Історія евакуації незрячих осіб з Харкова

21 Березня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Після початку війни незрячі люди по різному реагували на те, що відбувається навколо них, сподіваючись на швидке закінчення обстрілів. Спочатку ніхто не збирався лишати своїх домівок, поки не розпочалися масові повітряні нальоти авіації, і вони вимушені були шукати порятунку у підвалах або станціях метрополітену.  При цьому відсоток тих, хто міг спуститися до підвалу, або дістатися безпечної станції метро був не великим, оскільки незрячі переважно потребували супроводу та сторонньої допомоги, і не усі мали можливості скористатися супроводом, не маючи поруч зрячих родичів або знайомих. До того ж пристосованих місць укриття та інформації про них було недостатньо. Місцями укриття були звичайні непристосовані підвали житлових будинків, в яких відсутня необхідна вентиляція та водопостачання, тому в основній масі незрячі переживали повітряну небезпеку, знаходячись у своїх квартирах.

Під час нічних обстрілів 50-річний незрячий Ігор провів три ночі на станції метрополітену разом з незрячою дружиною, донькою, онукою та улюбленицею сім’ї кицькою Кірою. Крім них на станції метрополітену були сотні мешканців мікрорайону, усі вони розташовувалися на платформі, хто на каріматах, хто на надувних матрацах з ковдрами і теплими речами.

В день вони поверталися до своїх квартир, але при сигналах тривоги знову поспіхом брали речі й бігли до метро. Коли на п’ятий день вони морально й фізично втомилися від очікування нового обстрілу, вони прийняли рішення перебувати під час обстрілів у своїй квартирі на першому поверсі 16-поверхового будинку. Але це були страшні ночі, коли неможливо було заснути від колонади російської артилерії.

В цей час голова харківської громадської організації Валентина здійснювала організацію евакуації незрячих та формувала групи для відправлення до Польщі. Перший автобус був відправлений зі школи для незрячих дітей за допомогою Польських партнерів. Другий терміново прийшлося формувати після влучання авіабомби у будинок напроти школи та значного пошкодження будівлі закладу.

Ситуація з обстрілами стала критичною. Російські війська постійно кожної ночі обстрілювали спальні райони Харкова  – Олексіївку, Салтівку, Рогань, і знаходитися в квартирах стало вкрай небезпечно.

Ігор з дружиною прийняли рішення рятувати одинадцятирічну онуку та доньку, включивши її до  чергової групи незрячих, що відбували до Польщі. За активної  допомоги Даніеля Солодчика, відомого активіста, з Харківського залізничного вокзалу було відправлено залізницею спеціальний вагон, де була група незрячих, що прямували до Польщі. Без такої допомоги потрапити до потягу особі з проблемами зору є нездійсненною задачею, оскільки при подачі потягу, сотні біженців, перебуваючи у тунелях переходів починають штурм вагонів, не зважаючи у тисняві ні на дітей, ні на жінок, ні на осіб з інвалідністю. Вагони наповнюються доки можливо фізично вмістити людей в положенні стоячи, при цьому заповнюється весь внутрішній простір вагону, коридори, місця зчеплення між вагонами. У такому положенні люди добу добираються до м. Львова. У дорозі в нічний час неможливо користуватися телефоном, щоб не порушувати світломаскування, поїзд рухається з закритими вікнами.

«Ми вже якось тут будемо, перечекаємо»,- думали Ігор з дружиною «аби врятувати дитину і доньку». Але так тривало не довго, доки третьої ночі  від обстрілу 16-поверховий будинок почав розхитуватися як «корабель на хвилях» від близьких вибухів. Від небезпеки вони вибігли в коридор квартири, де знаходилися до ранку в тривозі й страху за своє життя. Цей обстріл став останньою краплею для прийняття рішення про евакуацію, і через 4 дні Ігор і Людмила з черговою групою незрячих прибули до Львова, де їх зустріли волонтери та надали  можливість відпочити у наданому гуртожитку.

Зусиллями волонтерів  ̶  представників організацій людей з інвалідністю, які у Львові постійно координують евакуацію незрячих за межі України, було сформовано групу з 102 незрячих і зеленим коридором група була прийнята Польськими партнерами, які зустріли біженців і допомогли у їх розміщенні на території Польщі. За добу Ігор з дружиною зустрілися з донькою і онукою, яким Польські друзі надали прихисток у передмісті м. Бєлосток.

Неможливо словами передати емоційний стан, в якому люди перебувають під страхом за своє життя, життя своїх близьких, особливо дітей, які знаходяться серед вибухів снарядів і бомб, від яких здригається земля й від повітряної хвилі вилітають вікна з будинків, коли ти не знаєш, чи доживеш до ранку, коли ти їдеш у невизначеність, рятуючись від смерті, сльози, паніка, горе тисяч людей, охопило нашу мирну Батьківщину, на яку зазіхнув ворог. І ти розумієш, що якщо не бачиш, бувши залежним від інших, ти не зможеш дати собі раду самостійно.

Тому будь яка допомога незрячим є життєво важливою для них, щоб був щасливий кінець, як в історії Ігоря.

Але це, не кінець, Ігор впевнений, що незабаром Україна разом з усім світом переможе у цій безглуздій війні, і вони повернуться до свого звичного життя, до своїх друзів, до свого, тимчасово покинутого дому.