Життя не передбачуване – воно може принести нам як злети, так і падіння. І які б вони не були – солодкими чи гіркими, головне не опускати руки. Не опустила руки і Анна Хоменко, яка з шести років знаходиться у інвалідному візку.

Хоч дівчина була зовсім маленькою, коли втратила можливість ходити, але дуже добре пам’ятає той роковий для неї день.

— Мені зробили операцію в Києві, і чи десь нервову систему заділи, чи що, і з того моменту я не можу ходити. Я, коли вийшла з наркозу, сказала мамі, що не відчуваю своїх ніг. Нам сказали, що через рік усе мине… Але уже 16 років як проходить.

Проте 16 років в інвалідному візку не зламали дівчину. І хоча шкільні роки, через не сприйняття однокласниками, Анна провела вдома, проте вона змогла компенсувати спілкування з однолітками навчаючись в університеті.

Анна повністю обслуговує себе, допомагає мамі по дому, навчилася робити все. Розповідає, що й на городі має свою ділянку робити. Полоти бур”яни в рядках цибулі і картоплі, то взагалі не проблема.

Зараз дівчина студентка Уманського державного педагогічного університету ім.п.Тичини. Навчається на другому курсі магістратури факультету соціальної та психологічної освіти. Анна зізнається, що не бачить себе у іншій спеціальності, хоча в дитинстві мріяла про іншу.

— Подобається вивчати людей, ніколи не приваблювали прості розмови. Завжди хочеться «докопуватися» до суті у всі діалогах і розмовах. Тому і більше сюди лежить душа, не уявляю себе в іншій спеціальності. В університеті мене дуже добре сприйняли, тут ми всі одинакові, не має такого «ти ходиш, а ти не ходиш». Але якби я ходила, то точно психологію б не обрала. Я б обрала юриспунденцію, хотіла б бути слідчим. або прокурором — розповідає Анна.

Дівчина з легкістю долає бар’єри та ламає стереотипи. Проте карантин перенесла важко. Найперше, каже, сумувала за однокурсниками і за викладачами, за спілкуванням. Зараз Анна готується до нового етапу у своєму житті – працевлаштування.

— Дуже важко навчатись дистанційно, освоювати деякі матеріали, не можна вийти з дому, погуляти. Зараз займаюсь усіма необхідними документами аби працевлаштуватись лаборантом в університет.

Плани у дівчини грандіозні – продовжити навчання, вступити на аспірантуру, захиститись, стати викладачем та повністю присвятити себе психології

— Можна розглядати різні варіанти: і викладати в університеті, і допомагати АТОвцям, особам з інвалідністю, які опинилисьу важкій ситуації. Хочу поєднувати і роботу, і це.

Як і всі дівчата, Анна любить музику, багато спілкується в соціальних мережах, має також і улюблене хобі – бісероплетіння. Проте це ще не всі захоплення дівчини.

— Перший раз я на першому курсі я брала участь у конкурсі краси «Краса ФСПО». Мені запропонували поставити танець «Народження мрії». І з того часу на різних святах я з дівчатами танцюю. Головне — бажання, не дивлячись на якісь там фізичні можливості.

Тому не дивлячись на фізичні труднощі Анна знову робить виклик сама собі – цього разу вона бере участь у обласному конкурсі краси серед візочниць. Аби не лише спробувати щось нове, а й показати оточуючим силу духу, та довести, що інвалідний візок – це не вирок.

Також Анна з легкістю відгукується на цікаві пропозиції щодо конкурсів. Зараз вона одна з перших надіслала свою фотографію на фотоконкурс, який проводить редакція Умань News.City. Щоб підтримати Анну, варто зайти на сторінку конкурсу і проголосувати за неї, а потім варто надіслати і свою фотографію, вважає дівчина. Адже виграти можна лише тоді, коли граєш. Не варто втрачати шанс.

Хочеться спробуватись щось нове для себе, нові можливості, нові знайомства. і просто нові враження. Для мене головне не перемога і не участь – а емоції.

Джерело http://umannews.city/read/misto/98874/anna-homenko-invalidnij-vizok-ne-virok