Військовий із Закарпаття Василь Штефко: “Не можу бути тут, я хочу до хлопців на фронт” (ФОТО, ВІДЕО)

3 Листопада 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Військовий із Закарпаття Василь Штефко 6 місяців був на фронті у Запорізькій області. Чоловік втратив ноги, коли був закордоном на роботі. У березні цього року Василь Штефко долучився до 128 гірсько-штурмової Закарпатської бригади. Тоді ж його разом з іншими відправили боронити Україну від російських військових. Чому чоловік вирішив долучитися до Збройних Сил України, розповів журналістам Суспільного.

Василь Штефко живе в селі Кушниця Хустського району. Він — людина з інвалідністю першої групи. У 2004 році втратив ноги, коли був на заробітках закордоном. Чоловік каже: до Збройних Сил України хотів долучитися ще у 2014-му, тоді його не взяли. Цього року, коли розпочалося повномасштабне вторгнення, Василь знову пішов до військкомату.

“Я щодня ходив, щоб взяли мене, але ніяк не виходило, а потім мені вже набридло ходити й впрошувати військкомат, тоді я кажу: “Дівчата, ви мене запишіть, а там хай вирішують”. Відповідає: “Ну, давайте, а там хай комбат розбирається”. Так я пішов. Це все зробили, документи оформили й відправили у Мукачево”, — пояснює військовий.

Василь Штефко

2 березня Василя Штефка взяли у 128 гірсько-штурмову бригаду. 4 березня він з побратимами вирушає на позиції у Запорізьку область. Там Василя Штефка призначили водієм. “Спочатку в нас машин не вистачало, бо машини приїжджали й хлопці забирали. Мені дали ГАЗ-66. Я почав ремонтувати то ті машини, то інші. Потім розійшлися по позиціях, а мені дали газельку. Возив озброєння різне, снаряди, ми то називаємо БК. Також гуманітарку і продукти. Я не возив обіди, бо там була інша машина”, — розповів чоловік.

Василь Штефко

За словами Василя, те, що він на протезах, помічали не всі: “Командир мені казав, щоб я підійшов кудись. Бо, знаєте, були такі, що відмовлялися, чи страшно їм, чи ще щось. Командир мені каже: “Покажи їм протези”. Я показую, а вони такі здивовані питають: “А як ви тут служите?”. Кажу: “А так служу, хлопці, бо треба”.

Суспільне Ужгород

Військовий розповів: на фронті в їхньому батальйоні була дружня атмосфера. “Може, хтось з кимось колись і сварився, може, неправильно сказав, чи не порозумілися, але це таке було — на хвилину. У нас такого не було, бо ми всі, як брати. У нас дівчат багато було, а скільки заміж вийшли, я нарахував 6. Я звик до хлопців. Мені приємно, особливо, коли їздив на позиції, привозив їм щось, вони бачили мене і мені було приємно. Я возив не тільки для мого підрозділу, а для різних, я їздив і хлопцям було приємно”, — згадує захисник.

Василь Штефко

За словами Василя, найтяжче бачити смерть своїх побратимів: “Ванька Борис із Заріччя. Так шкода. Був поранений. Його росіяни оточили. Він був поранений, витяг ніж, бо не мав патронів вже, відбивався ножем. Ті бачили, що не можуть його взяти, бо кожен боявся, що поранить чи вб’є, то вони взяли й застрелили його. Чинадіївський хлопець на БТР їздив. БТР заглох. Хлопці повискакували, щоб тікати, бо росіяни доганяють. Чинадіївський каже: “Хлопці, тікайте, а я з кулемета трохи прикрию”. Там вийшов танк, і він відстрілювався. Не знаю, скільки часу відстрілювався, десь 5 хвилин. Здається, що 5 хвилин — це багато чи мало, але в тій ситуації це помогло, бо хлопці відійшли в посадку й живі залишилися, а по ньому танк вдарив. Таких багато”.

Василь Штефко

Зараз Василь Штефко готується знову їхати на фронт. Вдома чоловіка чекають дружина та дочка. “Я ж коли там був (на фронті — ред.), то телефонував щодня або через день, а останній місяць, коли там був, то говорили через відеозв’язок. Вона (дочка — ред.) нормально сприймає, я бачу, що їй приємно”, — розповів воїн.

Василь Штефко

Чи буде перемога України, Василь Штефко каже: “Я знаю, що вона буде, тільки не знаю, коли, але скоро, та й дуже скоро. Я маю на увазі, що скоро для мене й багатьох наших хлопців, тому що не через те, що вони змучилися, бо втома є, а дасть Бог це дуже скоро буде, тоді ви згадаєте мої слова, як це скоро пройшло, але як воно довго тягнулося. Розумієте, для мене кожний день, коли війна, особливо коли я тут, то мені не те що важко, якось так, що я думаю про своїх хлопців на фронті. Хочу до них і все”.

Лариса Романюк, Руслана Гостюк