«Що людина з інвалідністю – це обов’язково бідний і нещасний громадянин. Але сьогодні я зауважив, що ті жебраки вуличні, коли я чекав на відповідний час, підійшли до мене, і попросили в мене дрібні гроші. Це я вже відзначив як прогрес – значить людей з інвалідністю вже сприймають як таких, що можуть поділитися певними коштами», – розповідає юрист Національної асамблеї людей з інвалідністю Олег Полозюк.

Він додає, що існують упередження, що якщо людина з інвалідністю, наприклад на візку, то в неї і якісь ментальні порушення.

«Це проявляється в тому, що коли я з дружиною, то намагаються вести бесіду з нею, а не зі мною», – зазначає Олег Полозюк.

Сприйняття людини з інвалідністю відбувається через штамп людини на візку, зазначає начальник відділу реабілітаційних послуг та зайнятості осіб з інвалідністю Мінсоцполітики, Роман Пилипенко.

«Попередження ми бачимо – це завжди візок. Але це насправді меншість серед людей з інвалідністю, це перша група і це найнижчий відсоток. А про значну більшість людей з інвалідністю ми можемо навіть і не підозрювати, що вони її мають», – наголошує він.

«У нас зараз немає такого поняття як непрацездатність стосовно конкретної особи, залишилось воно лише стосовно конкретних професій і це об’єктивно», – пояснює Олег Полозюк.

Не зважаючи на те, що людина може мати першу групу, підгрупу «А», тобто повністю бути нездатною за собою доглядати, вона має право на працю, продовжує він.

«Зараз в нас іде війна. Якщо хлопці будуть мати поранення чи інвалідність, вони так само на підставі чинного законодавства України, можуть бути працевлаштовані. Оскільки діє квота у 4% робочих місць для людей з інвалідністю», ¬– зауважує юрист.

Із 700 тисяч осіб з інвалідністю працездатного віку в нас працевлаштовані зараз 26%, в основному це особи 2 та 3-ї груп, які працюють на звичайних робочих місцях, де не створені спеціалізовані умови, – такі дані наводить юрист Національної асамблеї людей з інвалідністю.

«Ми проаналізували статистику за останні 10 років – стабільно показник працюючих людей з інвалідністю: третя група – 70%, друга група – 27% і перша група – 3%», – розповідає представник Мінсоцполітики Роман Пилипенко.

В Україні працює квота, за якої на кожному підприємстві 4% від всіх робочих місць мають обіймати люди з інвалідністю. В цілому ця квота виконується, якщо не виконується, то підприємство сплачує штрафні санкції. Втім, нерідко, «працює» лише трудова книжка, а людина по факту лише отримує «мінімалку» і не залучена до роботи, що не сприяє інтеграції та реабілітації людей з інвалідністю, зауважує Роман Пилипенко.

«Що відрізняє нас від європейських країн, не зважаючи на те, що ми перейняли їхній досвід. У нас немає стимулюючих механізмів для роботодавців на відміну від європейських країн. Деякі номінально є, як наприклад дотація спеціальних робочих місць, але по суті вони так і не запрацювали», – пояснює він.

Як працевлаштуватися, якщо в тебе є інвалідність?

Якщо ти професіонал, то фізичні особливості не мають значення, наголошують спеціалісти. Варто розвивати свої таланти, вчитися, здобувати навички.

«Це дійсно так. Бачимо приклад нашого керівника Валерія Сушкевича, який є Уповноваженим Президента із захисту прав осіб з інвалідністю. Є в нас Уповноважена Кабміну Раїса Панасюк», – зазначає Олег Полозюк.

Теоретично, люди з інвалідністю можуть працювати у всіх сферах, практично – є проблеми в законодавстві, які обмежують, зазначає представник Мінсоцполітики Роман Пилипенко.

Олег Полозюк радить не чекати, коли життя в Україні наблизиться до європейських стандартів, а діяти.

«Радив би людям з інвалідністю не чекати, коли їхнє життя наблизиться до європейських практик, а самостійно проявляти ініціативу і створювати собі такий ареал. Який допоможе їхнім колегам і таким чином ми спільними зусиллями будемо доводити рівень нашої країни до європейського. Ми знаємо про успіхи нашої паралімпійської збірної, хотілося б щоб і у цивільному житті люди проявили активність і «дотисли» чиновників, щоб вони виконали свої посадові обов’язки», – наголошує він.

Та навіть активні люди стикаються із стереотипністю мислення роботодавців, втім, наполегливість та віра у себе допомагає знайти роботу та самореалізуватися. Своїм досвідом ділиться Ростислав Гриценко у виданні «The Village Україна».

В Україні вже є приклади, коли компанії виконують квоти більші за 4%, щоправда це західні фірми, розповідають гості програми «Свобода в деталях». І у них виникають інші складнощі – вони не можуть знайти більшу кількість людей з інвалідністю з відповідною фаховою підготовкою.

Мінсоцполітики створило мережу реабілітаційних центрів, розповідає Роман Пилипенко. В центрі проводять безкоштовне навчання та реабілітацію.

«На сьогодні державних лише чотири центри. Це дуже мало, але саме поняття комплексної реабілітації ми запровадили в минулому році і це є реформа. Ми зробили таким чином нормативно-правову базу, що керівники реабілітаційних центрів, працюючи, не мають обмежень і можуть креативно підходити до процесу. Вони супроводжують на робочі місця, надають фахівців. Маємо результат, але поки що це лише одиничні приклади», – розповідає Роман Пилипенко.

Навчання там можна пройти безкоштовно за направленням департаменту соцзахисту.

«Підтверджую ефективність цих центрів, але хотілося б щоб їхній статус був вищим, ніж професійні курси, щоб вони давали хоча б початкову або середню технічну освіту», – додає Олег Полозюк.

Як це відбувається в Європі?

В країнах Європи, здебільшого, немає спеціальних державних інтернатів для людей з інвалідністю. Там існують комунальні заклади чи гуртожитки певного типу, в якому перебування платне. За це сплачує або родина, або людина зі своєї пенсії, або міський бюджет, якщо інші варіанти неможливі. При цьому людина не просто живе в чотирьох стінах, вона активно залучена у соціум. Вона може виконувати певну роботу і отримувати за це кошти, приділяти час своїм захопленням та вести максимально самостійне життя, наскільки це можливо.

«Дуже правильно що альтернативою інтернатам є міні-гуртожитки, створюються умови з працевлаштування. Як правило, європейський досвід каже, що це ринок із захищеною зайнятістю. Створюються підприємства, засновниками яких виступають різні асоціації батьків таких людей, підприємствам дають стимулюючі механізми та пільги для того, щоб вони були завантажені, є супровід на робочому місці (асистент)», – зауважує Роман Пилипенко.

Начальник відділу реабілітаційних послуг та зайнятості осіб з інвалідністю Мінсоцполітики Роман Пилипенко вважає, що максимальний термін – 10 років.

Юрист Національної асамблеї людей з інвалідністю Олег Полозюк більш оптимістичний.

«Вважаю що за 5 років досягнемо, особливо у великих обласних центрах, там де є бюджет і актив людей з інвалідністю просувається все швидше. Тим більше у 2020 році на 100% має запрацювати конвенція ООН, тобто є спонукальний документ», – наголошує він.

Роман Пилипенко каже, що у Мінсоцполітики мають пропозиції, як змінити ситуацію із працевлаштуванням людей з інвалідністю, втім, для цього потрібні законодавчі зміни.

«Ініційований Мінсоцполітики законопроєкт вже три роки перебуває у Верховній Раді і, на жаль, на пленарне засідання досі не потрапив. На рівні Кабміну не можливо врегулювати ці глобальні проблеми», – зазначає він.

Пропозиції, які містить законопроєкт, за словами Романа Пилипенка, наступні:

– Альтернатива виконанню нормативу робочих місць. Якщо підприємство не бажає або не може працевлаштувати людей з інвалідністю, воно може закупити щось на підприємстві, на якому, наприклад, працюють люди з інтелектуальними порушеннями або люди з порушеннями зору, і зарахувати цю квоту. Таким чином одне підприємство завантажене і працює, а інше підприємство виконує квоту і не сплачує санкцій.

– Надання дотацій на робочі місця. У нас в законодавстві зазначено, що дотація є лише на спеціальні робочі місця, але потреба у більшості випадків є у звичайних.

– Ми хочемо підійти до диференційованого підходу у нормативі. Якщо роботодавець працевлаштовує людину з інвалідністю першої групи, зарахувати йому цей норматив з коефіцієнтом 2, пояснив представник Мінсоцполітики.

Радіо Свобода