«Кінь допоміг встати на ноги». Історія 21-річної буковинки Марини Іфкевич із ДЦП

22 Липня 2020 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

З самого дитинства дівчина пересувалася на візку або ж за допомогою палички. Після занять іпотерапією Марина почала ходити самостійно.

«Шпальта» продовжує проєкт «Відкриті», у якому знайомить вас з історіями особливих людей.

Розповідаємо про те, як змінюється життя родини, в якій народжується особлива дитина, та історії дорослих, котрі «не такі, як усі».

Марині Іфкевич із Кіцманя – 21. У дівчини ДЦП і з самого дитинства вона пересувалася на візку або ж за допомогою палички. Декілька років тому лікарі сказали дівчині, що краще їй не стане. Але випадково вона познайомилася з Бертою – лошам із клубу анімалотерапії «Чотири лапи». Вже через пів року іпотерапії дівчина стала пересуватися сама, вона пішла здобувати вищу освіту і знайшла роботу.

«Для мене це важка тема для розмови, якщо чесно. Але якщо мій приклад комусь допоможе, то я недарма живу. Зараз мені 21 і у мене, на жаль, ДЦП. Я завжди погано пересувалася — був візок чи паличка. Звісно ж, діагноз потребував постійного контролю та періодичних реабілітацій. Вони давали свій ефект, але він особисто для мене був повільним і не суттєвим. Декілька років тому у мене була така ситуація: я прийшла на огляд до лікаря, а він сказав, що мені буде ставати тільки гірше і надії у мене немає. Знаєте, ці слова мене просто вбили, я розплакалася у кабінеті», — роповідає Марина.

Ця розмова з лікарем сталася ще до початку занять Марини з Бертою — так звати лошицю з центру анімалотерапії «Чотири лапи» у Кіцмані.

Якось Марина ввечері гуляла з бабусею і побачила у парку коня. Дівчина зізнається, це була «дружба з першого погляду».

«Я живу близько біля лісу. Ми з бабусею тут гуляли, а Василь Васильович (інструктор центру, — авт.) випасав Берту в парку. Я здалеку побачила коня, і моїй радості не було меж. Я люблю коней із дитинства. Так бігла до Берти, що аж впала. Така була наша перша зустріч. Далі ми сконтактували з інструктором і я почала займатися регулярно. Зустріч із Бертою, без перебільшень, дала мені новий подих життя», — додає дівчина.

Емоційно і фізично Марина себе почувала краще з першого ж заняття, хоча вони їй давалися досить важко. Зараз вона впевнено керує конем, хоч і під наглядом. А ще чотири роки тому не могла зігнути спину.

«Це було поступово, маленькими кроками. Вперше, коли їздила на Берті, то я навіть рівно не могла сидіти, я просто обіймала її за шию і, можна сказати, просто лежала на ній».

Через пів року занять Марина перестала користуватися інвалідним візком. Також дівчина розповіла, що якщо раніше ховалася вдома і виходила гуляти лише ввечері, то після цього стала впевненішою у собі: пішла у спортзал, вступила до університету та поєднує це з роботою на «Новій пошті».

 «Я закінчила 11 клас, потім вступила до нашого технікуму, після цього «замахнулася» на університет. З часом я навіть почала діставатися до університету сама, без супроводу. Просто в мене є велике бажання. Коли є бажання, коли хочеш – то все виходить», — запевняє дівчина.

Навчається Марина на третьому курсі юридичного факультету ЧНУ на заочній формі. Буває, під час сесії зустрічі з Бертою призупиняють, і це одразу відбивається на самопочутті дівчини.

«І спина мене тоді болить, і емоційно дуже важко. Ми з Бертою просто настільки відчуваємо одна одну, що нам важливий цей контакт, мені важливий, але її любов я теж відчуваю. Ми з нею друзі: я постійно, коли приходжу, щось приношу з собою: або моркву, або бурячок, цукор… Вона вже знає і чекає. Це вже дружба на все життя. Я дійсно раджу людям з інвалідністю працювати з тваринами. Лікарі, коли бачили мене після результату, якого я досягла з Бертою, не вірили і запитували, по яких санаторіях я ходила, радили піти ще. Це не історія дива, це правда, але вона коштувала багатьох зусиль, бажання і віри у себе».

Фото Ірини Болести

Джерело