В’язні безнадії – життя у будинку-інтернаті на Тернопільщині

4 Листопада 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

З наступного навчального року Міносвіти України обіцяє, що вихованці шкіл-інтернатів вчитимуться у звичайних школах. А з 2022 року така перспектива чекає на дітей із затримкою психічного розвитку. А яким є їхнє життя сьогодні? Радіо Свобода побувало у Петриківському дитячому будинку-інтернаті Тернопільської області, де мешкають і діти із психічними відхиленнями, і дорослі.

У будинок-інтернат потрапляють дівчата у чотирирічному віці з аутизмом, ДЦП, синдромом Дауна, хворі на епілепсію, тобто фізичними, розумовими та психічними вадами. Зазвичай, діагноз, встановлений у 4-річному віці, ніхто вже не переглядає. Під одним дахом проживають до 35 років, а далі на них чекає будинок престарілих до кінця життя.

Петриківський будинок-інтернат, що фінансується Тернопільською облрадою, має другу з трьох категорій важкості захворювань, тому стан вихованок різний: хтось у класі сидить, дивлячись в одну точку, хтось не розмовляє, хтось кричить. Є й дуже важкі діти, до яких потрібна індивідуальна увага. Однак, є й такі, що цілком дають собі раду і могли б жити у суспільстві.

Освіта – початкова

Як розповіли вихованки будинку, у всіх них – розумова відсталість, відповідно навчаються за спеціальною системою, розробленою кілька десятиліть тому Міносвіти. Тобто, вони вміють лише читати, писати, рахувати. Мають початкову освіту, а це зачиняє для підопічних із вищим розумовим потенціалом усі двері у світ – вони позбавлені права на освіту, а відтак і права вибору у житті, тобто залишаються, по суті, «в’язнями» в обмеженому просторі.

– У мене помірна розумова відсталість і мене ніхто з цим діагнозом не прийме. У нас у більшості такий діагноз.
– Нас одразу попередили, що ми в світі собі не дамо раду. Я вмію писати, читати, рахувати, мені ніхто не говорить, що я нормальна. Ми тут звикли, бо з дитинства тут.
– Ніхто нас не бачив (тобто з психіатрів – ред.), щоб до нас якась комісія приїжджала, то ні.
– Мої родичі хотіли мене в училище віддати, але треба було зняти діагноз, – розповіли вихованки будинку-інтернату.

Повнолітні підопічні допомагають пильнувати за молодшими, а також прибирають приміщення і територію, доглядають свиней. У чистих, відремонтованих кімнатах проживає по четверо осіб.

– Душ один на всіх, ванна одна працює. Раз в тиждень миємось, бо економія – зараз криза.
– Раз у місяць б’ють свиню. Що їмо? Нині була каша, жовта, риба, сало бачимо.

Сьогодні тут проживає вісімдесят сім вихованців, сімнадцять із них – неповнолітні, з яких семеро не розмовляють. Два роки тому сюди взяли тридцять дітей-сиріт із розумовою відсталістю з Дружківки Донецької області. На таку кількість підопічних припадає вісімдесят один працівник.

«Багато працівників, бо вони закріплені за групами: на сімнадцять дітей – вісім санітарок і сім вихователів», – пояснює директор Петриківського дитячого будинку-інтернату Михайло Новосад.

Керівник закладу розповідає, що більш розумово розвинуті діти можуть вчитись у допоміжній школі, але таких було кілька за майже тридцять років його роботи. Одну дівчинку усиновили за кордон. Більшість вихованців – сироти, і лише до поодиноких навідуються батьки. Вихованки отримують від держави пенсію в розмірі близько 1200 гривень, з них 75% використовуються на потреби інтернату, 25% зараховується на депозитні картки підопічних, які вони, буцім, можуть використовувати. Але чи є за цими коштами незалежний фінансовий контроль?

«Цей заклад не закритого типу, вони можуть пересуватись із вихователем чи помічником. Навчаються за програмою, затвердженою законодавством. Будинок забезпечений, і багато спонсорів допомагає», – говорить керівник департаменту соціального захисту Тернопільської облдержадміністрації Вадим Боярський.

Фахівці визнали, що цей інтернат слід розділити на три різні категорії, враховуючи розумовий розвиток кожної дитини, але такої можливості немає. Діє давня система збереження робочих місць, наголошує дитячий і підлітковий психотерапевт Анжела Борщевська.

«Дитина не може реалізувати свій потенціал, від неї вимагають лише те, що на рівні заниженого інтелекту. Їй непросто там бути, багато виникає психологічних проблем у неї і вона беззахисна. Має бути фільтр, який оцінює потенціал. Закордонна модель – адаптувати їх до життя, щоб вони могли давати собі раду», – каже лікар.

Опікунство – справа складна

Водночас забрати вихованок із будинку-інтернату і взяти над ними опікунство дуже складно. Кілька років оббивала пороги кабінетів різних державних установ Світлана Рожицька з села Росохуватець Підволочиського району Тернопільської області. Спершу жінка, яка виховує п’ятьох своїх дітей, забрала з інтернату покинуту дитину своєї родички. Дівчинці на той час було 13 років, а потім взяла опікунство над іще двома вихованками Петриківського інтернату – 16 і 21 років. В усіх них була розумова відсталість.

«Я спершу почала її брати на канікули і побачила, що ніяка вона далеко не дебільна, що з нею можна займатись і розвивати. За три місяці, які проводила з моїми дітьми, змінювалась, а коли привозила в інтернат, вона переступала поріг і робилась рабом. Живуть дівчата з нами 3-5 років, є зміни. Ми по сусідству купили їм хату і вони вчаться жити окремо. Вони можуть жити нормально. Вони допомагають нам у роботі. Нормальним дітям треба давати освіту», – переконана Світлана Рожицька.

Кілька років знадобилось Світлані Рожицькій, щоб зняти діагноз глибокої дебільності з вихованки інтернату. Про те, як адаптувати дітей із розумовими відхиленнями у суспільстві, які групи можуть проживати під одним дахом – у Європі дискутували протягом десяти років. Наразі в Україні такі проблеми навіть не почали обговорювати, зауважив український психотерапевт, професор Олександр Фільц.

«Не треба робити так, щоб страждання само по собі примножувати, бо якщо вже є страждання, то хоча б його треба розділити, щоб було і нестраждання. Якщо живе сирота, не адаптована, приречена жити в тих умовах, поруч епілептики та інші важкі хворі, то вона це страждання мусить опрацьовувати, це нелюдське. Але розумію, що іншої ради немає. Бо куди подіти тих сиріт? Варто, щоб забезпечені сім’ї брали таку опіку, щоб приїжджали до них, щоб ті діти знали, що є такі люди», – каже Олександр Фільц.

Бо які б гарні умови не створили для такої категорії людей, вони все ж живуть у резервації. Тому варто розпочинати вирішення цієї проблеми бодай із дискусії про ці проблеми з фахівцями.

Радіо Свобода