Коли Тамарі було 13, її мати поїхала працювати в іншу країну. З того часу і почалося її самостійне життя у селі Черкаської області. Брати залишилися на заході України. Поруч ¬¬¬– лише сусідка, мамина подруга.
З дитинства дівчина має глибоке порушення зору і є майже незрячою. На виклики й проблеми, пов’язані з інвалідністю, вона реагує по-різному, але ніколи від них не відвертається – труднощі її радше мотивують, ніж лякають.

Тамара закінчила педагогічний університет ім. Драгоманова, де здобула фах офтальмопедагога.
«У роботі з незрячими учнями моє порушення зору є перевагою. Я розумію із власного досвіду, які навички потрібні незрячим у навчанні, роботі чи побуті. На своєму прикладі я можу довести, що незрячі здатні самостійно готувати, прибирати, навчатися й працювати, а головне, я можу показати, як саме виконувати ту чи іншу роботу» – вважає Тамара.

Ще під час навчання у школі для незрячих дівчина зауважила, як мало часу приділяється засвоєнню основних навичок і вмінь, необхідних незрячим. Нічим не могли зарадити і її батьки – вони не розуміли, як правильно навчити незрячу дитину робити звичайну хатню роботу. Тамара не могла із цим змиритися.
«Тоді й подумала: а чому б не спробувати самій навчитися готувати незрячих дітей до школи, допомагати їм у засвоєнні матеріалу?» — згадує вона.

Майже одразу Тамара стикнулася і з темним боком свого фаху – пошук постійної роботи став для неї чи не найбільшим життєвим викликом. Десятки співбесід, десятки відмов, після яких вона почувалася все невпевненішою в собі. Відмовляли, звичайно, з добрими намірами, зі «співчуттям»:
«Коли намагалася влаштуватися у дитячий садок, мені наголошували, якою величезною відповідальністю є робота з дітьми» – згадує Тамара.
«Запитували, як я впораюся з купою паперової роботи?»
«Я можу заповнювати журнали в електронному вигляді.»
«Що Ви, не можна! В нас усе має бути лише від руки!»
«Коли вже майже опустила руки, з’явився невеликий підробіток – зараз працюю помічником-консультантом у крамниці органічної косметики.
Це мотивує мене – я розумію, що хоч чимось стаю в нагоді!»–відзначає дівчина.

Трохи згодом Тамара познайомилася з християнською місією «Служіння незрячим», а також долучилася до роботи громадської спілки «Сучасний погляд». Обидві організації, зокрема, проводять різноманітні заходи з елементами реабілітації для людей із порушеннями зору. Саме в їхніх проєктах Тамара найбільше застосовує набуті знання й досвід і відчуває себе корисною.
Вона бере участь в організаційній частині, виявляючи лідерські здібності а також проводить культурно-масові заходи: веселі конкурси, талант-шоу, концерти, ігри. До розваг дівчина ставиться серйозно: все має бути продуманим і систематизованим.

Коли в одному з таборів Тамарі запропонували проводити спортивні заняття з фітболами, сумніви прийшли одразу. Чи знайде контакт із учнями? Чи зможе перевірити техніку виконання вправ?
Як завжди поруч виявилися ті, хто напевно знає, чому нічого не вийде. «У тебе немає спортивної освіти, ти ж муситимеш буквально мацати руками учнів!» – пригадує вона слова подруги.
Але чула Тамара і слова підтримки від досвідчених тренерок, які не дали їй зневіритися. Тому перед табором передивилася купу відео на Ютюбі, склала план і стала до роботи.
Незадоволені на її заняттях були лише одним – замало часу!

Саме на одному зі спортивно-реабілітаційних таборів «Сучасного погляду» Тамару й застала повномасштабна війна.
«Табір проходив у Львівській області. 23-го лютого нам оголосили, що збір закривається. Я була жахливо шокована, бо не вірила у численні прогнози вторгнення! Не уявляла, що маю робити далі – при собі мала лише мінімум речей, трохи грошей і закордонний паспорт. Все інше залишилося вдома, у Києві» – згадує дівчина.
Спершу Тамара зателефонувала рідним братам, які живуть на заході України. Так, їхні стосунки складалися не надто добре, але вона сподівалася, що війна все змінить.
«Сказала, що я недалеко і хотіла би до них приїхати на деякий час. Але вони відмовили мені. Мовляв, ти сама винна, що потрапила в таку халепу – не було чого їздити» – пригадує Тамара. Та це було лише першим ударом!

Врешті, дівчина вирішила поїхати до друга у Кам’янець-Подільський. Там її застала наступна жахлива новина – її друзі потрапили в окупацію, а зв’язок із ними втрачено.

У Кам’янці було відносно безпечно й тихо, але для Тамари три тижні у цьому місті були жахливими, сповненими переживань і страху. Найважчим було те, що вона нічого не могла змінити. Лише молитви й щира віра у ліпше допомагали давати собі з цим раду.
«Я просто рвалася додому, почувалася пригніченою! Боялася, що можу втратити своїх знайомих. У Києві залишилася моя подруга з похресником, які стали мені ріднішими за багатьох родичів. Мені дуже хотілося бути з ними поруч! Просто аби впевнитися, що з ними все гаразд. Я розумію, що поїхавши до Києва ризикувала би своїм життям, але зупиняло мене лише те, що в перші тижні вторгнення до Києва не їздили потяги» – каже дівчина.

Коли Тамара повернулася до Києва, їй стало значно спокійніше. Так, у тривогах і прильотах приємного мало, але головне, що рідні й близькі поруч!

А ще Тамара дуже любить подорожувати. Її простіше зустріти не вдома, а в потязі чи на черговому реабілітаційному зборі.

У різний спосіб я запитував, що її мотивує найбільше, що не дає зламатися й опустити руки. Відповідь була неочевидною:
«Моя самостійність є моїм найбільшим мотиватором. Я фактично сама росла, мені ніхто не допомагав вступити й закінчити університет, знайти підробіток.
Колись я порівнювала себе з іншими людьми, мовляв, «от у них вийшло, а в мене навряд чи вийде». Але зараз я це переглянула: якщо вийшло в них, вийде і в мене

Автор Денис Іванченко.

«НЕЗЛАМНА» – цикл статей про українських жінок та дівчат, що мотивують, захоплюють та надихають!

Ця ініціатива впроваджується в рамках проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах», який реалізує Національна Асамблея людей з інвалідністю України за підтримки UN Women Ukraine / ООН Жінки в Україні та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги / WPHF.

Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)

Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, – це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудови міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.

Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але це не означає, що висловлені в ній погляди та вміст є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.

*********

“My independence is my strongest motivator”

When Tamara was 13, her mother went to work in another country. Since then, she has been living independently in a village in Cherkasy region. Her brothers remained in Western Ukraine. Only a female neighbor, her mother’s friend, was nearby.

Since childhood, the girl has had a severe visual impairment, and she is almost blind. She reacts to challenges and problems related to her disability in different ways, but she never turns away from them – difficulties motivate rather than frighten her.

 

Tamara graduated from Drahomanov National Pedagogical University, where she majored in ophthalmology.

“When working with blind students, my visual impairment is an advantage. I understand from my own experience what skills blind people need in their studies, work, or everyday life. By my own example, I can prove that blind people are able to cook, clean, study, and work independently, and what is most importantly, I can show them how to do a particular job,” Tamara believes.

 

While she was studying at a school for the blind, the girl noticed how little time was spent on acquiring the basic skills and abilities needed by the blind. Her parents could not help either – they didn’t understand how to teach a blind child to do ordinary household chores. Tamara could not accept that.

“That was when I thought: why not try to learn myself how to prepare blind children for school, to help them cope with the learning material?” she recalls.

 

Almost immediately, Tamara faced the dark side of her profession: finding a permanent job became one of her biggest challenges in life. Dozens of interviews, dozens of rejections, after which she felt less and less confident in herself. The rejections were, of course, with good intentions, with “sympathy”:

“When I was trying to get a job in a kindergarten, they would emphasize for me how huge the responsibility of working with children is,” Tamara recalls.

“They asked me how I would cope with a lot of paperwork.”

“I can fill out the registers in electronic form.”

“No-no, that’s not allowed! We have to fill in everything by hand only!”

“When I had almost given up, I got a small part-time job – now I am working as an assistant consultant in an organic cosmetics shop.

It motivates me – I realize that I am useful in some way!” the woman says.

 

A little later, Tamara got acquainted with the Christian Blind Mission and joined the work of the public union “Modern Look.” Both organizations, in particular, carry out various activities with elements of rehabilitation for people with visual impairments. It is in their projects that Tamara applies her knowledge and experience to the greatest extent and feels useful.

She contributes to the organizational efforts, showing leadership skills, and also conducts events: fun contests, talent shows, concerts, and games. The girl takes entertainment seriously: everything has to be well-planned and systematized.

 

When, during one of the camps, Tamara was offered to conduct sports lessons with fit balls, she immediately faced doubts. Could she establish contact with the students? Would she be able to supervise how correct the technique of the exercises was?

As always, there were also someone around who knew for sure why it wouldn’t work. “You have no sports training, you’ll have to be literally fumbling your students!” she remembers one of her friends saying.

Still, Tamara also heard encouraging words from experienced coaches who didn’t let her fall in despair. So, before the camp, she watched a bunch of YouTube videos, designed a plan, and got to work.

She had only one complaint about her classes – they were too short!

 

It was at one of the sports and rehabilitation camps conducted by the “Modern Look” that Tamara was caught up in the full-scale war.

“The camp was being held in Lviv region. On February 23, we were told that the camp was closing. I was terribly shocked because I did not believe in the numerous predictions of invasion! I had no idea what to do next – I had only a minimum of things with me, some money, and a foreign passport. Everything else was left at home in Kyiv,” she recalls.

First, Tamara called her brothers, who live in Western Ukraine. Their relationship had not been very good, but she had a hope that the war would change everything.

“I told them I was quite nearby and I’d like to stay with them for some time. But they refused me. They said it was my own fault that I’d got into that trouble – I needn’t have travelled around,” Tamara adds. And that was only the first blow!

 

Finally, she decided to go to her friend’s house in Kamianets-Podilskyi city. There, she was startled with the terrible news: her friends got under occupation and contact with them had been lost.

 

It was relatively safe and quiet in Kamianets-Podilskyi, but for Tamara her three weeks in the city were terrifying, full of anxiety and fear. The hardest of all was that she could not change anything. Only prayers and sincere faith in the best helped her to get along.

“I was just striving to go home, and I felt depressed! I was afraid I might lose my friends. My female friend and my godson remained in Kyiv, and they became closer to me than many of my relatives. I really wanted to be near them! Just to make sure they were okay. I realize that I would have risked my life by going to Kyiv, but the only thing that stopped me was that in the first weeks of the invasion, there were no trains running to Kyiv,” she says.

 

When Tamara returned to Kyiv, she felt much calmer. Yes, air alarms and missile hits are no pleasant things, but the most important thing is that her family and friends are close to her!

 

Also, Tamara loves travelling. It is easier to meet her not at home, but on a train or at a rehabilitation field session.

 

In various ways, I asked her what motivates her the most and what keeps her from breaking down and giving up. Her answer was not what one typically would expect:

“My independence is my biggest motivator. I grew up virtually on my own, and no one helped me to be enrolled and graduate from university or find a part-time job. I used to compare myself with other people, saying, “yes, they have succeeded, and I’m unlikely to manage.” But now I’ve reviewed this view: if they succeeded, I will, too.”

 

Prepared by Denys Ivanchenko
 

“THE INVINCIBLE LADY” is a series of articles about Ukrainian women and girls that motivate, fascinate, and inspire.

This initiative is part of the project “Empowerment of Women and Girls with Disabilities by Strengthening their Involvement and Leadership in Communities,” which is being implemented by the National Assembly of People with Disabilities of Ukraine with the support from the UN Women Ukraine and the Women’s Peace and Humanitarian Fund.

 

About the UN Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF)

The UN Women’s Peace and Humanitarian Fund is a unified global financial mechanism designed exclusively to support the participation of women in peace and security building and humanitarian responses. Governed by a range of civil society, governments, and the UN actors, WPHF is a multi-partner trust fund that mobilizes urgently needed funding for local women-led organizations and works together with women on the frontlines to build lasting peace. WPHF has provided funding and supported capacity building for more than 500 local civil society organizations working with the “Women, Peace, and Security” agenda and implementing humanitarian activities in 28 crisis-affected countries.

 

This publication has been prepared with the financial support from the United Nations Women’s Peace and Humanitarian Fund (WPHF), but the views and contents expressed herein do not necessarily represent the official endorsement or recognition of the United Nations.