Українка Оксана Кононець у 19 років впала з п’ятого поверху і переламала хребет. Але важка травма і постійний біль не зломили її волю до життя. Залишаючись на візку, дівчина отримала другу вищу освіту, почала кар’єру фотомоделі і наразі допомагає іншим повірити у власні сили

Наприкінці квітня відбудеться презентація фотопроєкту “Нескорена краса”. Знімки 12 дівчат вкотре доведуть, що українки – надзвичайно красиві жінки і непересічні особистості. І здавалося б, весною такими проєктами не здивуєш. Різниця в тому, що у проєкті взяли участь дівчата, які пересуваються на інвалідних візках.

Автор ідеї та організатор проєкту Оксана Кононець на своєму досвіді знає, як нелегко буває людям з інвалідністю. За дев’ять днів до 20-річчя дівчина разом з друзями вийшла на балкон покурити, але заплуталася у власній спідниці і впала з п’ятого поверху. Виписавшись з лікарні, дівчина могла поворушити тільки головою.

Хоча Оксані обіцяли, що скоро після травми вона стане на ноги, вже чотири роки вона пересувається на візку. Попри це, результати дівчини вражають: після травми вона без перебільшень знайшла себе і продовжує вражати світ красою і цілеспрямованістю.

Кононець розповіла Depo.ua про свій проєкт, мрії на майбутнє, довгий процес реабілітації і перепони, які створює суспільство для людей з інвалідністю.

– Оксано, розкажіть, з чого почався проєкт “Нескорена краса”. Як вам на думку спала така ідея?

– Я замисла проєкт після того, як стала переможницею Всеукраїнського конкурсу краси для дівчат на візках “Краса без обмежень”. Подумала: “Наші дівчата славляться красою. Чому б не зобразити дівчат з інвалідністю так, щоб підкреслити не лише їхню вроду, але і внутрішні якості”. Адже попри все ці люди чогось досягають, будують кар’єру, створюють родини, заводять дітей.

Оскільки я вже півтора року реалізую себе як фотомодель, хотіла розкрити свою сферу діяльності, і показати, де і як себе реалізують дівчата.

Сама я друкуюся в журналах, кілька разів рекламувала прикраси, брала участь у показі капсульної колекції одягу для людей з інвалідністю дизайнера Лілії Братусь. Ще одна учасниця проєкту – Уляна Пчолкіна – працює ведучою на News One. Вона дуже активна, цілеспрямована, відстоює права людей з інвалідністю. Наймолодший учасниці проєкту – Ользі Сікірницький – лише 18 років, а у візку вона з 13-ти. Вона живе в Одесі, займається волонтерством, вивчає комп’ютерну інженерію. Не опустила руки і Вікторія Федорчук – вона візажист, світська левиця, дружить з зірками, постійно з’являється на світських тусовках.

Фото: Аліса Кравець

– Тож виставка відбудеться у Києві…

– Не тільки, це Всеукраїнський проєкт, плануємо показати і в інших містах. Почали виходити на міжнародний рівень. А щодо інших країн – поки у процесі переговорів.

– Де знайшли гроші на реалізацію?

– Шукала спонсорів, довго “стукалася” до різних людей. Слава Богу, що знайшлося чимало небайдужих, які погодилися допомогти, в тому числі, фінансово. Після познайомилася зі стилістами, фотографами, візажистом. І ми вже почали спільну роботу. На позаминулому тижні вже закінчили фотографувати учасниць.

РАНІШЕ НЕ БУЛО ТАКОЇ ЖАГИ ДО ЖИТТЯ

– Мабуть, після травми довго були у депресії…

– Переломний період був – особливо, коли через травму мене залишили майже всі друзі. Але не сказала б, що надовго впала у депресію. Я не така людина за складом характеру.

Десь через рік я потрапила у оточення людей на візках. Побачила, що життя триває. Своїм прикладом вони доводили, що вести активний спосіб життя можна і треба.

Фото: Альона Лазарева

А ще подивилася західне реаліті-шоу Push Girls (Особливі дівчата). Там показували будні дівчат на візках – не зважаючи на те, що всі вони пересуваються на візках, героїні розважаються і живуть повноцінним життям, на рівні з усіма. У шоу була дівчина з такою ж травмою як у мене, з тим же ступенем важкості. І от, вона стала однією з найвідоміших фотомоделей у світі. Тоді я подумала: “Чому б мені теж не стати?”. До травми я працювала візажистом, готувала моделей до зйомок, тож ця сфера була мені дуже близька. Я почала мріяти: от, окріпну, стану трохи сильнішою і почну. А у 2015-му році мені пощастило стати учасницею реаліті-шоу знайомств “Половинки”. Тоді збагнула: якщо я можу витримати такий важкий графік, то і бути моделлю мені під силу.

– Мабуть, травма змінила вас внутрішньо…

– Так, до падіння я була не зовсім зрілою дівчинкою. У мене не було такої жаги до життя. Живу собі, нічого поганого не відбувається, і це головне. Зараз з’явилося прагнення залучати людей з інвалідністю до активного способу життя, вводити їх у світі моди і краси. На Заході давно є така тенденція, тож треба розвивати її і у нас, в Україні.

Фото: Яков Герінг

– Після падіння ви здобули другу вищу освіту за спеціальністю соцпрацівника. Це допомагає у роботі?

– Друга освіта дала загальне розуміння, як відбувається соціальна робота. Я частково почала розуміти, як все це діє.

– Можливо, після травми змінилося ставлення до людей? Наприклад, коли від тебе всі відмовляються, можна перестати вірити у дружбу…

– Насправді відмовився багато хто, але не всі. Деякі, найвірніші, залишилися. Я завжди віддавалася друзям, а після травми почала ще більше цінити людей поруч.

ВІСІМ МІСЯЦІВ ЗВИКАЛА СИДІТИ У ВІЗКУ

– Багато займаєтесь реабілітацією?

– Зараз почала більше займатися кар’єрою, проєкт забирає багато часу. Бувають проблеми зі здоров’ям, в кінці листопада довелося робити операцію. Через купу ліків з’являються болі в шлунку, тож важкі вправи робити не можна. Останнім часом займаюся сама – повзаю по підлозі або у ліжку. Займаюся руками, щоб верхня частина тіла була більш самостійною.

Заняття – це єдине, що мене врятує. Лікарі кажуть, що завдяки спорту реально стати на ноги. От тільки, скільки часу це може забрати, сказати важко.

Фото: Alexander Hurman

– Вже можете пересуватися на візку самостійно?

– Це буває важкувато. Коли є килими, то і взагалі неможливо. Якщо немає перепон, трохи вдається.

– Якого прогресу вже вдалося досягти за 4,5 роки?

– Найперший прогрес – те, що я навчилася самостійно сидіти в колясці, не непритомніючи. У людей, в яких травма шийного відділу хребта, порушується трофіка та терморегуляція, дуже падає тиск. Тож я вісім місяців звикала сидіти у візку, аби при цьому не йшла обертом голова і не темніло в очах.

Друга перемога – те, що почали руки відходити. Я була повністю паралізована – голова лише поверталася вправо і вліво. З часом почала відчувати руки. Можу самостійно писати, фарбуватися, їсти, сидіти за комп’ютером.

– І тепер на Доступно.БьютіБлозі в рамках проєкту Доступно.ua вчите накладати мейк-ап інших дівчат зі слабкими руками…

– Так. Це почалося півтора роки тому. Перше відео я записувала за допомогою сусіда. Ми працювали десь 2,5-3 години. Сусід не зовсім розумів, як це робити. Було видно, як я тримаю кисточки, як теліпаю рукою, але виходило не зовсім гарно. Потім автор блогу, мій знайомий Дмитро Щебетюк запропонував мені створити власну рубрику в рамках його проєкту. Відео розбиваємо по пунктах: один день – очі, другий – брови, третій – губи. Виходить посібник для дівчат з такими ж травмами, як у мене. Або ж для тих, у кого заслабкі руки від народження.

НАРАЗІ СТОСУНКИ МЕНІ НЕ ПОТРІБНІ

– В Instagram у Вас ціла купа вражаючих знімків. Крутий сет вийшов з фотографом з Йорданії HaythamHajir. Як знайшли один одного?

– Він просто почав лайкати мої знімки. А потім написав, що я його зацікавила як модель, і він хоче зі мною попрацювати.

Фото: Haytham Hajir

– Приїхав в Україну спеціально заради Вас?

– Не тільки. Я так розумію, закордонні фотографи часто приїжджають до нас, бо українки – найкрасивіші дівчата у світі. У нас зробити портфоліо дешевше. Він фотографував кількох дівчат. Це був перший досвід, коли я говорила з фотографом англійською.

– Більше пропозицій від іноземних фотографів не було?

– Поки що ні. Але робили зйомку з Олександром Петренком – він переїхав жити з Одеси у Женеву.

Фото: Олександр Петренко

– Ви не раз говорили, що любите хоррор. А в яких жанрах хотіли попрацювати ще?

– Я люблю творчі експерименти, стараюся працювати в усіх жанрах. Поки що у мене мало зйомок у стилі високого fashion, тож хотілося б надолужити.

Не так давно я знялася у еротичному сеті фотографа Андрія Кореня. За його ідеєю, я знімаюся після бурхливої ночі. Спершу ми домовлялися про зйомку в діловому стилі, але, коли я приїхала, стиліст створив зовсім інший образ.

Спершу трохи хвилювалася, але усе минуло, коли почула клацання камери. Зі мною так завжди – починаємо роботу, і хвилювання зникає.

Фото: Андрій Корінь

– У Вас надзвичайно красиві фото. Мабуть, і шанувальників чимало…

– Я не зациклююсь на цьому питанні. Через свій страх чоловіків часто відхиляю їхні запити про дружбу у соцмережах. Намагалася працювати зі своїм страхом – пішла на ті ж “Половинки”. Психологи, з якими я спілкувалась за час своєї травми, кажуть що я боюся своєю несамостійності і через це не можу мати ні з ким стосунки. Тож коли мене питають, як у мене з особистим життям, я кажу, що одружена з роботою. Наразі мені не потрібні стосунки, важливіше робити корисні речі для людей. А мій майбутній чоловік від мене нікуди не дінеться. Коли буде Божа воля, він з’явиться в моєму житті, і вже нікуди не піде.

ЧЕРЕЗ БОРДЮРИ КІЛЬКА РАЗІВ ВИПАДАЛА З ВІЗКА

– Батьки не відмовляли від рішення стати моделлю?

– Батьки, особливо мама, завжди мене підтримують. Вона знаходиться біля мене цілодобово, допомагає у побутових моментах. Згідна зі мною в тому, що головне – не сидіти на місці.

– Як оцінюєте, чи пристосований Київ для потреб людей з інвалідністю?

– На жаль, зовсім ні. Я живу на Борщагівці і, щоб зайти у магазин, мені треба перескакувати купу високих бордюрів. Я боюся випасти з візка, адже кілька разів таке вже траплялося. Забиратися на ці бордюри важко, навіть якщо тобі допомагає друг чи подруга. Недоступні і заклади. Два роки тому ходила на зустріч однокласників. Зал був на другому поверсі, тож їм довелося мене тягти нагору, потім – спускати. Наступного дня татові довелося підкручувати візок, бо той розбовтався.

Фото: Naamah Kaoskult

– Держава виділяє якісь гроші на реабілітацію?

– Ні, лише сплачує пенсію. На момент падіння стажу у мене не було, тож тепер мінімальна пенсія, яка складає 1247 грн.

ВІДЧУТТЯ, НІБИ ЗАЖИВО ЗДИРАЮТЬ ШКІРУ

– Фотографи за зйомки не платять?

– Поки що працюю на громадських засадах, але робота приносить максимум задоволення. Коли знімалася в рекламі прикрас, мені “заплатили” виробами – подарували сережки, підвіску на шию. Останнім часом фотографи почали оплачувати мій проїзд. Адже, якщо треба їхати з пересадками, доводиться брати таксі. Через травму я постійно мерзну.

– З часом це мине?

– На жаль, ні. Мерзне 99% людей, у яких був переламаний шийний відділ хребта. А ще у мене відходить чутливість. Шкіра по всьому тілу болить цілодобово. Таке враження, що або з мене заживо здирають шкіру, або на тілі дуже сильні опіки, які припалюють праскою. Дуже сильний біль, доводиться пити знеболювальні. І з цим нічого не зробиш. П’ю таблетки, вони тамують біль і заспокоюють. Через цей біль відчуваю, ніби я замерзаю.

– І при цьому всьому вам вдається стільки всього зробити… Це приголомшує.

– Раз Бог залишив живою, значить, не просто так. Багато хто каже, що це взагалі диво. Значить, треба змінити світ на краще. В майбутньому хочу продовжити займатися соціальними проєктами, Продовжу працювати з людьми з інвалідністю.

Depo.Життя