«Діти роблять усе те, що й звичайні офіціанти, – розповідає вчитель трудового навчання Віктор Чепурний. – У нас особливе навчання, програма передбачає блок сервірування, прибирання, також є кулінарія. Її ми проходимо в пекарні, учні там вчаться працювати з тістом. Для них це незвичайний досвід, є змога вийти у світ, побачити щось нове, поговорити з кимось, відчути, що вони роблять щось цінне».

«Це колектив, і діти мають рівнятися одне на одного. Є сильніші учні, є слабші. Ми формуємо завдання таким чином, щоб слабші могли за сильнішими підтягуватися і бути на одному рівні. Ми не робимо знижку на те, що хтось щось не може. Усі можуть, але в міру своїх сил. У такий спосіб відбувається соціалізація. Діти не мають бути закритими, сидіти у чотирьох стінах. У них має бути навичка спілкування з іншими людьми, вміння працювати в колективі. Їх це дуже розвиває».

Практика для учнів – це пригода. Вони чекають вівторка. Вчителі розповідають, що діти ніколи не спізнюються, іноді навіть нежить намагаються приховати, щоб їх не відіслали додому. Для них це емоційна прив’язка. Тут вони почуваються цінними, розуміють, що робити, мають змогу спілкуватися з новими людьми. Діти стають сміливішими, простіше йдуть на контакт.

Поки ми розмовляємо, нас кличуть до столу. Для перекусу пропонують гречку з молоком, хліб з маслом і компот. Під час їжи згадуємо про кіно. Один з учнів – Петро – зі сміхом розповідає про фільм «Сам удома 2», який вони дивляться вдома на Різдво. Він показує, як цегла кілька разів поспіль падає Марвіну на голову, і той бачить чотири пальці замість двох. Усі за столом сміються.

За бесідою вчителі розповідають, що у нас люди найчастіше не знають, як поводитися з цими дітьми. Немає інформації, тож найпростіше – відгородитися. Діти дуже тонко відчувають, який настрій має людина. Збоку здається, що вони дуже заглиблені в себе, та насправді мають добре розвинений боковий зір і відчуття, коли варто йти на контакт, а коли його краще уникнути.

«Мій знайомий часто розміщує у себе на сторінці інформацію про дітей з синдромом Дауна та аутизмом, – розповідає директор закладу GOODMAN Євген Андреїшин. – Я тоді подумав: якщо ми можемо бути чимось корисними в цьому сенсі, то чому ні? У мене четверо своїх дітей, я розумію, чому важливо, аби діти почувалися потрібними. І взагалі вважаю, що треба робити світ кращим».

«Коли вони лише прийшли, ми робили все разом. Наше завдання – адаптувати дітей, а не робити за них усю роботу. Вони дуже щирі, відкриті до спілкування. Іллі, наприклад, не було два тижні, тому що хворів. А сьогодні він знову прийшов, і я дуже радий його бачити. Ілля якось підійшов до мене і сказав: «Я колись просто так прийду до вас поїсти стейків і подивитися, що і як».