Перемога на Паралімпіаді як помста за пандуси?

27 Вересня 2016 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Шкода, що ми не розуміємо, наскільки вони нам необхідні – люди з особливими потребами та неймовірними здібностями

…Ми бурхливо радіємо з того, що наші паралімпійці майже що найкращі в світі. Ну не найкращі, а другі-треті!

І справа навіть не в очках-голах-секундах – спортивні результати вони важливі на «великих» Олімпіадах – а в тому, що, маючи настільки потужну команду паралімпійців, хіба ми не найбільш круті гуманісти на світі, хіба не в нас люди з особливими потребами оточені такою увагою та турботою, що хоч прямо зараз до ЄС приймай?

Це дуже ємний месидж! Бо у будь-якій війні (а ми ж – у війні) багато залежить від морального ресурсу воюючої сторони. А гуманізм, моральне ставлення до слабких – хіба не серйозний бонус? Чи може народ, де так ставляться до інвалідів, бути варваром, а держава «недодержавою»?

І не одні ми це розуміємо – гадаєте з чисто спортивного інтересу російські чиновники накачали своїх паралімпійців допінгами?

Тому наші медалі – це плюс!

Але ставлячи плюси у графі «європейськість», не будемо надуватися від марнославства. Бо, якщо глянути об’єктивно, ці перемоги швидше всупереч, ніж завдяки. Та чи такі ми вже європейці стосовно людей з «особливими потребами»? Чи добре їм у нас живеться?

Питання риторичне. І тому праві експерти, котрі кажуть: золото наших паралімпійців – це чи не єдиний для них шанс реалізувати себе у нашій країні, довести, що потрібні Україні, і, може бути, навіть відчути якесь почуття солодкої помсти за не завжди до них шанобливе ставлення.

Наше суспільство з радянських часів вважає себе моральним. Тому що шкодує діток-калічок, глухих, сліпих, тих, хто не встає з колясок, хто страждає на ДЦП, і жертвує їм на допомогу свої трудові заощадження. І навіть молиться за них… Але, чи часто впускає у своє життя? Навіть тих, хто ще вчора був молодим і здоровим, а сьогодні повернувся з фронту без рук і ніг.

Скільки говорилося, а так і не ризикнули пустити попереду параду до Дня Незалежності шеренгу з воїнів-ампутантів – на протезах та візках. Не формат… Хоча, вони цього заслужили. І військові традиції всіх європейських країн свідчать «за». Але…незвично. На Паралімпійських іграх спортсмени виставляють кукси, всохлі кінцівки та непропорційні тіла на загальний огляд. А ми злякалися. Побоялися зіпсувати свято. Замість безхмарного щастя посіяти біль. Замість всенародного схвалення породити питання…

Ви давно читали у ФБ пости людей, котрі вважаються інвалідами? Їх листування у соцмережах? Майже всюди: глибока переконаність, що державі до них немає справи. І пишеться це без злості, а із смиренням та приреченістю.

І справа навіть не у горезвісних пандусах та туалетах для інвалідів, які в Європі обов’язкові у кожному найбільш зубожілому кафе, а у нас їх не спромоглися обладнати, бо навіщо інваліду заходити до піцерії – тільки публіку розполохає. І мова не про мізерні соціальні виплати та бюрократизм при їх вибиванні, і не про державу. А про те, що багато хто з нас, тих, хто радіє перемозі паралімпійців, таким же калікам, але не спортсменам, лише тихо поспівчувають. І перехрестяться, подякувавши Богові, що самих оминула ця чаша.

Колись преподобний Антоній Сурозький, котрий розпочинав військовим хірургом, а, зіткнувшись зі стражданнями, пішов у священики, говорив: молодій людині, спраглій активного життя, задоволень та сповненій амбіцій, важко спілкуватися з однолітками, прикутими хворобою до ліжка чи інвалідного візка, навіть на короткий час поділяти з ними фізичний біль та душевні страждання. Молодість прагне, чим швидше виконавши борг, повернутися до своєї безхмарності.

Маріке Верворт. фото: espn.com

Чи знаємо ми, яким щастям живуть паралімпійці? Відаємо про те, що коїться на душі бельгійської чемпіонки Маріке Верворт, котра готує себе до евтаназії після ігор в Ріо, тому що прогресуюча хвороба з’їдає майбутнє?

Чи розуміємо, як важко, наприклад, 27-річному інваліду з дитинства та волонтеру Антону Дубишину отримувати е-мейли з погрозами: «Що ти, мовляв, мозолиш очі своєю потворністю, і так жити тоскно». А він же не просить грошей на паперті, а від своєї убогої соцдопомоги забирає та посилає до АТО, і в госпіталь заїжджає почитати вірші – цілий фільм про це зняли.

І Філарет нагородив орденом. А народився ж з такими двостороннім каліцтвом, що матері радили відмовитися та здати до інтернату. І здавалося б, який з нього боєць, а він – боєць. Тому, може, і зляться на нього, що грошей не просить, а сам дає. Ламає картину світу.

Антон Дубишин Фото: naiu.org.ua

Один голлівудський герой з вестерну скаржився, що йому, молодому та сильному, кожен день необхідно рятувати світ, не те, що калікам, у них вижити – вже подвиг.

А ось бачимо, що не бажають вони просто виживати. Прагнуть побити нас нашою ж зброєю. Так, щоб відразу вчотирьох у фінальному забігу на 1500 метрів взяти і обійти за часом бігуна-чемпіона із «справжньої» Олімпіади…

Що зі світом коїться!

А,можливо, їм важливо довести, що не вони каліки. А це ми ущербні – із своїми дикими бажаннями грошей, розкоші та насолод, заради яких ховається на городах награбоване та купуються шикарні пентхаузи у самій Софії, щоб дзвони замість будильника дзвонили…

Може, не в тому проста істина параолімпіад, щоб «соціалізувати інвалідів», а в тому, щоб нас з вами змусити задуматися про щось, що недоступне поки що для нашого розуміння. Може, не ми повинні їх жаліти, а вони нас – зрячих з руками і ногами, але брехунів, пияків, хабарників, тих, хто грабує країну, колеться та риється по смітниках…

І чи не тому нам важко бачити їх поруч, що вони борються за своє життя, а ми здалися?

Чи багато хто з нас може сказати, що їхні діти вчаться у школах з інклюзивною освітою, тобто таких, де за однією партою – здорові та ті, хто прийшов на уроки на милицях і приїхав на інвалідних візках? Багато візочників у фірмі, де ви працюєте? А серед ваших друзів?

Нам показують нашу нову поліцію – ефектних блондинок та накачаних хлопців. А чому до неї не беруть інвалідів? Не в патрулі, звичайно, але у відділи по боротьбі з кіберзлочинністю, наприклад? Кажуть же, що візочники – найкращі ІТ-спеціалісти, кваліфіковані мисливці на хакерів…

Останній інвалід-політолог, якого я пам’ятаю – це незрячий економічний експерт Васін, котрий публікував колонки у газетах у середині 90-х і не соромився своєї сліпоти…

Генадій Кернес

Де люди з особливими потребами серед політиків, урядовців, мерів міст (Кернес – не рахується, він спочатку став мером, а потім конкуренти посадили його до коляски)? З депутатів ми знаємо одного – Валерія Сушкевича, мужню людину, без якого, скажемо прямо, і команди нашої паралімпійської не було б!

Валерій Сушкевич

Але ми звикли до нього, як до представника певного класу людей, котрі потребують захисту держави. І здивуємося, якщо він раптом подасть законопроєкт про стратегію державної оборони або про політичну реформу…

Невже ми думаємо, що людина в інвалідному візку на посаді прем’єр-міністра не впорається з реформами? Нік Вуйчич, мотиваційний тренер та проповідник, людина без рук і ніг, збирає повні стадіони і дарує людям надію – чому він не з нашої країни?

Нік Вуйчич. Фото: YouTube

Чому не наш земляк – Стівен Хокінг, мислитель, котрий не здатен самостійно пересуватися, харчуватися та говорити, але котрий зумів відкрити таємниці Всесвіту? Чи страждаючий з дитинства на поліомієліт Рузвельт, котрий виграв війну й придумав ООН – чому він не наш президент? Чому у нас немає таких? Або вони є, але ми не знаємо?

«Хоча над моїм майбутнім нависла хмара, на свій подив я з’ясував, що тепер почав отримувати від життя більше задоволення, аніж раніше», – пише важко хворий Хокінг. Ми це можемо зрозуміти?

Стівен Хокінг Фото: huffingtonpost.com

Колись, зійшовши на Говерлу, я побачив там чоловіка у інвалідному візку. Зійти на найвищу точку України йому допомогли четверо волонтерів. Він був не наш – європеєць. І, як виявилося, ще й незрячий, котрий і побачити всієї цієї красу не міг, лише – відчути порух вітру та запах снігу, що сховався в ущелині. Навіщо це йому, подумалося тоді? І навіщо це волонтерам, прийшла навздогін думка – тягнути непідйомний вантаж до самого неба? Заради чого?

А ось, напевно, потрібно. Просто не всі ми це розуміємо. Потрібно, щоб поруч були ті, кому перемога над собою дорожча всіх мільярдів, хто видобуває її не у блиску успіху, а виснажливою працею. І доводить, що хоч життя, як писав Ніцше, і трагічне, але це – оптимістична трагедія. І треба навчитися не розкидатися, і вміти терпіти біль на шляху до мети, і прожити відведений тобі вік на форсажі і не боятися вчасно піти, як не боїться цього Маріке Верворт…

Може ми і сваримось, і ненавидимо один одного, і шукаємо всюди «зраду», і незадоволені життям тому, що не вистачає у нашому світі цієї складової? Що не маємо доступу до цього банку мужності? І не розуміємо, наскільки вони нам потрібні – люди з особливими потребами та неймовірними здібностями?

…Пара молодих людей з волонтерськими нашивками у тролейбусі дивляться у вікно на споруджуваний храм. «Дивись, – каже вона, – пандус для інвалідів облаштовують!» – «Ну що ж, у такій церкві можна і віру прийняти», – відповідає він.

Євген Якунов. Київ

Укрінформ