Ми вже розуміємо – летить це літак, вертоліт чи ракета – історія війни Євгенії Павлової

21 Липня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Вона виїжджати з Києва не хоче – тут будинок, тут сім’я та тут безліч людей, до яких уже прикипіла серцем. Людей та дітей з інвалідністю по всій Україні, яким Євгенія Павлова допомагає вже не перший рік. Сьогодні її робота проходить буквально під ракетами і замінованими дорогами, але зупинятися і думати про це ніколи. Голова громадської організації “Фундація прав людини” Євгенія Павлова розповіла свою історію війни для спільного проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України (НАІУ) та EnableMe UA. Далі – з перших вуст.

До війни плани були грандіозні… Я жінка дуже активна, очолюю всеукраїнську громадську організацію, яка називається «Всеукраїнська фундація Захист прав дітей по роботі з дітьми та молоддю з інвалідністю» і ось уже багато років ми співпрацюємо з Національною Асамблеєю людей з інвалідністю України, працюємо з питаннями щодо юридичного забезпечення та правової усвідомленості жінок з інвалідністю. У 2022 році ми планували провести кілька таборів для активних жінок з інвалідністю та навчання молодих дівчат з інвалідністю, щоб вони могли говорити про свої права та потреби.

Наші сімейні плани також були великими: у нас у спадок від батьків дістався заміський будинок, і чоловік поїхав проводити там тепло. А я залишилася в Києві з молодшим сином, йому 16 років, дочкою, їй 25, і з мамою 80 років, у неї інвалідність, вона живе через дорогу від нас на 19 поверсі і не може ходити. І вийшло так, що мій чоловік закінчив роботи 23-го лютого і чекав нас у гості на вихідні. І ось ми залишились у Києві, а чоловік десь там, у Київській області, там де все якраз і почалося (прим. військові дії).

Сиділи та гадали: пролетить не пролетить

Розбудили мене мої діти 24 лютого із криками «Мамо, стріляють». Вони в мене наче дорослі, але вони діти. І вони дуже переживали, коли це все починалося – тікати куди?

Ми живемо дуже далеко від метро, ​​сховатись можна було в єдиному місці – у підземному паркінгу, до якого бігти було далеко. У сусідній школі ховатися не можна було (прим. у бомбосховищі), бо я на цій роботі з 2014 року і я надивилася всього на Донбасі, що стріляють по школах і ніхто не дивиться на Женевську конвенцію. Ми з нашою організацією працюємо з 2014 року на Сході, працювали у так званих сірих зонах. У Луганській та Донецькій області, на окупованих територіях залишилися відділення нашої організації (загалом у нас 15 по областях України). Ми проїхали з колегами по всій цій “сірій зоні” і працювали і з мінної безпеки, і з правової підтримки, і останнім часом, перед війною, робили огляд, як впливає війна на дітей з інвалідністю та на їхніх батьків, як впливає на освітній процес. Що там взагалі відбувається. Але видати нашу роботу не встигли.

І ось діти бігли до паркінгу, а ми з мамою сиділи на 19-му поверсі. Я її ніяк не могла спустити з 19 поверху, ліфти не працювали під час повітряної тривоги. Та й загалом я її не підніму, не посаджу на це крісло… Ось ми й сиділи з нею вдвох і гадали – пролетить не пролетить, виживимо не виживимо.

Увесь цей час ми практично не спали

Я весь час у Києві, я нікуди не виїжджала і все застала. Я мешкаю на лівому березі на Позняках. Ось цей перший вибух він на Кошиці був, якраз недалеко від нас. Ми якраз мчали з дітьми – вони в підземний паркінг, а я до мами на 19-й поверх – і ми бачили, як воно летіло. Це неможливо розбачити. У нас чомусь був поганий сигнал тривоги на Лівому березі, особливо у перші дні війни. До нас долинала тривога лише з Правого берега.

Увесь цей час ми практично не спали, всі були в одязі, тому що які там піжами. Ми розуміли, що це розпочнеться вночі. І ось такий ось був розпорядок дня – вдень можна було трішки поспати, випрати ті речі, які “пахли” гаражами та усілякими підвалами та готуватись до наступної ночі. І ми чуємо, що на Правому березі увімкнулась тривога. У нас тут слабенько було чути, мабуть, з Дарницького вокзалу долинало. І ми побігли… А ми живемо високо, на 15-му поверсі, поки бігом спускаємося, я кличу дітей – а небо в хмарах і ти чуєш ось цей свербіж, цей дзвін і його неможливо забути.

Тепер ми вже розуміємось – летить це літак, або це гелікоптер, або це летить ракета. Коли летить ракета, вона має специфічний неприємний звук, як металевий. І ось воно десь над головою… Куди летить? І ми тільки бачимо над головою цей спалах божевільний і чуємо цей “бабах”. Нещодавно я стояла з братом у мами на балконі, а ракета просто виринула з-за будинку і летить прямо, і я бачу ці крильця, це усе – вона летить просто у нас над головою. Це дуже страшно.

Чоловік пішов у тероборону. Є в мене ще старший син, він із перших днів війни на фронті за родом своєї діяльності. Періодично з ним зникає зв’язок, і ми з невісткою виємо тихенько, бо не знаємо, де він і що з ним.

Мама моя народилася 1942 року і ось померла 2022-го, бо серце не витримало… Вона згадала увесь цей жах, усе це дитинство, на неї навалилося, і серце в неї не витримало.

Ми вивозили зґвалтованих дітей із-під Києва

Я розуміла, що треба якось підтримувати інших. Ми мали таку групу, де працювали жінки-водії. Я працювала водієм, який вивозить жінок та дітей, які були сексуально використані, яких зґвалтували. Ми їх возили з-під Києва та возили до Охматдиту. Була нагода, коли везла маму з дівчинкою дев’яти років. Після того, що сталося, донька перестала розмовляти. І розумію, що мама теж така ж жертва, але вона каже «мені усе одно, мені аби її врятувати». Це не забудеться ніколи – очі цих мам. Там просто ніч в очах. Таких випадків було дуже багато.

Знаю історію дівчинки 15-ти років, абсолютно домашня дитина, яка завагітніла внаслідок такого насильства і мала три спроби суїциду… Реакція буває різна; хтось хоче взяти зброю і піти розстріляти цих усіх гадів, хтось плаче. Так вона зненавиділа себе. Наскільки знаю, психолог “витягла” це дівчисько. Адже тут спірні моменти. Що робити з плодом – небажаним, дуже небажаним? Яку тут можна дати пораду? Це все такі тонкі грані, я не знаю… Я не психолог, я – лише юрист.

Я ніколи не забуду слова моєї доньки, якій 25 років. У нас вдома в сейфі залишилася мисливська рушниця від чоловіка. Молодший син уміє поводитися зі зброєю, і моя дочка каже йому: “Саша, я тебе дуже прошу, якщо раптом вони увірвуться до нас, не дозволь їм щось створити з нами, з мамою, краще застрели нас одразу”. Вона не знала, що я чула. Досі страшно.

Ми знайшли багато психологів, психіатрів, вузьких фахівців, які працювали абсолютно анонімно. Це не ганьба і не сором, це воєнний злочин! І це слід фіксувати.

Нас тут вбивають

Одночасно я почала обдзвонювати всіх наших у регіонах – хто як. Зв’язувалися з нашими дівчатками з інвалідністю, які виїжджали. На кордоні були дуже великі проблеми, коли не випускали мам із дітьми з інвалідністю – хлопчики віком до 16-17 років. Казали: «Куди, він же призовного віку». Якого ж він призовного віку, якщо має важку інвалідність? Намагалися з Ларисою з НАІУ впливати на цю ситуацію. Багато писали, піднімали світову громадськість, наших партнерів, говорили про те, що «Вас почують у Євросоюзі, Єврокомісії, якщо не чують нас, то почують вас, будь ласка, говоріть про ці проблеми, говоріть про те, що нас тут убивають, що у нас тут ось така ситуація».

Нам почали допомагати наші партнери, з якими раніше ми займалися волонтерством. Якщо раніше ми займалися організацією територіальних громад, навчанням жінок активності та юридичної усвідомленості, то тепер ми займалися гуманітарною допомогою, психосоціальною підтримкою на місцях. Дуже пощастило, що активні та підготовлені нами жінки-волонтери залишилися на місцях, у тому числі наші активістки з інвалідністю, і ми можемо якось координувати разом нашу роботу. Ми створили мережу координаторів у кожній області. Одна людина відповідає за гуманітарну сторону: збирає потреби, що потрібно, кого потрібно підтримати, скільки памперсів, яких є, скільки є дитячих будинків не евакуйованих, скільки є дитячих будинків для дітей з інвалідністю, скільки жінок, скільки стареньких залишилося без допомоги. Інші координатори вирішують психосоціальні питання – наскільки потрібна психосоціальна підтримка, яку допомогу ми можемо надати?

Намагаємося подарувати дітям літо, хоч шматочок вкраденого літа…

Ми зараз організували великий табір під Мукачево і там будуть різні діти, але з інвалідністю він прийняти не може, на жаль, бо збудований ще за радянських часів і він зовсім не доступний. Дуже шкода! Тому що і місця хороші, і територія велика, і можливості табору хороші, можна дуже багато людей прийняти.

Також у нас чудові партнери – група готелів, причому це доступні готелі. Зараз ми відправляємо до Трускавця групу мам з дітьми з інвалідністю, там будуть для них спеціальні процедури, причому ми платимо тільки за дорослих, а діти безкоштовно проживають. І проживання, і харчування та трансфер забезпечують наші партнери. Так само у нас їдуть до Аквадару, це Чернігівська область – там і басейни, і всі умови. Ми намагаємося подарувати дітям літо, хоч трохи, шматочок вкраденого літа. Щоб не літало над головою, щоб не сиділи вони в цих підвалах.

Є у нас під нашою опікою дитячий будинок у Чернівецькій області. Там 72 дітей із ДЦП. Там не вистачало хліба, не вистачало води – елементарного! Це державний дитячий будинок, чому не виділяються ці гроші, я не знаю.

Ридаю, коли мами дітей з інвалідністю надсилають слова подяки

Наразі ми плануємо з організацією «Жінки ООН» попрацювати з проблемою ізоляції. Що це таке? Наприклад, приїхали жінки, не обов’язково з інвалідністю, просто люди переселяються зі Сходу на Західну Україну, щоб перечекати ось цей смутний час, і почуваються дуже самотньо та ізольовано – і діти, і люди. А жінки і з інвалідністю, мами з дітьми з інвалідністю почуваються ще більш самотньо. По-перше, не працюють зараз ніякі підтримуючі служби, грошей мало, куди мама піде працювати, якщо у неї дитина з інвалідністю? Ми намагаємося створити зв’язок, налагодити комунікацію між місцевими жінками і такими приїжджими, щоб вони разом проводили зустрічі, щоб не відчували себе самотньо, щоб знайшли якісь компроміси, якось підтримати цих жінок, підтримати мам, щоб у них був час трошки. І на себе, і на нас своїх дітей.

Ми зараз дуже багато займалися гуманітарною допомогою та помітили, що всі ці служби, які орієнтовані на вразливих людей – старих, людей похилого віку, людей з інвалідністю, на діток з інвалідністю – і вони зараз не працюють ніде. І тому людям зараз дуже складно. Чесно ридаю, коли мами дітей з інвалідністю надсилають слова подяки! За що, за памперси для дітей? Розумієте, сиділа і думала: “Господи, та за що ж”. Жінки пишуть такі слова, що кожна копійка є дорогою, адже памперси дуже дорогі, а дітям їх треба багато.

Також велика проблема з ліками – наприклад, шукали інсулін, який, по суті, видається безкоштовно. У нас стільки дітей, які на інсуліні, з цукровим діабетом, і неможливо купити глюкометри, купити інсулін, бо такі ціни викладають надхмарні. Нещодавно закупили на рік ми ліки інтернату для дітей із ДЦП у Чернівецькій області – слава Богу, така можливість була, тому що це були приватні пожертвування, і там було вказано на ліки. Складність у тому, що потрібні нейролептики, оскільки судоми в дітей. То які вони були щасливі! Ось такі різні речі, з якими ми стикаємося щодня.