У рамках соціальної кампанії “Стоп, дискримінація. Кожен має право на спорт”  спільно з Parimatch Foundation боремося зі стереотипними і дискримінаційними уявленнями, що для занять спортом можуть існувати перешкоди через інвалідність, гендер, расову належність чи інші ознаки. 

У цьому матеріалі — детально розглянемо, з якими перешкодами стикаються люди з інвалідністю, чому важливий рівний доступ до спорту, і що кожен із нас може зробити, аби допомогти здолати дискримінацію. 

“Чи можна мені в басейн?”— чи обмежені люди з інвалідністю у доступі до спорту?

Спорт — це не тільки олімпійське “золото”, призерський п’єдестал, слава і величезні спонсорські та рекламні контракти. Це ще й можливість реалізувати себе, прекрасна сублімація, привід і нагода покращити власне здоров’я, чудовий шанс розширити коло спілкування. 

Але в Україні, на жаль, не всі мають рівний доступ до спорту. Людям з інвалідністю доводиться стикатися з бар’єрами: дискримінацією, стереотипами, труднощами з доступом до спортивних об’єктів. Що ж заважає досягти рівного доступу до спорту?  

Одна з найбільших перепон — обмеження у пересуванні. Транспорт, вулиці, переходи та тротуари, входи у будівлі та простір всередині будівель — усе це часто погано пристосовано під потреби людей з інвалідністю. І суттєво впливає на їхню мобільність. Інколи навіть добратися до місця тренувань — це вже справжній виклик. 

Інша проблема — відсутність інфраструктури. Подекуди навіть спортсменам-паралімпійцям доводиться їздити до іншого міста на тренування. Та й чи доступні й чи безбар’єрні спортивні об’єкти для спортсменів з інвалідністю? Годі й казати про аматорський спорт. Звісно, ця проблема зачіпає не тільки людей з інвалідністю. Але саме для них цей бар’єр значно відчутніший. 

Частина людей з інвалідністю також потерпає і від обмеженого доступу до інформації та ресурсів. Приміром, люди з порушенням слуху не завжди можуть отримувати інформацію своєю рідною мовою — жестовою. Ця нерівність виникає і на тренуваннях. 

Даша, спортсменка з інвалідністю

Обмежені можливості вибору секцій чи програм, тренувань та участі у змаганнях — ще один бар’єр, який часто стає на заваді справжньої рівності доступу до спорту.  Палітра вибору в спорті для людей з інвалідністю, як правило, значно вужча. Тож вони змушені примирятися з тим, що доступне саме для них. Хоча справжня інклюзія і передбачає значно ширшу свободу вибору — і секцій, і тренерів, і програм тренувань, і змагань. Тісно пов’язана з цим проблема — брак розуміння та обізнаності про те, як включати людей з інвалідністю у спорт. 

Не меншою перепоною є і психологічні та соціологічні фактори. Через поширені упередження і стереотипи, що “спорт — не для людей з інвалідністю”, “який басейн, ти ж на візку/ти ж на протезах/ти ж із церебральним паралічем/ти незрячий”,  часто змушують утримуватися від занять спортом. Але це стосується не лише “негативного тиску” на людей з інвалідністю. Як показують дослідження, найбільше в цьому випадку впливає ставлення до інвалідності вчителів, тренерів, батьків. І навіть самих людей з інвалідністю — вони можуть відмовлятися від занять спортом через страх осуду чи насмішок із боку оточуючих. 

Проблеми інфраструктури та доступності спортивних об’єктів — одні з найбільш суттєвих. Однак, хибно було б вважати, що побороти дискримінацію можна лише завдяки зусиллям держави, благодійних та неурядових організацій. Брак обізнаності та розуміння, упереджене ставлення — все це заважає людям з інвалідністю займатися спортом та жити повним життям. Тому кожен може зробити свій внесок у боротьбу за рівний доступ до спорту — долучатися до антидискримінаційних кампаній, протидіяти упередженням і стереотипами, підтримувати людей з інвалідністю у їхньому бажанні займатися спортом. 

“Цілком можливо. Але не в нас” — чи однаковими є бар’єри у малих населених пунктах і містах-мільйонниках?

Інший аспект нерівності у доступі до спорту, як не дивно, географічний. У містах-мільйонниках значно кращий вибір. І доволі часто — вищий рівень доступності інфраструктури. Це стосується не лише спортивних об’єктів, а й того, наскільки зручно до них добиратися людям з інвалідністю. Також є кваліфіковані та підготовлені тренери, готові працювати з такими людьми. 

Однак у менших населених пунктах люди з інвалідністю часто стикаються зі значно більшою кількістю бар’єрів. Почати варто з того, що рівень інфраструктури не завжди дозволяє таким людям порівняно легко чи без сторонньої допомоги дістатися місця для занять спортом. Інколи навіть просто “перейти на інший бік вулиці” може стати справжнім викликом — не вся інфраструктура доступна. До того ж відповідні спортивні об’єкти не завжди є у малих населених пунктах. Подекуди паралімпійцям доводиться по кілька годин добиратися до міста-мільйонника, аби просто потрапити на тренування. Відсутність інклюзивних класів та секцій (а про спеціалізовані у деяких випадках навіть і не йдеться) теж може стати проблемою. 

Усе це обмежує людей з інвалідністю у праві на спорт. А для багатьох із них — це прекрасна можливість розкрити свій потенціал та реалізувати себе. 

“Заняття спортом — це наша панацея”

Валентина Білоцька, мама Даші, спортсменки з інвалідністю каже, що дітям з інвалідністю заняття спортом додають впевненості у собі. Спорт — це справжнє “вікно можливостей” для дітей з інвалідністю. Завдяки змаганням вони можуть відчути смак справжніх перемог і досягнень. Спорт допомагає ще й подолати певну обмеженість у спілкуванні, з якою часто стикаються люди з інвалідністю. Усе це разом робить таких дітей активнішими та значно щасливішими.

Даша ходить в інклюзивний клас у звичайній школі. Вже три роки займається плаванням і має перший дорослий розряд. Валентина розповідає, що часом доводиться стикатися з упередженістю та необґрунтованою критикою. Не лише з боку однолітків Даші, а й дорослих. Утім, це інколи набуває форми “особливого”, “бережливого” ставлення. “Куди ти біжиш? Ти що не бачиш? Дівчинка йде із хворою ручкою, із хворою ніжкою”, — такі слова інколи доводилося чути Даші та її мамі. Вони навчилися не тільки не зважати на “негативний тиск”, а ще й сміятися та жартувати на цю тему.  

“Заняття спортом — це наша панацея зараз. Даша самостійно не може ходити. Тож  фізичні навантаження —  величезний “плюс” для неї, вона загартовується, це допомагає їй боротися з кіфозним сколіозом. Без спорту було б зовсім погано”, — додає  Валентина. 

Саме тому доступ до спорту важливий для людей з інвалідністю. Це можливість ставати здоровішими фізично та психологічно, реалізувати себе та повірити у власні сили, соціалізуватися. Щоправда, чи зможуть люди з інвалідністю займатися спортом, залежить не лише від їхнього власного бажання. І навіть не від ставлення оточуючих. 

Про найголовніші бар’єри у спорті

“Ми визначили чотири головні бар’єри, які заважають людям займатися руховою активністю, спортом, — розповідає Ігор Валіцький, директор Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення “Спорт для всіх”. — Це “не знаю де”, “не знаю коли”, “не знаю за що” (кошти), і “не знаю як”“. На цих чотирьох запереченнях ми будували свою роботу для того, щоб боротися з цими чотирма запереченнями, і таким чином знімати бар’єри, які є на шляху кожного українця до спорту”. 

Ігор Валіцький, директор Всеукраїнського центру фізичного здоров’я населення “Спорт для всіх”

Він переконаний, що саме бар’єр “не знаю де” є однією з найболючіших проблем  — адже це питання інфраструктури. Центр активно працює над тим, аби спортивна інфраструктура стала доступнішою. 

“Ми працюємо над подоланням дискримінації. Для нас важливо забезпечити всіх рівними можливостями. Навіть у напрямі фінансування”, — додає Ігор. 

Валерій Сушкевич,  президент Національного паралімпійського комітету України

Валерій Сушкевич,  президент Національного паралімпійського комітету України, переконаний, що питання рівного доступу до спорту — системне та комплексне. 

“Доступність спорту — це доступність багатьох інфраструктурних напрямків. Це вулична інфраструктура, доступність транспорту, будинків і споруд, — стверджує Валерій.  — Є і дві проблеми спортивних споруд. По-перше, адаптація і пристосування старої спортивної інфраструктури: басейнів, спортивних залів, ігрових майданчиків, спортивних комплексів. Потрібно, аби вони були без бар’єрів для маломобільних людей. По-друге, треба, аби нова спортивна інфраструктура створювалася доступною”. 

Сушкевич упевнений, що спорт і фізична активність є потужним провайдером та мотиваційним чинником для людей з інвалідністю. Це допомагає таким людям розкрити свій потенціал, “відбутися у суспільстві”, досягти успіхів у освіті, працевлаштуванні. І навіть особистому житті. 

“У полоні чужих думок” — стереотипи про людей з інвалідністю

Рівність у доступі до спорту — це не тільки про світ речей та інфраструктуру. Окрім фізичних бар’єрів, люди з інвалідністю стикаються і з психологічними та соціальними перепонами. Сприйняття таких людей часто викривлено тими чи іншими хибними уявленнями. Розглянемо кілька найпоширеніших стереотипів. 

“Люди з інвалідністю не можуть жити повноцінним та продуктивним життям”. Стереотип підтримує думку, що люди з інвалідністю не здатні брати на себе серйозні зобов’язання, досягати результатів та показувати приклад. У центрі уваги — реальні чи уявні недоліки людини, а не її здібності. Це не тільки шкодить сприйняттю таких людей, а ще й  виховує почуття меншовартості. 

“Людей з інвалідністю треба жаліти”. Цей міф продукує сприйняття людей з інвалідністю як тих, хто постійно переживає особисту трагедію і тому заслуговує, щоб їх “пожаліли”. Згідно з цим міфом “тягар інвалідності” є нескінченним. Тож життя з інвалідністю — сповнене печалі та агонії, і умовно “здорові” люди просто зобов’язані постійно допомагати людям з інвалідністю. Це вимагає “особливого” та “бережливого” ставлення. Хоч це й не очевидно, але подібне ставлення означає, що від спортсменів з інвалідністю не чекають досягнень. Натомість сам лише факт спортивної активності вже є “неабияким здобутком”. 

“Люди з інвалідністю безпомічні та залежні”. Йдеться про уявлення, що люди з інвалідністю “все своє життя” залежать від підтримки інших людей.  Хоча це й залежить від кожного конкретного випадку, більшість із таких людей не настільки безпорадні, як це твердить даний стереотип. 

“Люди з інвалідністю почуваються зле та постійно відчувають біль”. Ще один стереотип, який стоїть на заваді рівного доступу до спорту. Звісно, кожен кейс — особливий. Але, як правило, такі люди здатні займатися спортом без курсу знеболювальних та робити це достатньо регулярно. Ба більше, для тих людей з інвалідністю, які регулярно тренуються та займаються фізичною культурою і видом спорту, який їм підходить, “спорт великих досягнень” є  відкритим. 

“Враження чемпіонів”

“Ці люди знаходять у собі сили тренуватися на рівні, а інколи навіть і більше, ніж “звичайні” спортсмени”, — розповідає Іван Настенко, дворазовий чемпіон Європи із джиу-джитсу. Хоч він особисто і не вступав у подібні поєдинки, але неодноразово спостерігав, як спортсмени з інвалідністю виступають на змаганнях. І в протиборствах із людьми без інвалідності перемагають. 

Іван Настенко, дворазовий чемпіон Європи із джиу-джитсу

“У нас у бразильському джиу-джитсу зараз виступає один хлопець. Він з АТО, втратив ногу. І доволі класно виступає“, — каже Іван. За його словами, у середовищі професійних спортсменів із великою повагою ставляться до людей з інвалідністю, які займаються спортом. Але потрібно нівелювати бар’єри. 

Іван переконаний, що для цього потрібно не тільки добре вміти популяризувати спорт, а ще й розуміти, як проводити тренувальний процес. Адже якщо говорити про тренування для людей з інвалідністю, то питання не тільки у “роботі” з фізичною “оболонкою”, а ще й з психологічними аспектами. Іван переконаний, що рівний доступ до спорту не потребує додаткового обговорення. 

“Це архіважливе питання для нашого соціуму. Кожна людина має відчувати себе максимальним членом соціуму, навіть якщо вона чимось відрізняється від більшості”, — додає чемпіон.

Джерело https://life.pravda.com.ua/projects/stop-dyskryminatsiya/2021/08/25/245619/