Інклюзивна освіта. Можливість і впровадження

8 Вересня 2020 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Напередодні нового навчального року в умовах пандемії для багатьох батьків, у яких діти мають ту чи іншу форму інвалідності, дуже гостро постає питання про навчальний процес у школі. Спеціалізований навчальний заклад з інтернатною формою навчання влаштовує далеко не всіх із батьків. Тим більше, що чи не на кожному кроці ми чуємо про (Інклюзивну освіту).

Про досвід інклюзивної освіти, про те, як створювались умови навчання, про вчителів і не тільки ділиться Тетяна Романенко – мама незрячої донечки Марії та безпосередньо сама учениця.
– Маріє, розкажи про себе: в якому місті ти живеш, скільки тобі років, в якому класі навчаєшся?
– Мені 12 років, я живу на околиці міста Дніпра в селищі Дослідне. Я 1 вересня піду до 6 класу.- Гадаю, що ти неодноразово чула слово (Інклюзія), що це для тебе означає?
– Інклюзія – це навчання у звичайній школі всіх учнів з інвалідністю і без інвалідності.
– З 1 класу я навчаюсь у загальноосвітній школі. Але з 3 класу я навчаюсь у школі з вальдорфською методикою. Вальдорфська методика – це гуманна методика, яка не дозволяє вчителям кричати або підвищувати голос на учнів. Особливістю цієї школи також є те, що учні навчаються з одним педагогом з 1 до 8 класу. Також окрім загальноприйнятих уроків у нас є такий урок як евритмія. Цей урок схожий на урок танців, в якому треба зображувати різні фігури, що рухаються під музику.
– Коли ти прийшла до 1 класу, тобі не було страшно як до тебе поставляться твої однокласники, ти розуміла, що ти чимось вирізняєшся?
– Ні, мені не було страшно. Я почувала себе цілком комфортно. Однокласники поставились до мене дружньо і не виражали якоїсь неприязні.
– Як відбувається твій процес навчання на уроках?
– В мене є все необхідне обладнання для навчання: друкарська машинка, якою я користуюсь на уроках математики, на комп’ютері я друкую такі предмети як українська мова, англійська мова, твори з української та зарубіжної літератури, історію.
– Тобто вчитель може перевіряти мої письмові роботи й водночас мій вчитель та асистент знають шрифт брайля, що теж допомагає йому перевіряти мої письмові роботи.
– Яка роль асистента?
– Асистент допомогає у разі необхідності мені та решті учнів. Мені асистент допомагає, наприклад, тоді, коли я щось не встигаю записати з того що вчитель пише щось на дошці. В цей час асистент мені диктує написану інформацію. А ще готує для мене тактильні картки з геометричними фігурами, наприклад.
– У твоєму класі навчаються ще діти з якоюсь іншою формою інвалідності?
– Ні. Лише є одна дитина з такою особливістю, що її організм не відчуває холоду.
– Я знаю, що ти ще навчаєшся з тифлопедагогом Олесею Анатоліївною Лимар. Це навчання відбувається у школі чи поза школою?
– Наше навчання відбувається поза школою. Олеся Анатоліївна проводить зі мною корекційні заняття – орієнтування у просторі, що допомогло мені опанувати навички й техніки пересування з тростиною. По школі та поза школою я пересуваюсь за допомогою білої тростини. Часто мене діти запитують, що це за паличка, я їм пояснюю, що це така річ, яка допомагає мені орієнтуватися у просторі, на незнайомій місцевості, щоб не заблукати або, наприклад, не пропустити потрібний мені поворот, я торкаюсь тростиною бордюрів.  Олеся Анатоліївна проводить заняття зі скандинавської ходи для невеличких груп, у яких також є люди з порушенням зору. Також вона вчить мене як готувати різні страви.
– Однокласники тобі допомагають, можеш поділитися якимись конкретними випадками?
– Звичайно, однокласники мені завжди радо допомагають. Один хлопчик постійно допомагає мені ставити брайлівську друкарську машинку на місце. Ще допомагає носити мою сумку з підручниками та зошитами, а як вам відомо, підручники шрифтом брайля важкі та об’ємні.
– Ти не шкодуєш, що потрапила саме в цей колектив учнів?
– Ні, зовсім не шкодую. Мене цілком задовільняє мій клас та процес навчання. Єдине, що є у моїх мріях, це те, щоб діти менше бігали на перервах і не так галасували. Я прекрасно розумію, що у дітей енергія б’є через край, але хочеться, щоб це було в міру.
– Однокласники звертаються до тебе за підказками під час контрольних робіт?
– Так, звертаються. Особливо на уроках з української мови. Так склалось, що в класі всі спілкуються російською мовою і сама вчителька української мови з Росії, тільки я на весь клас є україномовною завжди, тобто, не лише на уроках з української мови.
– Чи з усіх предметів вистачає підручників шрифтом брайля?
– Ні! Вони є не з усіх предметів, та ще й автори підручників не співпадають. Коли підручників за брайлем немає, я уважно слухаю вчителя і пишу конспект, наприклад, з історії.
– Дякуємо Марії за те, що поділилась своїми враженнями та досвідом навчання в загальноосвітній школі. Бажаємо тобі успішного навчального року, натхнення та відмінних оцінок.

А тепер поспілкуємось з мамою цієї розумної та талановитої дівчинки.
– Пані Тетяно, розкажіть, як все починалось: звідки ви дізнались про таку школу, до якої зараз ходить ваша донька?
– Коли я думала, де навчатись моїй доньці, був лише один варіант – школа-інтернат для дітей з порушенням зору, в якому можна навчатись у початковій школі. Опісля діти продовжують навчання у Харкові. Через малу кількість незрячих дітей в початковій школі заняття проводяться змішано для всіх класів одночасно й одним педагогом.
Мене така система навчання зовсім не влаштовувала, крім цього ми дуже далеко живемо від школи-інернату, а залишати там малу дитину на ніч для нашої родини було неприпустимо. Тоді я звернулась до знайомої незрячої психологині і саме від цієї жінки я почула чарівне слово (Інклюзія). Це був 2014 рік.Вона все мені розповіла, що це законодавчо існує і що це можливо, щоб дитина навчалась у загальноосвітній школі. Поряд з будинком, де ми живемо знаходиться загальноосвітня школа, я прийшла до директора цієї школи з проханням, щоб моя донька тут навчалась. Реакція була беззаперечна, що це неможливо!

Викликали вчительку початкових класів, яка мала брати 1 клас, вона категорично відмовилась брати до класу таку дитину, говорячи, що в неї немає ні бажання, ні здоров’я на це. На всі мої переконання, що існують методики, курси, що давайте хоча б спробуємо, була категорична відмова. Мені пропонували, що можуть пошукати якісь інші варіанти альтернативних шкіл, в яких може навчатися дитина з порушенням зору. Зрештою, я сама почала моніторити це питання і в інтернеті натрапила на громадську діячку та активістку Оксану Потимко, яка займається впровадженням інклюзивної освіти для незрячих.
Я звернулась листом до пані Оксани, вона мені відповіла, що вже є одна дівчинка, яка навчається на інклюзії. Пані Оксана сказала, що дасть нам все необхідне обладнання для навчання і саме головне – сказала, що приїде зі своєю командою та з вчителькою, яка вже навчає незрячу дівчинку і проведе курс для вчителів, щоб вони знали, як навчати незрячу дитину.
Власне, все так і сталось!  Команда Оксани Потимко провела дводенний курс для вчителів, педагог, у якої навчається незряча дівчинка поділилась своїм досвідом та розказала про всі тонкощі та деталі освітнього процесу учня з порушенням зору.
Цікаво, що завдяки письму не грифелем, а на брайлівській друкарській машинці незрячий учень, може швидше писати, ніж його зрячі однокласники.
Було наголошено, що дуже важливо не виділяти дитину з-поміж решти учнів, наприклад, на уроках малювання пропонувати учням різні варіанти, що хто як хоче, так і малює — олівцями, фарбами, пальчиками та ін.
Відкриваючи підручник, просити когось із учнів розказати, що зображено на тому чи іншому малюнку. Увесь навчальний матеріал потрібно адаптувати під потреби незрячого учня, використовувати магнітні дошки, аплікації, воскові стіки, зараз для цього є безліч можливостей.
Після цих курсів, вчителька, яка мала приймати 1 клас, написала заяву на звільнення, мовляв, що їй краще піти на пенсію, ніж займатись такою творчістю.
Директорові нічого не залишалось, як брати нас до школи, але не було вчителя.
Що робити? Ми у соціальних мережах опублікували оголошення, що шукаємо педагога для загальноосвітньої школи, в класі якої навчатиметься незряча учениця.
В результаті нам допомогли знайти вчительку, яка погодилась навчати Марію. А ще на оголошення відгукнулась одна жінка, яка мала вже дорослого сина з порушеннями зору і яка залюбки хотіла допомогти іншій дитині й вона стала асистенткою нашої вчительки.
– Як тривало навчання Марії?
– Атмосфера у класі була ідеальною, Марію сприймали дуже добре, учнів було лише 15. Мушу сказати, що все залежить від вчителя, як він себе поводитиме, так і учні будуть ставитись один до одного, в тому числі й до учнів з певними порушеннями. Кожен із дітей хотів до Марії підійти, один тяг в одну сторону, інший – в іншу, одним словом, вона не відчувала, що чимось вирізняється від решти учнів.
Я дуже рада, що у свій час моїй дитині пояснили, що є різні люди, хтось не чує, хтось не бачить, хтось пересувається на візку. Тому вона все розуміла й усвідомлювала, не запитуючи мене, що з нею не так.
– Що сталось потім, як Марія потрапила до школи з Вальдорфською методикою навчання?
– Я почала думати, як і що буде з 5 класу.  Звісно, що там вже вчителів багато, у кожного свій предмет, хтось захоче додатково щось опановувати, а хтось – ні. На Facebook я побачила, що набирають дітей до школи з вальдорфською методикою навчання. Взяла доньку за руку і ми поїхали до цієї школи.
Знаєте, одразу по очах вчительки, я побачила, що вона не злякалась проблеми доньки, а побачила в ній просто дитину. Педагог почала ставити питання Марії й у них дуже добре зав’язалась розмова. Вчителька залюбки погодилась пройти курси навчання, сказала, що у них є чудовий фаховий асистент. Також вона порадила не чекати 5 класу, а раніше переводити дитину до їхньої школи.
– Як батьки учнів поставились до того, що з їхніми дітьми навчатиметься дитина з інвалідністю?
– Оскільки школа забезпечується коштами батьків, тому вчителька, звісно, повинна була запитати батьків про те, чи дають вони згоду на те, щоб з їхніми дітьми навчалась моя дитина. Вчителька провела анкетування серед батьків, де було це питання. Ніхто з батьків не висловив обурення, навпаки, відповіли, що навчання з незрячою дитиною буде корисним для їхніх дітей. Знову ж таки, я певна, що все це залежить від вчителя. Вона так підвела до цього питання, що іншої відповіді й не могло бути.
– Після 8 класу, як плануєте навчатись далі?
– Чесно кажучи, не знаю поки що. Будемо бачити й можливо, до того часу з’являться ще якісь варіанти.
– Дякуємо Тетяні за цікаву і змістовну розмову, сподіваємось, що її досвід стане в пригоді іншим батькам, яких чекає школа та освіта їх малечі.

Для довідки:
Вальдорфська педагогіка, також відома як Штайнерівська педагогіка, базується на освітній філософії Рудольфа Штайнера, засновника антропософії. Ця педагогіка наголошує на ролі уяви (фантазії) у навчанні, прагненні об’єднати інтелектуальний, практичний та художній розвиток учнів.
Вальдорфські школи використовують феноменологічний підхід до викладання наук, тобто навчання за допомогою дослідження, яке спрямоване на “зміцнення інтересу та здатності до спостереження”. Мета цього підходу — виховання почуття “людини, як єдиного цілого з природою” під час здобування точних наукових знань.

Підготувала Пономарьова Леоніда (Промінь)