Мирослав Слабошпицький про «Плем’я»: «Найбільше пишаюся сценою аборту»

19 Вересня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

У вересні в прокат вийшов безпрецедентно успішний в історії незалежної України фільм Мирослава Слабошпицького «Плем’я». Стрічка здобула близько десятка світових нагород, серед яких аж три – цьогорічного Каннського кінофестивалю. Побачити кіно можна і в Луцьку.

ФІЛЬМ-ШОК і ФІЛЬМ-ВИНАХІД

Перед тим як піти в кінотеатр, зважте, будь ласка, що це дуже сильний, але й страшний фільм. Він шокує. Це фільм, якого ви, напевне, досі не бачили, а під час перегляду не почували подібних надмірних емоцій.

Річ у тім, що події розгортаються у спеціалізованій школі-інтернаті для глухонімих дітей. Головний герой Сергій потрапляє у світ, де панує кримінальна організація, таке собі плем’я. Хлопець намагається зайняти своє місце в ієрархії цієї дикої насправді зграї й починає жити за її правилами: бере участь у бійках, пограбуваннях, сутенерстві (водить ночами однокласниць продавати себе далекобійникам). А врешті закохується в одну з дівчат і насмілюється порушити писані закони племені, що призводить до жахливих наслідків.

За всі півтори години ви не почуєте жодного слова. Єдина мова, яка є в стрічці, – мова жестів. Ні перекладу, ні субтитрів, ні діалогів. Лише тупіт підошов, цокання підборів, грюкання дверима, дзеленчання посуду… Усе, як чуємо у повсякденному житті, тільки люди тут безмовні, хіба зрідка видають незвичні окрики.

«Плем’я» надзвичайно відверте й натуралістичне. У ньому багато оголеного тіла, сексу, насилля. А сцена кустарного аборту, яка триває цілих вісім хвилин, доводить мало не до втрати свідомості. До з’яви нудоти й браку дихання – точно. Слабошпицький оголює й виставляє на показ ту дражливу правду, яку приховуємо, в яку іноді не хочемо вірити, або просто її не помічаємо. Чи не тому багато глядачів зауважили у фільмі метафоричність, мовляв, суспільство глухе до проблем людей із вадами… Тим часом режисер запевняє, що не вкладав жодних підтекстів, а просто знімав історію.

Після допрем’єрного показу стрічки в одному з київських кінотеатрів деякі глядачі не могли встати з місць, бо фінал приголомшує. Ноги стають ватяними й не слухаються. Інші, більш стійкіші, виходили з ошелешеними обличчями, не мовлячи й слова. Просто «Плем’я» – фільм-винахід. Ніхто за сто років існування кіно не знімав «глухонімої» історії, тим паче, в якій брали б участь суто непрофесійні актори, до того ж усі – направду глухі. Ось чому це фільм-дивовижа. А також – фільм-визнання, адже українське «Плем’я» має прокат у 24 країнах світу, бере участь у 42 міжнародних кінофестивалях. І це лише за попередньою інформацією.

«ДЛЯ ВИЯВУ СПРАВЖНІХ ЕМОЦІЙ НЕ ТРЕБА СЛІВ»

Серед перших глядачів стрічки був батько режисера Михайло Слабошпицький, відомий український літератор. Ось що сказав «Сім’ї і дому» після перегляду:

– Мирослав із покоління сорокарічних і, як виявилося, воно не втрачене. Він тримав камеру тоді, коли в Україні режисери професійно деградували, не маючи можливості знімати. До того ж він не інфікувався ні «Бандитським Петербургом», ні порно-гламуром, які культивувалися тривалий час в російському кіно. Він вистояв і приніс у кіно свою жорстоку естетику, шоковий ефект.

Публіка, особливо старше покоління, не дуже готова до такого кіно. Їх багато що бентежитиме й дратуватиме. Ми звикли, що кіно має вчити – нічого подібного. Мирослав тут як пожежник: заявив, що в суспільстві є пожежа, й досить того, що сказав.

На запитання, що скажете синові увечері, поза камерами, Михайло Федотович відповів:

– Є така сентенція, що батьки своїми дітьми у щасливому випадку беруть реванш у життя. Бо кожне життя – це недобір, людина не досягає того, що хоче. То я скажу йому, що вже взяв реванш у життя, що почуваюся щасливим, що Мирослав – то мій найкращий твір.

Тим часом сам режисер ось як прокоментував стрічку:

– Ця історія з’явилася після того як, ми зняли короткометражну стрічку «Глухота» (потрапила в конкурс Берлінського кінофестивалю і була єдиним український фільмом, який показали в Антарктиді). Це були розповіді консультантів, мій власний досвід, адже я ходив до школи, яка знаходилася навпроти інтернату для глухих, тож багато спостерігав за їхньою поведінкою. Історії, які дізнався, будучи репортером кримінальної хроніки в 1990-х роках. Тобто це кіно базоване на історіях, які я знав.

– Але чому воно зняте в таких чорних безпросвітних тонах? – запитала.

– Я звик, що на мене накидаються за це. Але прекрасно, що кіно потрясає глядача. Приміром, я вже не можу зосередитися на фільмі, бо є глядацька пам’ять. Почалася сцена, а ви вже знаєте, чим закінчилася, тобто зникає увага зникає. Зараз ви запитуєте, а чому?, а чому? А тому, щоб вас це не залишило… Знаю, що мені дорікатимуть, мовляв, навіщо таку Україну зобразив?! Але я не показую Україну, й над іміджем держави не працюю, це робить МЗС. До речі, до того, як показали фільм в Україні, я думав, що зняв фільм, який усім подобається, – розсміявся.

– Ця сцена аборту… Вона ж нестерпна! – дорікнула.

– Усі говорять про аборт, а це була найнебезпечніша сцена під час знімань. До речі, жінка, яка у фільмі робить аборт, викладає танці в школі для глухих, сама глухоніма і є сестрою вчителя праці – іншого героя фільму. Так от аборт – це чистий Коперфілд. Я дуже пишаюся сценою аборту, бо там підпиляні інструменти, інженерні конструкції – повна ілюзія того, що бачиться глядачеві.

Наостанку Слабошпицький підсумував:

– Узагалі я зняв кіно про сильні емоції, а для вияву справжнього кохання й ненависті не треба ні слів, ні перекладу.

Дивилася фільм Жанна КУЯВА

Джерело: Сім’я і Дім