У одному з храмів Львова проводять богослужіння жестовою мовою

28 Січня 2019 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Недільні служби для нечуючих відправляють в одній із церков Львова

Ця невелика церквиця та прилеглий до неї монастир притулилися серед старовинних будівель на самому початку історичного району Львова — Підзамча. Звідси — рукою подати до собору Марії Сніжної та інших сакральних споруд, котрі зведені сотні років тому. Проте від них храм відрізняється, насамперед, своєю архітектурою — його увінчує чотирикутна вежа із зубцями. А поміж ними і на них — віртуозно виліплені фігурки святих. Крім того, до стін храму примикають келії: їхня камʼяна, складна в плані, двоповерхова споруда зберегла прийоми будівництва та елементи ренесансної доби. За архівними даними, початково келії були збудовані з дерева одночасно з мурованою церквою. Нині це обитель сестер Святопокровського жіночого монастиря студійського уставу, якому належить і храм.

Раз на тиждень, у неділю, тут відбувається незвична служба Божа — для спільноти нечуючих людей. Вона проходить із сурдоперекладом — жестовою мовою. На одному з таких богослужінь побувала кореспондент Укрінформу.

Члени спільноти почали збиратися у храмі задовго до початку служби: щоб встигнути поспілкуватися. Приходять поодинці й сім’ями, з дітьми, які весело щебечуть. Вірні також жваво “перемовляються” між собою, очевидно, діляться новинами. При цьому у храмі зберігається тиша. Усі присутні знайомі між собою, адже збираються на “свою” недільну службу вже протягом восьми років. Спочатку вона проходила у храмі святого Михайла, що також належить студитам. Потім керівники Львівської архієпархії УГКЦ благословили спільноту на використання церкви Всіх святих: вона краще відповідає аудиторії і за розмірами, і за комфортністю. Це монастирський храм, тому тут менше руху, спокійніше.

Нарешті служки запалюють лампадки перед образами на іконостасі. Починається молебень. Священик і диякон проводять служіння двома мовами — з перекладом жестовою мовою. Так само перекладають і спів служебниці.

А поза цим – все, як у звичайній християнській громаді — і сповідь, і причастя, і цілування образу Христа на вівтарі.

Після завершення служби отець Любомир, який її проводив, люб’язно погодився відповісти на кілька моїх питань.

– Отче, кому належить ініціатива проводити спеціальні служби для людей із порушенням слуху?

– Церква опікується всіма. Але є серед нас люди, які потребують особливої опіки, зараз їх називають людьми з інвалідністю. Серед них — і нечуючі, і з порушенням зору, і з неврологічними відхиленнями. Церква не може відвернутися від них, приймати тільки здорових. Ми всі є немічними. Власне таких церква кличе, горне до себе, служить їм, дає нагоду спастися кожній людині, незалежно від того, в якому вона стані — хвора чи здорова, чує чи ні, бачить чи не бачить. А в державі завжди були спільноти, які гуртувались довкола своєї біди. Серед нечуючих — і глухі, і ті, хто народився з порушенням слуху. І минулого і позаминулого століття церква опікувалася ними. Тепер на нашу долю випала така місія в цьому служінні. А все, що діється у церкві, — діється з благословення архієрея — єпископа. Він дає дозвіл священикові, а вже той виконує. І тут ми, з благословення архієрея, вже восьмий рік. А самій спільноті людей з порушенням слуху пішов 13-й рік. Вона жива: вчиться на уроках з катехизації, ставить вистави, їздить на екскурсії в Карпати. Чудово вийшла вистава на хресну дорогу. Тепер готуємось до Різдва. Теж будуть і вертеп, і вистави.

За словами отця Любомира, на кожну недільну службу приходить 30-40 осіб. Серед пастви є і чуючі віряни, які моляться разом із ними і за них.

– Це звичайні служіння, а що відбуваються у такій нетрадиційній формі, то донести Слово Боже потрібно до всіх. Ще один нюанс. За дозволом владики, священик під час служби повернений лицем не до вівтаря, як зазвичай, а до пастви. Щоб вірні могли побачити жести. Так проходить уся відправа, — розповідає отець Любомир.

– В Україні ще десь проводяться такі служби для людей і спільнот із інвалідністю?

– Наскільки я знаю, є ще в церкві УГКЦ в Тернополі. За решту потрібно молитися нам всім, щоб були покликання у священників до місійного служіння серед таких людей. Це не просто. Для цього недостатньо знати жестову мову. Треба бути серед них. Треба бути одним із них, вникати у їхні обставини. Ці люди, зустрічаючись із якимось нерозумінням оточуючих, відмежовуються, ставляться до ”чужих” насторожено. А коли бачать, що ти прийшов зі щирими прагненнями, хочеш бути їм товаришем — відкриваються, пускають тебе у свою спільноту, тоді вже мають довіру. Тому самих тільки жестів недостатньо. Треба розуміти, чим вони живуть, як живуть.

– І все-таки, як ви її вивчали?

– Ще потрібно вивчати, щоб вийти на професійний рівень. Є таке прагнення вдосконалюватися. А вивчав в Українському католицькому університеті, де були організовані спеціальні курси. І після того в жовтні 2011 розпочав перші служіння. Відтоді стараємось кожної неділі, кожного свята відправляти службу для слабочуючих. Тепер уже, крім мене, її відправляє ще отець Михайло, є диякон.

– А як проходить сповідь, теж жестовою мовою?

– Так.

– І ви розумієте все, що вам повіряють?

– Обов’язково мусиш розуміти. Це дуже тонка справа.

– Я спостерігала за жестовою мовою і мені здалося, що молитовні жести, з яких він складається, красномовніші навіть за слова. Зокрема, у звертанні до Господа піднімають догори вказівний палець.

– Це не жест, це дактиль (абетка), який означає букву Г (Господь), сформовану вказівним і великим пальцями. Тільки у звичайній розмові нечуючих, або слабочуючих вона відображається опущеними донизу пальцями. А з поваги до Всевишнього — звернута догори. Взагалі нечуючі, слабочуючі сприймають не сам жест, а те, як ви його подаєте, з якими емоціями. Вони і читають по губах.

Ще треба розуміти, що лексикон цих людей дуже обмежений — кілька тисяч слів (словесна мова для глухих дійсно обмежена, але сама жестова лексика глухих налічує сотні тисяч жестових одиниць – ред.). Тому, якщо ти правдиво переживаєш літургію, то обов’язково донесеш Слово Боже, і воно буде діяти у їхньому житті. Щоб донести живе Боже Слово, потрібно досконало володіти сурдоперекладом.

– А катехизація?

– Все, як у звичайних людей. Ми теж звичайні люди.

– Які ще спільноти з інвалідностями у нас обслуговуються?

– Витає таке бажання — налагодити спеціальні богослужіння для людей із порушеннями зору. Слабочуючі моляться жестами, а незрячі — надзвичайно гарно співають.

– Але для них ще немає окремих служб?

– Для цього потрібно організувати спільноту, зібрати її.

– Як готуєтесь до Різдвяних свят?

– Ставимо вистави. Не замикаємось із ними в межах монастиря, а виступаємо в інших храмах. Показуємо себе і презентуємо своє мистецтво. Так що запрошуємо на виступи.

Отець Любомир поспішив на урок катехизації. А храм ненадовго спорожнів. Незабаром сюди прийдуть на свої моління сестри-служебниці. А поки під високими склепіннями, що бачили короля Яна ІІІ Собеського з дружиною, який часто відвідував тут свою тітку — абатису Дороту Данилович, архітектора Павла Римлянина, який брав участь у побудові храму і розробив план монастирського парку, що був зразком садово-паркової архітектури ренесансної доби, та інших визначних осіб, стало безлюдно і тихо. Нічим не прикрашені стіни і стеля дихали якимось особливим віковим спокоєм, що викликав бажання подякувати Господові за всі блага, якими він тебе наділив і за те, що не залишає без своєї опіки і ласки й тих, хто чогось позбавлений.