Усе треба робити розумно, а не одномоментно знищувати, як застаріле і недолуге.

 

Автор: Анна Серпутько, кандидат філологічних наук, доцент кафедри офтальмопедагогіки та офтальмопсихології НПУ імені М. П. Драгоманова.

Цей допис хочу присвятити винятково темі спеціальної та інклюзивної освіти без уживання слова «інтернат», оскільки воно породжує найбільше маніпуляцій у соціумі, які ще й підігріваються сучасними політиками.

Скажу лише, що інтернат в жодному разі не = спеціальна освіта. Кілька днів поспіль шалено стримувалася від емоційних коментарів, а сьогодні вирішила, що маю право написати про освіту через призму власного життєвого досвіду.

Я цілком свідома того, що для педагогіки якийсь один окремо взятий досвід не має вагомого значення, проте роблю це задля того, щоб розставити важливі акценти власного розуміння стосовно становлення і розвитку як спеціальної, так й інклюзивної освіти в Україні.

Чомусь, коли дискутують про спеціальну та інклюзивну освіту, то беруть до уваги переважно період навчання дитини, зокрема з порушеннями зору, у школі, а я пропоную розпочати із дошкілля, адже такий період був і в моєму житті, тож почали…

Моє дошкілля припало на першу половину 80-х років ХХ століття. У більшості районів Києва на той час вже працювали спеціальні дошкільні освітні заклади, але відповідних фахівців ще бракувало. Тому пропоную детальніше з’ясувати, якою була дошкільна спеціальна освіта в столиці близько 40 років тому…

Я за своє дитинство змінила 2 спеціальних дошкільних заклади у різних районах Києва і майже з упевненістю можу сказати, що та дошкільна спеціальна освіта зразка першої половини 80-х, порівняно із сьогоденням, була ніякою…

Наведу лише кілька яскравих прикладів із обох садочків, у яких довелося навчатися. Так, у спеціальному садочку, який зараз територіально розміщується у Солом’янському районі Києва, навіть працював дефектолог, проте точно не тифлопедагог. Усе закономірно, бо відкрили кафедру тифлопедагогіки в НПУ імені М.П. Драгоманова й почали готувати дипломованих тифлопедагогів для освітніх закладів лише з 1998 року.

Але ось що хочу згадати про цей свій перший спеціальний садочок для дітей із порушеннями зору. Пригадується, що в садочку навіть було якесь обладнання для лікування очей. Щодня у відведений час діти проходили зорові тренування та апаратне лікування в медичному кабінеті. Я ж потрапила туди лише одного разу, й одразу мені, дитині, чітко дали зрозуміти, що з моїм мінімальним залишковим зором немає чого там робити, тому щодня у цей час я залишалася в групі. Не можу сказати, що мене це дуже хвилювало, бо я собі гралася, чекаючи на повернення дітей. Просто зараз оцінюю цю якість і згадую про сьогоднішню інклюзію…

У нас в групі були діти із достатньо непоганим зором, деяких я потім зустріла у спеціальній школі для дітей зі зниженим зором, а хтось далі здобував освіту в масових школах, також були діти вихователів. У мене і ще в однієї дівчинки, Олі, був найнижчий зір у групі, жодних індивідуальних підходів не пригадую, на нас воліли не звертати уваги та й усе, типу, що з них взяти… (чи не нагадує це вам збіги із сучасним становленням інклюзивної освіти? Бо процеси ставлення зазвичай схожі).

Ми з Олею намагалися виконувати завдання вихователів, ніхто не з’ясовував, хто намалював той малюнок, я чи мої батьки, так і відбувалося, доки ми з батьками не переїхали в інший район Києва. До речі, заради справедливості треба згадати, що у цьому садочку була можливість, за потреби, залишати дітей на ніч. Більшість дітей забирали щодня, проте по кілька разів на тиждень двох-трьох дівчаток батьки залишали, оскільки працювали в нічні зміни чи їздили у відрядження. Нічого поганого у цьому не вбачаю, ну просто як додаткова опція до основних послуг…

І от ми переїхали в інший район Києва. Тобто мій новий садочок територіально розміщується у Дніпровському районі столиці (до речі, не знаю, чи й досі він спеціальний). У цьому спеціальному садочку було ще «веселіше», адже посадили мене десь у середині ряду, ближче до кінця, а всі прописи вихователька писала на дошці, ну не могла я зрозуміти, у який бік треба було малювати ті кляті похилі лінії…

У мене відверто були істерики і в садочку, і вдома. Пізніше мене пересадили за перший стіл разом із хлопчиком Тарасом. І Тарасові це дійсно допомогло. А я вечорами виписувала ті кляті похилі палички і щовечора ридала над ними, доки одного вечора до нас додому не прийшла жіночка із Київської спеціальної школи ім. Я.П. Батюка. Виявляється, вони саме набирали дошкільну групу для підготовки дітей із порушеннями зору до школи. Звісно, всі переживали, що знову треба змінювати освітній заклад, який розташовувався на іншому кінці міста, проте мені реально це пішло на користь.

У педагогів спеціальної школи був уже достатньо великий досвід роботи з дітьми зі складними порушеннями зору, зокрема й незрячими. Саме школа мене багато чого навчила, хоча реабілітаційної складової чи спеціальних корекційно-розвиткових занять за часів мого навчання в закладі ще не було, проте на сьогодні якісна спеціальна освіта ефективно реалізовує усі ці складові.

Перед вступом до школи мала ще один цікавий досвід, який може зацікавити батьків дітей із порушеннями зору, тому побіжно згадаю. Перед проходженням психолого-медико-педагогічного консультування (тоді це ще психолого-медико-педагогічні комісії) необхідно було пройти медогляд, і от на одному з таких оглядів, здається, спеціаліста-психоневролога, лікар простягнув мені невеличку картинку (приблизно 10х10 см) і попросив розповісти, що на ній зображено. Я, звісно ж не змогла її добре розгледіти і, відповідно, описати, от лікар, не довго думаючи, і виніс вирок – у вашої дитини ЗПР (затримка психічного розвитку тобто). Що відчували в той момент мої батьки, описувати не буду… Дитина майже незряча, ще й затримка психічного розвитку, жесть…

Дякувати богу, що під час ПМПК спеціалісти зрозуміли, у чому справа, і це тавро не підтвердилося. Це до слова, що спеціалісти теж бувають різні, тому ніколи не поспішайте панікувати.

У спеціальній школі я загалом провчилася десь 11 років, хоча закінчила 10 класів. Щодня мене забирали батьки або дідусь та бабуся, хоча була можливість проживати в школі (але пост не про те…).

Також маю досвід завершення навчання (протягом двох років) в іншій спеціальній столичній школі для дітей зі зниженим зором… Тут на мене чатували інші недоліки тогочасної спеціальної освіти, які виявлялися у тому, що більшість учителів-предметників не мали спеціальної дефектологічної освіти, із дітьми зі зниженим зором вони вже якось навчилися працювати, а от мені, часом, доводилось скрутно…

На жаль, ще й сьогодні у ряді закладів спеціальної освіти спостерігаються подібні проблеми, хоча вже існують й можливості їх подолання. Особливо хочу згадати уроки математики, коли за програмою 11-12 класів вивчалася стереометрія і тригонометрія. Ну уявіть собі стереометрію на пальцях, без жодної наочності, хоча необхідні геометричні тіла спокійненько вишикувалися на поличках в шафці. Знову ж таки, вчителька все малювала на дошці, майже не проговорюючи графічні зображення, або зауважувала типу: площина простягнулася від цього до цього кута тощо. А що від чого й до чого, уяви собі сама…

Я намагалася знаходити рішення, які задовольняли моїм потребам, наприклад, брала звичайний гумовий килимок від комп’ютерної миші, на нього накладала брайлівський цупкий папір і замальовувала усі необхідні зображення. Математик з мене, звісно, не вийшов, але не дуже й хотілося…

Чи не нагадує вам знову ж таки таке навчання сьогоднішню інклюзивну освіту, яка перебуває в Україні ще на стадії становлення, а подекуди й зародження? Протягом десятків останніх років учителі-предметники вже можуть здобути другу вищу освіту і отримати ступінь магістра чи пройти курси підвищення кваліфікації на факультеті спеціальної та інклюзивної освіти НПУ імені М.П. Драгоманова. І не важливо, чи цей учитель працюватиме згодом за інклюзивної чи спеціальної форми освіти, адже викладачі факультету надають студентам і слухачам необхідні знання для роботи за будь-якої освітньої форми.

Ви вже, напевно, зрозуміли, що я маю лише досвід здобуття спеціальної освіти, навчання у закладі вищої освіти не враховую, бо була вже достатньо дорослою, відносно самостійною, могла вже дати собі раду й постояти за себе, взяти те, що мені необхідно… Проте усвідомлюю, що інклюзивна дошкільна і загальна середня освіта мені, напевно, підійшла би менше, ніж спеціально організована.

От і дійшла я до коротких висновків цього недолугого опусу… На моє особисте переконання, яке може не збігатися із думкою читачів (батьків, спеціалістів, чиновників), в Україні нічого не потрібно знищувати чи призупиняти: ні спеціальної освіти, яка десятиріччями проходила свої етапи становлення і розвиту та сформувалася у якісне надання освітніх послуг разом із невід’ємною корекційно-розвитковою і навіть реабілітаційною складовою, ні інклюзивної освіти, яка ще перебуває на ранніх стадіях свого становлення.

Обидві форми освіти: спеціальна та інклюзивна, потребують подальшого розвитку в Україні. А інклюзивній освіті ще багато необхідно пройти для потужного розвитку, і подивимось через 30-40 років, наскільки потужно вона заявить про себе в Україні.

Адже, погодьтеся, в описувані мною роки, коли в Україні лише відбувалось становлення якісної спеціальної освіти, більш розвинені країни світу вже розпочинали вибудовувати інклюзивне навчання, проте більшість із західних країн і до сьогодні не зруйнували спеціальної освіти, лише частка її скоротилася, порівняно з інклюзивною освітою. Тому все треба робити розумно, а не одномоментно знищувати, як застаріле і недолуге.

Ніщо не може відбуватися насильно, зокрема й освітні процеси, тому не можна штучно пересаджувати дітей із різними освітніми можливостями із одної освітньої системи в іншу лише за чиїмось бажанням. Мають прийматися виважені рішення у кожному конкретному випадку, де має значення думка кожного: фахівців, батьків і дитини також, бо жоден із цих освітніх суб’єктів не зможе прийняти виважене рішення самотужки на користь дитини – лише за командного підходу.

Вбачаю також перспективи у впровадженні та розвитку ранньої допомоги чи втручання, адже саме рання кваліфікована допомога сім’ям, які виховують дітей із порушеннями розвитку, може закласти підвалини до подальшого успішного розвитку дитини і допомогти зорієнтуватися, яка саме форма освіти (спеціальна, інклюзивна, індивідуальна чи їх поєднання) краще підійде кожній конкретній дитині.

Передбачаю також необхідність більш тісної взаємодії в Україні спеціальної та інклюзивної освіти для того, щоб інклюзивна форма, яка ще перебуває на стадії становлення, взяла для свого розвитку найбільш прогресивне та ефективне.

Вбачаю також і подальший розвиток спеціальної освіти у розширенні її функціонування, наприклад, надання не лише освітньо-корекційних, але й реабілітаційних послуг, скажімо, у літній чи інші канікулярні періоди. Тобто це може стосуватися не лише навчально-реабілітаційних центрів (НРЦ), але й спеціальних шкіл, які також мають у своєму складі відповідних фахівців та гуртожитки (а це лише великий плюс для розбудови комплексної реабілітації).

Спеціальна та інклюзивна освіта в Україні мають й спільні проблеми, без вирішення яких неможливо говорити про якісну освіту, а саме, це систематичне забезпечення навчальними підручниками відповідного змісту та в доступних форматах, наочно-дидактичними матеріалами, а також облаштування комфортного та доступного, зручного для всіх освітнього середовища, з урахуванням вимог універсального дизайну.

У вирішенні цих питань дійсно необхідна потужна допомога держави. Тож, можливо, слід було би зосередитися на вирішенні спільних для спеціальної та інклюзивної освіти проблем, а не маніпулювати темою закриття інтернатів…

Ми безумовно маємо враховувати світовий досвід розбудови освітньої системи, проте українська спеціальна та інклюзивна освіта має проходити власний шлях свого становлення і розвитку, і ця розбудова освітньої системи має базуватися навколо дитини, а не керуватися забаганками дорослих…

Оригінал