Найскладнішим було усвідомлення того, що смерть дуже близько – історія війни Олени Хатіної

Найскладнішим було усвідомлення того, що смерть дуже близько – історія війни Олени Хатіної
4 Липня 2022
Друкувати цю новину

Ми їхали по трупах – історія війни Олени Хатіної

Спеціально для спільного проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України та EnableMe UA “Історії війни” громадський діяч Олена Хатіна, керівник громадської організації «Асоціація РЕТТ синдром – Україна» (організація – член НАІУ), розповідає те, що бачила на власні очі під час російської агресії, з двома дітьми з інвалідністю на руках.

До війни у ​​мене плани було стільки планів… Моїй доньці 11 років, і я керівник української асоціації синдрому Ретта. Діти з синдромом Ретта – це одні з найскладніших дітей, це перша підгрупа інвалідності категорія А. Такі діти зазвичай залишалися в Україні або вдома, або кинуті в інтернатах, бо доглядати та ростити таку дитину це надзвичайно складно. Саме тому я три роки тому залишила свою досить успішну роботу і почала займатися асоціацією та створенням центру. У вересні 2021 року ми відкрили наш центр комунікацій та розвитку, який призначався для денного перебування дітей із комплексними порушеннями розвитку.

І ось у вересні всі свої зароблені гроші, за все своє робоче життя, за 20 років, ми з чоловіком вклали у відкриття такого центру. І зажили прекрасне життя – набрали фахівців, дітей, батьків, які чекали на наше відкриття. Моя дитина нарешті була щасливою – у неї була компанія однокласників, у мене були розв’язані руки, а 10 українських фахівців мали чудову роботу. І ось із вересня до 23 лютого опрацювали. А 24 знову залишилися ні з чим.

Потрібно прокидатися, почалася війна

Я чула розмови про те, що буде війна, і я на неї реагувала якимось жіночим переживанням з охами та зітханнями. В це не вірилося. Мозок начебто аналізував та говорив «Так, щось не так», але до останнього не вірилось! Поки не почули вибухи під Києвом своїми вухами. 24 рано-вранці, о 5 годині, мені зателефонувала помічниця моєї дочки і сказала: «Олено, треба прокидатися, почалася війна». Годину я, напевно, просто бігала по буд инку з кута в кут, намагаючись якось зібратися в купу і зрозуміти що робити, куди бігти, кому дзвонити. Мозок в першу чергу включився в роботу, адже через півтори години ми мали їхати до центру з дитиною, як завжди. Перше, що я зробила, це написала до робочої групи розпорядження залишатися вдома. Потім почала думати куди я маю бігти, якщо летітимуть бомби у бік мого будинку. У нас був підвал, тож можна було туди спуститися. Ми живемо у своєму будинку під Києвом. Після того, як розібралися з підвалом, я задумалася, чи можна кудись поїхати. Але куди їхати було незрозуміло.

 

Друзям назустріч йдуть російські танки

Залишалися вдома. Ми живемо недалеко від Ірпеня та Гостомелю, і в нас було дуже чутно. 25 числа ми спустилися до підвалу. 26-го я зважилася їхати у бік Заходу, але мені вранці зателефонували друзі з Ірпеня і сказали, що їм назустріч йдуть російські танки.

Чоловік їхати відмовився, сказав, що залишатиметься в Україні – хоча тоді ще не було заборони на виїзд (прим. чоловікам призовного віку пізніше обмежили можливість перетинати кордон України). Я їхати назустріч танкам із дитиною-інвалідом природно побоялася, а іншого виїзду з нашого села не було. Потрібно було виїжджати на Житомирську трасу, але я чудово розуміла, що від Гостомельської траси туди лише годину-півтори їзди танкам. Тобто доки я зберу валізи, танки будуть у нас. Що й сталося, власне…

 

Сиділи на підлозі у підвалі

25 лютого російська техніка була вже на Житомирській трасі і ми були заблоковані у себе в котеджному містечку, яке знаходиться між Макаровим та Стоянкою, а там був епіцентр. Тиждень ми жили у підвалі, над нами літало все, що можна, – і винищувачі, і не винищувачі. У Мотижині вже вбивали людей – це сусіднє село, до якого можна пішки дійти. А ми сиділи у підвалі. Більше того, до мене 25-го приїхала ще одна мама з дитиною з інвалідністю, бо вони були у Києві самі на 17 поверсі. Я запросила їх до себе, вони приїхали і залишилися заблокованими. Ми не могли виїхати ні до Києва, нікуди.

Так ось жили у підвалі на підлозі з дітьми, періодично виходили взяти якоїсь їжі підігріти під обстрілами. Я спала поряд зі своїми чоботами і ще 12 чоловік поряд зі мною, і кішка, а поряд лопата – щоб розкопуватись, якщо нас завалить. Гриміло сильно і довго і постійно. Наш перший тиждень – він був дикий. Періодично відключалося світло, зв’язок та інтернет були погані. Ми мали свій генератор, ми вже не працювали на обласному світлі, бо до цього моменту вже громили Бородянку, Макарів та Мотижин, і там не було світла з 26-го. Але генератор не міг працювати постійно, а ми не могли виїхати за бензином, бо Житомирська траса була зруйнована, довкола нас точилися бої. Поруч із нами дачні ділянки тиждень сиділи без світла. Їди й води, щоправда, вистачало, ще тиждень могли б просидіти.

Найскладнішим було усвідомлення, що смерть дуже близько. Коли ти сидиш у підвалі і розумієш, що в тебе за парканом стоїть великогабаритна військова техніка, причому не твоєї армії, то… У голові постійно крутилися сценарії. Що добре, щоб вистрілили і відразу на смерть завалило, а погано якщо вони зайдуть і будуть якісь тортури і щось ще таке. Діти ж поряд. Напевно, ось це було найстрашніше – що ти пишеш собі сценарії, як це буде.

Війна є війна

3 березня російська армія підійшла до нашого села і вже під парканом стояли, то ми вже під страхом смерті сіли в машину і поїхали. Виїжджали колоною. Зеленого коридору нам не давали, але всі були так дико налякані, що сіли на свій страх і ризик поїхали. Здавалося, що у нас стріляють. Ми їхали з великими написами «Діти» на машинах та на склі. Слава Богу, нам дали виїхати. Вони дуже хотіли, щоб спорожніло наше містечко повністю, бо потім місяць до кінця березня російська танкова дивізія жила у нас у будинках, у нашому селищі. Вони повністю заселилися туди і в кожному будинку їли, пили, спали та воювали. У моїй квартирі також – у всіх.

У нашому будинку все більш-менш ціле, пошкоджено десь шибки, двері. Все розграбовано – витягли все, що могли. Унітази не забирали, а ось техніку, речі, коштовності захопили. Частина мого одягу відсутня, сукні, шуби у тому числі – мабуть, відклали для своїх коханих у Бурятії те, що сподобалося. Шкіряні куртки чомусь не взяли. Багато чоловічого взуття забирали, у всіх сусідів теж.

Ми їхали по трупах

Тоді ж уже й до чоловіка прийшло розуміння, що це війна, і вона тут не десь, а в нас у домі. Це велике щастя, що він поїхав із нами, адже ми вивозили двох дітей з інвалідністю.

Ми виїхали рівно того дня, коли тимчасово на кілька днів було звільнено Макарова. Нам треба було виїхати через Макарів у бік Заходу і на шляху ми мали лише українські блокпости. За Макаровим поїхали до Брусилова, на Білу Церкву – там було вільно. Тоді ще не було всіх цих відео, як розстрілюють машини, ми лише чули. Але ми бачили це на власні очі – власне, ми їхали по трупах. По солдатських та цивільних. Це все було просто на дорозі, на Житомирській трасі – лежали обгорілі трупи, важко зрозуміти чиї, розбиті танки, дуже багато.

Російські війська спочатку йшли Житомирською трасою, і наші їх бомбили ще тоді в перші дні. Усіх кого можна на трасі вони перебили, а решта всієї армії розбіглася в сторони по дрібних селах. Я зараз дивлюся ті відео, які ми знімали, і у мене волосся ворушиться. Зараз у мене рука не піднялася б таке знімати. А тоді мабуть їхали на адреналіні, про всяк випадок знімала, думала що якщо нас зараз уб’ють, то раптом колись хтось про це дізнається, побачить.

 

Ми на вас чекаємо, тільки приїдьте

Ми одразу прямували на молдавський кордон, бо розуміли, що виїзд через польський буде дуже довгим і доведеться стояти цілодобово в черзі, а з такими дітьми це складно. Після молдавського кордону ми вже їхали, куди очі дивляться.

Це буде цікаво відзначити – така у нас міжнародна солідарність вийшла! У нас, в української асоціації величезна мережа спілкування з усією Європою та Америкою, мають на увазі з батьками дітей із таким синдромом. У кожній розвиненій країні така асоціація є і в Німеччині, і в Румунії, і в Молдові, і в Угорщині, і в Австрії, і в Бельгії. Тиждень, поки ми сиділи в підвалі, мені як керівнику надійшла неймовірна кількість повідомлень із пропозицією допомоги: «Ми на вас чекаємо, тільки приїдьте». І, звичайно, всі були шоковані, що ми не можемо виїхати, тому що в мене війна ось прямий під дверима. Нас дуже сильно чекали, не лише на мене. Вони створили цілу сторінку допомоги у соціальних мережах і величезна кількість сімей відчинили свої двері для наших українських сімей із синдромом. Багато родин навіть приїжджали на польський кордон з таких країн, як Фінляндія, Нідерланди, щоб зустріти наші сім’ї і відразу ж забрати. Зі 150 сімей в Україні, які були в асоціації та були на зв’язку зі мною, виїжджали ті, що були в бойових точках, це близько 20-ти.

Зараз ми в безпеці, ми в Бельгії. Нас, 5 осіб, приймає сім’я, у якої також доросла дівчина із синдромом Ретта. Їй 22 роки і вона перебуває у спецустанові, живе самостійно.

Ми врятувалися.