Тетяна Баранцова: Необхідно підтримувати один одного, як зараз підтримують українців в усьому світі

14 Липня 2022
Друкувати цю новину

Урядова уповноважена з прав осіб з інвалідністю Тетяна Баранцова у рамках спільного інформаційного проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України та EnableMe UA розповіла про найгостріші проблеми, з якими стикаються українці з інвалідністю під час війни, та шляхи їх вирішення.

 

Ви займаєтесь питаннями прав осіб з інвалідністю багато років, проте війна, на жаль, внесла свої корективи в усі процеси. З якими викликами доводиться стикатися щодня у воєнний час ?

Військовий час – найважчий для людей з інвалідністю. Звичайно, це найуразливіша категорія людей, якщо у порівнянні з людьми, які не мають проблем зі здоров’ям. І при евакуації найскладніше доводиться саме людям з інвалідністю. Дуже важко, коли евакуюється цілий заклад, наприклад, психоневрологічні інтернати, це 300-400 людей які мають важкі психічні розлади. До того ж, існує дуже багато захворювань, де проблеми комплексні, тобто людина має не тільки опорно-рухові проблеми, але й психічні хвороби, проблеми із зором, порушену координацію. Тому коли ми евакуюємо людину, то потрібно враховувати всі її складнощі, щоби якомога менше шкоди завдати та принести стресу. До евакуаційного поїзду в умовах паніки і давки людину з інвалідністю можуть посадити, а от її візок забути на пероні. А тростини у людей з хворобами зору в дорозі дуже часто ламаються, на них хтось наступає. І важко собі уявити, як така людина поїде в чужу країну без візка чи тростини!

Я знаходжуся в дослідницькій середі, сама я соціолог за фахом. Є таке явище як включене дослідження, коли дослідник знаходиться в середі людей і хоче допомогти в тій ситуації, яку він хоче дослідити, для того, щоби дуже уважно все роздивитися. І я, і мої колеги, ми є всі дослідники. В свій категорії ми дуже глибоко знаємо ці проблеми. Моє завдання – виносити цю інформацію на загальний рівень, для волонтерів, для громадських організацій, для спеціальних структур, для міжнародних організацій, для всіх, хто якось має відношення до вразливих категорій людей з інвалідністю. Моє завдання розповідати про ці ризики людей при евакуації, при розміщенні, при отриманні медичної допомоги – для того, щоби ці організації свої програми могли координувати і враховувати інтереси найменш вразливої верстви населення.

 

Яка на сьогоднішній день ситуація з забезпеченням прав людей з інвалідністю? Наприклад, є свідчення, що українці з інвалідністю стикаються з дискримінацією та нетолерантністю на кордоні та жорстоким поводженням з боку ворога. Що змінилось з війною для людей з інвалідністю в галузі прав людини?

У нас не було ще такої ситуації, в якій ми знаходимося зараз – це військовий час. І її навіть не можна порівнювати з 2014 роком, коли були переселенці. Я також є переселенкою, вже два рази – в 2014 я з родиною, з чоловіком і малою дитиною виїхала з Луганська, і зараз ми попали під обстріли вже в Києві. Але все одно ситуацію зараз і у 2014 році не можна порівняти, адже тоді люди зі сходу могли переїхати по країні, їм надавали прихисток і не було потреби перетинати кордон. Зараз у нас військовий стан, і коли з’ясувалося, що чоловіки віком від 18 до 60 не мають права перетинати кордон, то наші хлопці з інвалідністю стикнулися з дуже серйозними проблемами. Якщо людина пересувається на візку, то до неї можуть бути питання і її можуть не випускати. Але саме в законодавчому документі чітко написано, що не довідка про інвалідність говорить, що йому можна перетинати кордон, а печатка у військовому квитку. Дуже багато хитрощів буває, адже на візок може сісти взагалі-то люба людина. І надати свідчення, що ця людина є дійсно не військовозобов’язана, може тільки військомат. І тому виникали такі дуже вразливі моменти, коли у хлопців просили ці печатки. Звичайно ж ніхто про це не думав до того. Людина пересувається на візку – який військовий квиток? Але за військового часу все змінюється. Або коли людина не чує, наприклад, стоїть високий, кремезний хлопець – як прикордоннику зрозуміти, що ця людина не чує? Вона має мати печать у своєму військовому квитку. Тому такі проблеми на кордоні у нас і були, поки всі не зрозуміли, як діяти і що робити. Або наприклад жінка на візку і з нею її чоловік – тобто людина супроводжує, але його не випускають. І також були питання – хто може виїжджати з цією жінкою? І як зробити так, щоби не було корупції в цьому напрямку? Наприклад, я отримала у месенджері кілька листів від зовсім незнайомих для мене чоловіків: «Тетяно, якщо вас потрібно перевезти через кордон, я готовий». А далі як? Тобто людину з інвалідністю перевезуть через кордон, використають її для того, щоби переїхати, а чи є гарантія, що ця людина не буде десь викинута і залишиться сама? Тому потрібно, щоби супроводжуючими були рідні люди.

Щодо прав людей з інвалідністю, цей момент абсолютно регульований, адже кожен з них має право на вільне пересування. Єдине, що чоловік має сходити у військомат і отримати цю печать. Адже ми живемо усе таки у військовий час.

 

В яких країнах українці з інвалідністю стикаються з проблемами під час отримання тимчасового прихистку? Якщо можна, наведіть приклади.

Особисто я безмежно вдячна Європі та іншим країнам світу, тому що це нечувана солідарність та підтримка України. Але люди з інвалідністю мають ризики, так само як і люди похилого віку. Саме зараз я знаходжусь у відрядженні за кордоном зі своєю місією – донести до працівників посольств, до громадських організацій, чому саме переселенці з інвалідністю потребують додаткової підтримки. До мене дуже багато звернень щодо відсутності або низької комунікації з місцевими структурами і громадськими організаціями.

Якщо людина має мовний бар’єр, це дуже велика проблема взагалі для всіх. Вони обходяться гаджетами, але для багатьох це проблема, наприклад, дехто не має інтернету постійного, тому що не вистачає коштів виплачувати за мобільний зв’язок, роумінг. І в таких умовах без комунікацій переселенці з інвалідністю становляться ще більш вразливими. Тому що хтось забіг в один заклад, інший, по сходинках, по дорогах пішки пройшов на своїх двох, з кимось переговорив, до когось звернувся. А тут люди з інвалідністю і вони не можуть по сходах, не можуть без супроводу, не можуть без сурдоперекладачів, а вона ще й не бачить нічого. До того ж всі документи на іноземній мові і їх треба перекладати. Людина може не знати де поруч аптека, або де які магазини. Ми знаємо таких незрячих людей, які місяць і два живуть, але адаптації ноль.

Ішла велика проблема в тому, що за кордоном людина з інвалідністю майже не може працевлаштуватися. Хоча є дуже гарні приклади – наприклад, Латвія за підтримки Гунти Анчі, голови латвійської організації Sustento і віце-президента Європейського Форума для людей з інвалідністю. Саме Гунта на початку березня сприяла тому, щоби прихистити майже 20 людей з інвалідністю і проблемами опорно-рухового апарату в Латвії. Я мала до цього відношення, бо я везла туди людей. І через два місяці всі люди працюють! В Латвії президент видав наказ, щоби кожне підприємство щось зробило для українців, тому навіть працевлаштована наша українка з міопатією! У неї дуже слабкі ручки, але вона працює і навіть самостійно їздить на роботу громадським транспортом.

Також бувають випадки, коли люди розміщені дуже важко і це є великою проблемою. Наприклад багато людей в одному закладі, а людині потрібен окремий простір через особливі хвороби, наприклад, порушення тазових органів.

Станом на зараз в Україні розпочинаються процеси відновлення – чи будуть враховані при цьому потреби осіб з інвалідністю? Чи буде інклюзивність системним явищем?

Звичайно ми повинні говорити і думати про майбутнє, про перемогу і спрямовані тільки на це. Майбутнє не може бути без інклюзивності, тому і Національна Асамблея людей з інвалідністю України вже проводила консультації з представником Світового банку, де обмірковувалися усі моменти, які вкрай важливі для українців з інвалідністю, коли буде відбуватись відновлення. І ми говоримо про універсальний дизайн, що це важливо для кожної людини – індивідуальна мобільність, комунікації. Такі приклади є вже у всьому світі і це є норма, тому ми повинні їх дотримуватись і використовувати.

Які питання українців з інвалідністю є найгострішими та кричущими? З якими  питаннями звертаються найчастіше?

Найперше це проблема інформування. Люди зверталися на початку за інформацією – куди можна поїхати, переміститися. Тобто надання інформаційної допомоги було важливим. Другим етапом стала сама евакуація. Ми відкрили гарячу лінію, у нас було сім телефонів і усі представники Офісу Урядової уповноваженої щодо інвалідності і також представники громадських організацій, як представники Луганської організації, Національна Асамблея людей з інвалідністю в Києві, Чернівецька організація і також представники Урядового уповноваженого в декількох областях – ми усі мали такі телефони, куди заходили дзвінки, запитання, SMS і повідомлення у чотирьох месенджерах. А наша Луганська обласна громадська організація “Асоціація жінок, молоді, родин з інвалідністю Східного Донбасу – Схід” напряму працювала на гарячій лінії з офісом Урядового Уповноваженого.

Ми отримували дуже багато запитань – куди евакуюватися, як евакуюватися, хто приїде, хто допоможе, хто візьме білет, хто посадить в поїзд, хто зустріне, а як там у кімнаті, а чи доберусь я до санвузлу, а як буде за кордоном, де я буду жити, з ким я буду спілкуватися, чи є там медична допомога, як я буду з лікарем спілкуватись. Також у людей є багато особливих моментів, наприклад, багато людей були в підвалах і питали хто їх витягне. І ми працювали напряму з МЧС, і низький уклін їм! Питання як бути з дітьми, як допомогти їм в дорозі, де знайти житло, де реєстрація, де продукти харчування. Дуже багато питань…

Які проблеми, на вашу думку, найгостріші на сьогодні в Україні для дітей з інвалідністю?

Для всіх дітей, і з інвалідністю, і без, є одна найбільша проблема – це потужні психотравми. І ми потрібні робити все, щоби де б дитина не була, куди б не перемістилась, ми би проводили заходи дитячі, продовжували малювати, працювали з іграшками, вивозили в парки і посміхались дітям, були на позитиві. Адже розумієте, психолог може попрацювати півгодини, а 23 години дитина лишається зі своїми думками. В більшості випадків батьки виснажені також, вони у відчаї, вони втратили свій будинок, тимчасово виїхали, немає свого оточення, немає рідних, десь залишились батьки немічні. І коли поряд навіть їхні діти, вони такі засмучені і навіть не займаються ними.

Я багато куди їздила і помічала, що у дітей замало іграшок, немає м’ячів, альбомів для малювання, ігрової кімнати. Дитячий дозвіл необхідно організовувати, і допомагати в цьому повинні не лише волонтери, а і самі мами, татусі, бабусі, дідусі, якщо вони поруч. Дітьми потрібно займатися. Треба робити все, щоби вони не сиділи самі в кімнаті. Серед переселенців потрібно щоби була комунікація, адаптація, інклюзія, а також щоби і місцеві дітки спілкуватись з нашими – таким чином діти зможуть якомога скоріше подолати та вилікувати психотравми. Тому що у підлітковому віці, у дорослому віці наслідками можуть стати соматичні захворювання і значущі ускладнення.

Я дуже вдячна Global Fund for Children, який допомагає вирішувати питання екстрені питання допомоги дітям та молоді. Завдяки цій підтримці матеріальну допомогу отримали більше 150 родин з дітьми та молоддю з інвалідністю, одяг, харчування, ліки, питання транспорту при евакуації. Завдяки цій підтримці ми облаштували ігрові кімнати, провели онлайн та офлайн заходи для дітей. Саме Global Fund for Children підтримало створення онлайн школи для дітей, які вимушені були залишити власні домівки. Діти займаються співом, розвитком мовлення, вчать українську , англійську, отримують арт-терапевтичну допомогу, комунікацію та розвиток. З дітками та родинами працюють дитячі та сімейні психологи, корекційні педагоги, логопеди, художники, професійні викладачі, які в більшості самі переселенці, багато з них вже другий раз. Всі заходи спрямовані на подолання психологічних травм та депресивних станів, адаптацію в громаді, розвиток комунікації з ровесниками, вирішення індивідуальних та загальних питань дітей та молоді з інвалідністю в ситуації війни.

Діти з інвалідністю також повинні отримувати реабілітацію при переселенні. Багато вже хто з мам каже, що діти мають відкат назад. До того вони постійно по 5 разів на тиждень проходили реабілітаційні заходи, а потім переїхали туди, де немає умов для цього і звичайно втрачаються навички, рухові становляться вже не такими впевненими. Ми проїхали дуже багато центрів реабілітації, зокрема на Закарпатті, Прикарпатті,  і там дуже розуміють цю проблему. Вони відкривають свої двері для діток переселенців і поселяють мам з дітками, щоби вони могли проживати харчуватися і отримувати реабілітацію.

Яка допомога надається особам з інвалідністю від держави – як внутрішньо переміщеним особам, так і тим, хто залишився вдома? Чи є вона достатньою?

Ми знаємо з вами, що людина з інвалідністю отримує три тисяч гривень, людина без інвалідності отримує дві тисячі гривень як переселенці. Ми знаємо, що зараз спрямовується дуже багато гуманітарних міжнародних організацій спрямовується на місця виконавчої влади, за місцем проживання і так далі – це продуктові набори, це засоби особистої гігієни, візочки. Люди можуть отримати. Єдине що треба просити і заявляти про свою потребу. Також важливо, щоби міжнародні організації працювали з нашою владою напряму, щоби отримати допомогу могли всі наші люди з інвалідністю. Ми знаємо, що дуже потужно допомагає UNICEF, офіс наш Урядово Уповноваженої з прав людей з інвалідністю, працює потужно агенція ООН з права біженців. І всі вони надають допомогу – ковдри, подушки, харчування, візки, тонометри. Найголовніше – це надати людям інформацію куди звертатися і щоби люди зверталися.

Я вірю, і ми усі віримо, що все буде добре і ми витримаємо. Зараз нам необхідно бути дуже міцними, підтримувати один одного, як зараз підтримують українців в усьому світі. І обов’язково треба стукати в усі двері, щоби їх чули. Саме головне, щоби людина заявила про себе и свої проблеми – тоді їх можна вирішити.

написати коментар

0 коментарів

Поки немає коментарів

Ви можете бути тим, хто розпочне розмову.

Додати коментар