можливо, у людей сім’ї, їх потрібно годувати… Але через прикрість почувався принижено. На щастя, знайшовся нормальний автовласник, із яким я й повернувся до Хуста. А так… намагаюся не покидати межі міста, бо знаю, як це складно. Потяги, між іншим, пандусами теж не оснащені. Про обмежених у пересуванні в нас думати мало хто хоче.

Зіштовхнутися з подібною неприємністю довелося й Марії Струк. Жінка наголошує, що перевізник не хотів везти її до Буштина.

– Довелося брати таксі, оскільки я поспішала на похорон до родичів. Добре, хоч таксисти не відмовляються допомагати інвалідам. До речі, за поїздку водій узяв із мене чисто символічну плату, пошкодував, – стверджує жінка.

Слід зазначити, що труднощів у людей на візках значно більше, утім саме транспортні незручності залишаються наразі одними з найбільш гострих. Тяжіючи до європейських цінностей, громадськість мала б навчитися коригувати своє світобачення, почати врешті-решт всебічно підтримувати інвалідів, допомагати їм знову повірити в себе, виявляти гуманність і милосердя, а не, як кажуть у народі, встромлявати їм зайві палки в колеса.

Марина АЛДОН

Карпатський об’єктив