Недитячі перемоги: вилікувати рак, коли тобі не дають шансів

17 Вересня 2018 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Вони не соромляться казати, що хворіли на рак. Навпаки, пишаються своєю перемогою над важким діагнозом. Тепер вони – переможці й на своєму святі, який організував Благодійний фонд «Таблеточки», уперше поділилися своїми історіями у стилі TED. Під час яких закликали інших дітей, які зіткнулися з онкологією, ніколи не здаватися, слухати лікарів і батьків, а також обов’язково набиратися позитивних емоцій. Радіо Свобода познайомилося з переможцями та дізналося неймовірні історії справжніх супер-героїв.

Артур Шаренко закінчував 7-й клас, повернувся з кубку Європи з тхеквондо, і вперше поскаржився батькам на болі в голові. Каже, терпіти не було змоги, хотілося просто «лізти на стіну». Уже на МРТ підтвердилися найгірші прогнози – пухлина головного мозку. Дуже великі розміри, а крім того, ще й у тонусі… Лікарі одразу зізналися, шансів на порятунок майже немає – хлопцю давали не більше 5 днів.

«Мені сказали лише діагноз, про прогнози лікарів, скільки жити, мама, звичайно, промовчала. Які емоції в той момент були – важко описати. Усе разом – розгубленість, розчарованість. Але я ж спортсмен. Що дарма тренував бійцівський характер? (сміється). Не впав у відчай. Навпаки поставив собі «тренерську установку» – зробити все, щоб повернутися до звичайного життя», – каже Артур.

У будь-якого спортсмена має бути поруч досвідчений тренер. У боротьбі проти пухлини пліч-о-пліч із Артуром був дитячий нейрохірург Павло Плавський. Вдало проведена операція, після чого швидкий курс реабілітації – усе, як в спорті, сміється Артур, жодних «я не можу», є лише «треба!».

«До операції Павло Миколайович сказав, що після того, як я повернуся до палати, потрібно буде багато ходити. Не лежати, не скиглити, а саме ходити. Я його слова зрозумів буквально. Зазвичай після операції діти тривалий час перебувають в реанімації. А я після наркозу встав та почав ходити вже в реанімації. Це як в спорті: якщо довіряєш тренеру, то все вдасться. Йому довіряв, ще коли тільки прийшов, знав, що з цим лікарем, я зможу побороти рак», – розповідає Артур.

До лікування поставився як до тренувального збору. Є план, що робити. Є бій, який потрібно виграти! Є лікарі, які знають, як правильно «підготувати» Артура до найважчого поєдинку. Тепер усе залежало лише від нього – мотивації, думок та впевненості в своїх силах.

Після операції були хімічна та променева терапії, і ось вона – чергова перемога, хоча й неспортивна, але, напевно, одна з головних у житті. Період після лікування нагадував звичайну реабілітацію після травми – повільно, але впевненими кроками, згадуємо все, що вміли робити раніше. Без відчаю, без суму, що не буде вже нічого, як раніше. Зі спортом прийшлося зав’язати, але Артур знайшов себе в мистецтві. Поступив після 9-го класу в коледж на дизайнера інтер’єру. Каже, перший час вчитися було дуже важко – після довготривалого лікування просто не було сил. Але знову спрацював бійцівський характер – не зупинятися. І тепер його історія може мотивувати інших дітей, які тільки-но почали свою боротьбу з раком.

«Раджу перетворити ваші мрії в цілі. Бо мрії – це щось далеке, недосяжне, а цілі – конкретне. Ти знаєш, що потрібно робити, які кроки, щоб стати переможцем. Не бійтеся розвиватися в декількох напрямках. Чим більше будете знати, тим легше буде знайти своє місце в цьому світі. А ще…цінуйте час. Я цього навчився, після того, як переборов рак», – каже Артур.

Проблема – це не кінець, є вихід

Іра Пуделко з онкологією зіткнулася у 9 років – гострий лейкоз. Каже, найважче було пережити відсутність спілкування з друзями та рідними. Про процедури, операції, хімічну і променеву терапії каже, як про досвід, який навчив цінувати життя.

«Зараз розумію: будь-яка проблема – це не кінець, завжди є вихід. Взагалі не існує проблем, є ситуації, які мотивують зробити більше, ніж ми звикли. Головне – бажання й мета. Мене рятувало, що я мріяла, про щось своє…дитяче. Але це було мотивацією, яка змушувала боротися та йти далі», – розповідає Іра.

Під час розмови шістнадцятирічна дівчина посміхається та обережно поправляє волосся. Каже, хоча вона вже і переможець, але онкологія залишила свій слід у житті, який досі не може подолати: обрізати волосся – це постійні сльози.

«Навіть якщо я була в спідниці та рожевій сорочці, мене все рівно плутали з хлопчиком, бо була лиса. Згадується така історія: приїхали з мамою до крамниці, щоб купити мені годинник. І я обрала, який мені сподобався. А продавець сказав, що це дівочий годинник, а мені потрібен для хлопчика ось цей блакитний. І це настільки обурило, що я після цього вирішила взагалі не виходити на вулицю. Або купуємо перуку, або я ходжу в хустці, або сиджу вдома», – каже Іра.

За словами Іри, лише зараз вона стала більш легкою на спілкування. А після лікування тривалий час боялася, що буде «білою вороною». Адже стереотипи про рак постійно «супроводжували» її.

«Більше всього дратувало, коли казали: ти що вилікувалась? Це ж рак! Це ж смертельно! Ну, як пояснити, що так – це страшна та важка хвороба, але діти мають змогу вилікуватися – завдяки сучасній медицині, крутим лікарям, своєму характеру та підтримці рідних», – каже Іра.

Від пацієнта до медика

Христині Мамчур 19 років і вона працює у Західноукраїнському спеціалізованому дитячому медичному центрі у хірургічному відділенні медсестрою. 10 років тому саме у цьому закладі їй врятували життя.

«Я була скаутом і ми постійно подорожували. Одного разу наш загін отруївся. Коли я повернулася додому, то так роздуло живіт, немов я вагітна на останніх місяцях. Це була неділя і швидка не приїжджала, скільки б ми не телефонували. Коли приїхали до лікарні, спеціалісти не змогли одразу поставити діагноз. Далі аналізи, операція, реанімація і лише через кілька місяців я потрапили до Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру, де мені встановили діагноз – пухлина дванадцятипалої кішки», – розповідає Христина.

В Італії, коли отримали біопсію дівчини, сказали, що у Христини немає шансів на життя. Українські лікарі зробили диво. Тоді дев’ятирічна дівчинка вирішила, що обов’язково буде медиком.

«Моя мрія здійснилася. Я спочатку довго шукала свою спеціалізацію: все змінювалося від діагностики серця до реабілітолога. А тепер працюю і навчаюся у кращих лікарів. Свого часу Зоряна Кізима вилікувала мене. Тоді вона знайшла підхід до мене, підібрала важливі слова. А зараз я так само можу підійти до неї і проконсультуватися з професійних питань. Вона з радістю допоможе. Це круто, коли в пацієнтів та лікарів саме такі стосунки», – каже Христина.

Відповідальність за маленьких пацієнтів не лякає, знала, на що йшла, говорить Христина. Але вона отримає задоволення від кожного дня спілкування з маленькими пацієнтами. Крім того, є у дівчини і свої секрети у праці з малечею. Коли вони дізнаються, що Христина так само хворіла на рак, а тепер вилікувалась, то погоджуються робити будь-які процедури та здавати аналізи.

Секрети від лікарів: досвід, інтуїція та емоції.

Від тандему між лікарем та пацієнтом залежить результат, про це кажуть і самі діти, і батьки, і спеціалісти. Вони мають довіритися, каже дитячий нейрохірург НДСЛ «Охматдит» Павло Плавський.

«Іноді потрібно бути трохи психологом. Ти постійно працюєш з дітьми і вже знаєш, як вони мислять. Насправді, це відбувається якось автоматично. Ти не шукаєш підхід спеціально – а як мені спілкуватися саме з цією дитиною. Десь спрацьовує інтуїція та досвід. Хтось з дітей біжить обійматися, інші називають чарівниками. Головне – бути щирим, щоб діти довірились, тоді спільна мова обов’язково буде знайдена і результат лікування буде позитивний», – каже Павло Плавський.

Мотивувати потрібно не лише дітей, але і батьків, каже онколог Західноукраїнського спеціалізованого дитячого медичного центру Роман Кізима.

«У спілкуванні з родиною, ми завжди шукаємо лідера, хто приймає рішення. Це не обов’язково мама. Це може бути батько, бабуся, а інколи і старші брати та сестри. Коли ми ідентифікуємо цю людину, і вона виходить з шоку, то починає мислити адекватно. А після цього одразу заспокоюється і вся родина. Ми дуже цінуємо, коли людина може взяти себе в руки і налаштуватися на результат. Зрозуміти, яка важка праця чекає, щоб досягти результат, але він реальний», – каже Роман Кізима.

Цікаво, що і самі лікарі зізнаються: дуже емоційно реагують на різні нюанси у своїй роботі, прив’язуються до дітей, і щоразу радіють черговій перемозі своїх пацієнтів.

Радіо Свобода

Категорія:

Життя