Діагнози – не вирок. Веселі, розумні і дуже віддані. Це – діти-інваліди. Дітвора старанно кладе пакетики з чаєм до чашок. Потім іграшковими ложками насипає цукор.

– Владик, давай. Владик две, наверно. Владик – три! Владик очень сладкое у нас любит.

І нарешті реабілітолог Зоя наливає окріп. Це – майстер-клас з чаювання у реабілітаційному центрі для дітей-інвалідів “Джерело надії”.

Тепер дев’ятилітній Владік може сам чайну церемонію провести.

Владислав Зосімчук, вихованець центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Джерело надії”:

– Поставити на плиту і включити, щоб воно грілось, потім треба почекати, доки буде пар йти і залити воду в чашечку.

Зоя Мельниченко, реабілітолог центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Джерело надії”:

– Батьки бачать результат дома. Вони потім приходять і кажуть, що дома він уже це зробив, він сам це показав, він сам це розказав.

У Владіка – ДЦП. Це один з найпоширеніших діагнозів у центрі реабілітації. У семирічного Діми – все набагато складніше. Він не ходить і не розмовляє. Завжди на руках у мами Альони.

Альона Скуратівська, мати Діми:

– Тяжелые роды, асфиксия, у нас там нарушения по мрт, эпилепсия. Ну, был вообще никакой. Сейчас – ничего, нормально, понемножку.

Його ліки – у цій зеленій мисці з водою та піском. Психолог Тетяна жбурляє у воду маленькі кульки. Діма має знайти ці іграшки своїми ручками.

Гра, яка дає дитині надію на нормальне життя. Ось так, витягаючи іграшки з води, від тренує маленькі пальчики.

Тетяна Новицька, психолог центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Джерело надії”:

– Вода способствует очень хорошему развитию моторики рук, особенно для деток, которые большой тонус мышц, вот они стянуты.

Після водних процедур Альона з Дімою поспішають до іншої кімнати – на лікувальний масаж. Тут інструктор ЛФК Сергій розминає хлопчику ніжки і ручки. Діма лежить мовчки, не вередує.

Сергій Климчук, інструктор ЛФК центру соціальної реабілітації дітей-інвалідів “Джерело надії”:

– В кожному разі може бути чуть-чуть боляче, того що це тонус. Ми це розробляємо. Так шо без болі тут ніяк не обійдемось.

А потім – підтягування. Спочатку лежачи на спині. Згодом – на животі. І найцікавіше для Діми – катання верхи на величезному м’ячі.

Разом з Дімою та Владіком у центрі займаються двадцять дві дитини. Наймолодшим – два роки. Старшим – п’ятнадцять. Дітвора проводить тут півдня – з ранку до обіду. Субота й неділя – вихідні.

По всій Україні таких центрів – чотириста двадцять п’ять. Це порятунок для дітей-інвалідів і знахідка для їхніх родин. Тому що цим батькам не спадає на думку віддати дитину до інтернату.

Щоб родини не розпадались, а від дітей не відмовлялися, на базі центрів створять відділення денного догляду. Це завдання Президента України.

Оксана Полякова, начальник управління соцзахисту інвалідів Мінсоцполітики України:

– Саме на виконання цієї програми в минулому році ми змогли придбати унікальне обладнання для реабілітаційних центрів Це таке обладнання, яке навчає дитину фізіологічним можливостям ходи.

Альона з Дімою виходять з центру. Мати обережно садить сина у візочок. І вирушає додому. Для обох – це єдине джерело надії.

Мати майже щодня возить шістнадцятирічного Сулеймана до Бахчисарайського райцентру соціальної реабілітації. Без підтримки мами хлопець обійтися не може. У нього – ДЦП.

Світлана Абляєва, директор Бахчисарайського райцентру соцреабілітації дітей-інвалідів:

– Эта семья была на грани краха, очень сильного краха, эмоционального краха, я тогда подумала, что если я не помогу этому ребенку, ну, кто ж еще ему поможет.

У центрі допомогли не лише з лікуванням. Коли родина Уметових залишилася без даху над головою – підшукали квартиру для сім’ї. Й досі платять за оренду.

У Дніпропетровському центрі медико-соціальної реабілітації дітей лікують уроками малювання. Це – методика Марії Монтессорі. Малеча сама обирає пензлики, колір фарби. Але малює те, що скаже викладач.

Інші діти займаються гімнастичною фізкультурою. Присідають з палицею і на тренажерах рекорди встановлюють. Це потрібно для того, щоб м’язи ліпше розвивалися. Наймолодші, такі як Кіра, – масажуються. У дівчинки – проблеми з мовленням.

Юлія, мама Кіри:

– Улучшения я даже увидела после второго, после второго массажа, уже она начала “о” букву говорить, говорить “а”.

За півроку тут лікують понад півтисячі дітей.

Дмитро Колєсніков, голова Дніпропетровської ОДА:

– Дитина з перших своїх кроків, вона не відчувала себе кинутою, нікому не потрібною. І це, шановні колеги, це наше з вами завдання.

Яні сімнадцять. Живе в Ужгороді. І не хоче ставити хрест на житті через ДЦП. Ходить до цієї спортзали щодня. Тут піднімає гантелі, займається на тренажерах.

– Для мене це рекорд, що я півроку не падаю взагалі. Півроку не падаю! І я сама всюди хожу.

Мріє стати чемпіонкою з пауерліфтингу. Вона вже – призер серед юніорів.

– То всьо буде залежать, як вона надальше буде з таким же натхненням над собою працювати.

На Вінниччині п’ять центрів соціально-психологічної реабілітації для дітей-інвалідів. Це – один із них. Сюди ходять двадцять учнів з синдромами Дауна, ДЦП та уатизмом. Поки на вулиці тепло, займаються у парку.

Тетяна Марущак, директор центру соціально-психологічної реабілітації “Еверест”:

– 136 квадратних метрів і дві кімнати. Одна кімната соціально-психологічного спрямування. Інша кімната – фізичної реабілітації.

Руслан був двадцять років в інвалідному візку. За п’ять років тренувань у центрі – навчився ходити.

Руслан, вихованець центру соціально-психологічної реабілітації “Еверест”:

– Мені тут дуже нравится. Мені дуже тут цікаво. І вже звідси не хочу йти додому до вечора.

Ці діти – абсолютно здорові. Але всі вони могли опинитись у дитбудинку. Молоді мами не відмовилися від своїх малюків лише тому, що після пологів було де жити. У Харківському обласному центрі матері та дитини двері відкриті завжди.

Олександр Полянський, в.о. директора Харківського облцентру соцслужб для сім’ї, дітей і молоді:

– Жодна жінка не виходить з цього закладу, поки не вирішується питання її подальшого проживання, і їй, звичайно, надається знову ж таки безкоштовно соціальна допомога.

Ви побачили, як живуть діти-інваліди у Криму, Дніпропетровській, Закарпатській, Вінницькій та Харківській областях. В Україні сто шістдесят вісім тисяч дітей-інвалідів. Найпоширеніші захворювання: ДЦП, синдром Дауна, аутизм. Дітворі чи не змалечку допомагають пристосовуватись до життя у реабілітаційних центрах. Таких у нашій державі чотириста двадцять п’ять. У рамках соціальних ініціатив Глави держави центри вдосконалять. Закуплять нове обладнання, а також створять відділення, де батьки зможуть залишити дитину на цілий день.

Автор: Олена Короткошейко.
Оператори: Андрій Скорик, Андрій Радченко.

Підсумки тижня