Протез – бою не завада: три історії військових, які після ампутації повернулися на передову

30 Серпня 2017 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Українських військових, які внаслідок неоголошеної війни на Донбасі втратили кінцівки, сотні. «Це, — кажуть поранені солдати, — наша плата за майбутнє України». При цьому багато з них, попри ампутацію, не опускають рук і продовжують воювати за наше мирне життя і краще майбутнє: хтось стає психологом чи волонтером, а хтось — повертається на передову.

Стас Стовбан, 25 років, колишній боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади. Втратив ліву ногу під час бойових дій у ДАПі, потрапив у полон. Зараз служить сержантом у 199-му центрі підготовки десантників у Житомирі й каже, що в разі необхідності знову повернеться на передову:

(Стас Стовбан, 25 років, колишній боєць 80-ї окремої аеромобільної бригади. Фото: Вікторія Ясинська)

«Після вибуху нас придавило бетонними плитами. Я чув голос одного з хлопців — він благав кинути йому гранату, бо плита чавила його, й вибратися без спецтехніки з-під завалів було неможливо. У день підриву терміналу мені якраз виповнилося 23 роки. Як брали у полон — не пам’ятаю. На той момент вже кілька годин мої ноги були придавлені плитою, я був напівпритомний. В окупованому Донецьку ліву ногу мені ампутували до коліна, а праву фактично зібрали по шматках. За деякий час нас обміняли на поранених бійців ворога, і я потрапив до Центрального військового госпіталю у Києві».

В АТО Стас добровільно пішов у третю хвилю мобілізації. Після ампутації і полону він підписав контракт і повернувся на передову. Під час підписання контракту командири запитували хлопця, чи він упевнений у своєму виборі. Той відповідав, що не бачить себе ніде, окрім армії, і ще доведе, що з металевою ногою можна служити не гірше за інших. Більше того, одного разу протез навіть урятував хлопцю життя:

«Я повернувся до ЗСУ в серпні 2015 року. В АТО, з урахуванням відпусток, був рік. На донецькій трасі, яка йде через Авдіївку, я був старшим на блокпостах, а також за цей час мав два бойових виходи — під Попасною та під Горлівкою.

Під Горлівкою по нам прицільно працював БТР. Я тоді перебував у доволі глибокому окопі, підіймався драбиною нагору, і тут з мене спав протез. Зістрибнув за ним униз, а через секунду черга пройшла в тому місці, де я підіймався. Якби протез не спав — мене б убили».

Вова «Шуруп», 23 роки, колишній боєць ПС, студент із Житомира, який у 19 років проміняв лекції на передову. Втратив ногу, підірвавшись під Авдіївкою на протипіхотній міні. Відновившись після важкого поранення, повернувся в АТО і зараз служить в Українській добровольчій армії (УДА). За словами завжди усміхненого хлопця, єдине, що змінилося в його житті після ампутації — тепер грає у футбол на позиції воротаря, а не нападника, як було раніше:

(Вова «Шуруп», 23 роки, колишній боєць ПС)

«Я підірвався 10 червня 2015 року на виході із шахти «Бутівка». Пам’ятаю, як уже без ноги стрибав до товариша, який після вибуху ворожої протипіхотної міни машинально побіг уперед. Стрибав тоді і кричав йому, щоб зачекав на мене! Зараз це навіть смішно, а тоді було, м’яко кажучи, не дуже весело…

Я пішов на війну за покликом серця. І буду воювати, доки стане сил.

Між моїм пораненням та поверненням на передову пройшло менше року. Коли тільки приміряв протез, одразу ж подумав: «Цікаво, як з ним буде на війні?». В АТО протез, на щастя, жодного разу не ламався: я з ним і плавав, і ходив у розвідку, і відстрілювався. Загалом можу сказати, що металева нога не заважає мені боронити державу — зараз вже не доводиться йти десятки кілометрів уперед, тому можу з упевненістю сказати, що всі поставлені задачі виконую не гірше за інших».

Олександр Сарабун, 38 років, колишній боєць батальйону «Донбас», позивний «Вінниця». Втратив праву ногу вище коліна в «іловайському котлі», був у полоні російських десантників з м. Ульянівськ, де народився Ленін і де стоїть одна з найпотужніших дивізій ворожої армії. Нині займається громадською роботою та ремонтує автомобілі для АТО:

(Олександр Сарабун, 38 років, колишній боєць батальйону «Донбас». Фото: Юрій Величко.)

«Моя права нога була майже відірвана і висіла на одному м’язі. З палаючої машини я сам виповз на руках, а далі мене тягли побратими. Наша колона була розбита. Були 200-ті, були важкі 300-ті. Було реально страшно. Ми лежали під деревом з моїм товаришем Тарасом і обстрілювали сусідні кущі, звідки по нам працювали кулеметний та мінометний розрахунки ворога. Не знаю, чи то ми, чи то вони самі вирішили тікати, але вогонь з тих кущів згодом припинився.

У полоні росіяни навіть не думали надавати мені медичну допомогу. Коли я корчився від болю, один із них сказав: «У тебя морда бандеровская, так что помощи от нас не жди». Мене та хлопців дивом забрали представники Червоного Хреста, а росіяни казали, що підлікують нас трохи, відправлять до Росії і судитимуть за видуманими статтями свого видуманого законодавства».

Після важкого поранення і майже річного лікування «Вінниця» повернувся до лав ЗСУ. Вже з протезом Олександр служив у новоствореному батальйоні «Донбас-Україна» і був, зокрема, на передовій поблизу селища Кримське Луганської області.

«Найважче у службі з металевою ногою — це коли через постійний рух кукса пітніє і буквально вистрибує з куксоприймача. Зараз маю кращий протез, а раніше мучився і мінімум раз на добу відкладав металеву ногу, аби кукса дихала й самому трохи відпочити. З протезом я прослужив близько року: як усі, був у нарядах, спокійно зістрибував з БТРів і, мабуть, єдине, чого не міг — ходити на далекі відстані. Зараз я живу в рідному місті Могилів-Подільський, входжу до ГО «Катарсис» і ремонтую машини для АТО. Певен, що боротьбу з ворогом треба продовжувати до повної перемоги».

Ольга Омельянчук

Фонд «Повернись живим»

«Цензор.НЕТ»