“Бандерівці — класні люди. То москалі воду каламутять”

26 Березня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Понад місяць у сім’ї 48-річного Миколи Николюка із села Гвізд Надвірнянського району Івано-Франківщини живе майданівець Юрій Хоменко із Криму. Він три місяці провів у столиці. Там застудився, сльозогінний газ ушкодив йому трахею.

Маршрутка з райцентру зупиняється біля воріт Николюків. Крім півтораповерхової хати, у дворі є літня кухня, два гаражі.

— Юра! Ходи на двір, гості до нас прийшли, — кричить Микола Николюк у бік хати. Виходить із гаража з цигаркою в зубах. Він тримає два продуктові магазини у селі. — Юра нині ще на вулиці не був. Зранку як встав, так із жінкою моєю коло телевізора сидєт. Новини дивляться — що там у Криму. Переживає. Нам з Юрієвого дому з Євпаторії дзвонєт кожен день. Просєт, би ніде не їхов, а то попри їхню хату солдати з автоматами ходєт.

Із хати виходить чорнявий кучерявий чоловік. Він — інвалід. Народився з погано розви­неними руками і ногами. Нижні кінцівки в дитинстві йому відрізали до колін. На порозі взуває кросівки. Одягнутий у новий білий светр, зверху защіпає шкіряну куртку.

— Коля, руку дай мне, а то сам не сойду, — просить господаря, говорить російською. Николюк затягується сигаретою і викидає недокурок. Поволі допомагає Юрієві зійти з порога.

— Виявилося, бандерівці — класні люди. То москалі воду каламутять, — зіскакує з останньої сходинки кримчанин. Дрібними кроками поспішає на сонце до гаража. — Друзі дзвонять, питають, чи не страшно мені серед бандерівців. Кажу їм, що ці люди мені життя врятували, годують, одягли за свої гроші.

У вас тут добре, тільки сонця мало. З хати неохота виходити. Скучив трохи за морем.

Микола відчиняє двері гаража. За ними стоїть червоний інвалідний візок. Позаду на табличці для номерних знаків написано: Юліан.

— Як Цезар. Так друг її назвав, коли подарував, — продовжує Юрій. — Це коляска — скутер, 15 тисяч доларів коштує. Її треба підзарядити електрикою, і їздить сама. З села до Надвірної за годину доїжджаю, це 20 кілометрів. У листопаді трохи поламалася. Грошей із пенсії назбирав, щось позичив, поїхав до Києва ремонтувати, — стає правою ногою на колесо. Підтягується руками за поручні, сідає у візок. — А тут якраз революція почалася. Поїхав на Майдан і там на три місяці лишився.

Тисне на кнопку біля сидіння. Візок рушає з місця.

— Те, як ми жили досі, обурювало. У мене, людини з інвалідністю першої групи, пенсія 1200 гривень. Дороги такі страшні, що коляска постійно ламається. В Україні треба все міняти, починаючи від сільрад і до верхівки. Молодь треба ставити. За це я і мерз на Майдані.

Хоменко жив у Будинку профспілок. Стежив там за порядком, був на передовій. 30 листопада, коли “Беркут” розганяв людей, Юрій стояв під стелою. Силовики затягли його в автозак, а візок потрощили.

— Били його з такою ненавистю, що думав, нічого не лишиться. Тут була музика, дашок, фари, — показує на корпус, де залишилися дірки від пристроїв. — У відділку подивилися, що інвалід, і відпустили, — виїжджає надвір, скидає на сонці куртку.

— Ми з Юрою в січні познайомилися на Майдані. Йому друзі сяк-так візок скрутили. Він пхався завжди на передову. Мішав коктейлі. Одна шумова граната влучила у його скутер, — Микола Николюк показує вм’ятину біля передніх коліс візка. — А ще одна в спинку попала. Одяг порвало.

На стіні гаража висить темно-синя болоньєва куртка з обпаленими рукавами, обдерта на спині. Пух звідти повилазив.

— Телефон мав у кишені, сплавився. Надихався газу. Коли здибав його, після затишшя 26 січня, Юра майже не говорив. Трахею сильно пошкодив. Температуру мав, застудився через ті водомети. Вмовив поїхати до мене додому, полікуватися. Тут молока з маслом дали, чаю з малиною, калиною. Викликали куму-лікарку. Сусіди, як узнали, що у нас кримський гість із Майдану, давай зносити йому свіжого молока щоранку, сиру, масла. Кожен хотів познайомитися.

— Юра, ану одінься! То ще зимно, а ти нездоровий. Знов буду чай із калиною давати, — кричить у вікно дружина Миколи 46-річна Світлана Николюк.

Юрій похапцем застібає блискавку ­на ­куртці.

— Глядять мене зі Світланою, як дитину малу. Сваримося лише через гроші. Забороняють тратити свої, з пенсійної картки. Уже б і додому їхав, якби не та війна. Але, схоже, вона надовго. Теперішня влада щось зовсім не старається цю проблему вирішити. Тільки зміна прізвищ відбулася. Бачив, як під їхнім керуванням привласнювали гроші з урн — від людей пожертви. Приносили їх на другий поверх Будинку профспілок і ділили між собою. Якби за них купували каски, щити, жилети, не було би стільки постраждалих.

Вони бояться щось робити — з того у нас почнеться війна. Путін без неї не піде. Виграємо, але багато крові проллється. Путіну не потрібні гроші, територія. Йому потрібна робсила.

Чотири роки прожив у подружжя бізнесменів

Батьки відмовилися від Юрія Хоменка, коли був малий. Жив у ­Херсоні в дитячому будинку. Як досяг повноліття, перевели в каховський інтернат. У Євпаторії вивчився на дизайнера.

— Якось проїжджав містом і побачив на околиці високий красивий будинок, — розповідає. — Попросив у господарів води попити. Вони мене досередини запросили. Сидів в них кілька годин. Запитав, чиї такі хороми. Думав, священик якийсь живе, бо всі вікна у вітражах. Сказали, що то їхній дім. Оксана і Сергій — молоде подружжя бізнесменів. Автомобілями займалися. Але Сергій ударився в релігію і все занедбав. Запропонували в них жити. Так разом чотири роки були.

Юрій підробляє дизайном інтер’єрів. Клієнтів шукає через оголошення в інтернеті.

Gazeta.ua