НАТАЛІЯ ПРИЙМАК: «НАСПРАВДІ ІНКЛЮЗІЯ КОРИСНА ДЛЯ ВСІХ»

30 Березня 2021 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Наталія Приймак вже чотири роки відповідає за методико-педагогічний супровід інклюзивного навчання у Львові. Ця тема для пані Наталії не нова. Близько двадцяти років тому вона, третьокурсниця Вінницького педагогічного університету, прийшла на практику в місцеву школу-інтернат для дітей з порушеннями інтелектуального розвитку. Там і лишилася працювати вихователем, а згодом і вчителем. Про інклюзію в Україні тоді ще не йшлося. Пізніше пані Наталія працювала в органах державної служби, координувала діяльність шкіл-інтернатів та розвиток інклюзивного навчання Вінницької області.

– На перший погляд здається, що інтернатні заклади та інклюзія – це непоєднувані поняття і точок перетину між ними бути не може, – розмірковує Наталія Приймак. – Коли я переїхала до Львова, то першим моїм кроком на новій посаді було налагодити співпрацю між шкільними педагогами та фахівцями зі спеціальних закладів. Адже наразі в школах та дитсадках є мало педагогів, які вміють працювати з дітьми з особливими освітніми потребами. Тому досвідчені фахівці зі шкіл-інтернатів допомагають педагогам закладів освіти знаходити розв’язання проблем, які виникають в навчанні дітей з особливими освітніми потребами. Без спеціальної підготовки школам не впоратися з викликами інклюзії.

– Чи були в інтернаті, де ви працювали педагогом, діти, які потенційно могли навчатися на інклюзії?

– Це був 1999 рік. На той час Україні не було й думки про те, що діти з особливими освітніми потребами можуть навчатися в загальноосвітніх закладах. З досвіду ми знаємо, що такі учні завжди були в класах. Вони сиділи за останньою партою, були неуспішними в навчанні, часом мали також і поведінкові проблеми. Такі учні потребували додаткової підтримки, помічника, але школа цього не забезпечувала. Наразі українське законодавство поступово змінюється – інклюзія має підтримку.

Дитина з особливими освітніми потребами в Україні має можливість навчатися:

– в інклюзивних класах, групах;

– на індивідуальній формі навчання;

– у спеціальних закладах.

– Це добре, що є можливість обрати форму навчання, адже діти з особливими освітніми потребами є дуже різні. Зараз в школах часом є учні, які мають комплексні порушення, наприклад, не розмовляють, мають прояви агресивної поведінки, труднощі з самообслуговуванням. Вони є непідготовленими до інклюзії. Було б добре, якби така дитина пройшла підготовку в спецзакладі, де фахівці дали б їй поштовх для розвитку, а тоді її поступово включали б у загальноосвітній простір. Ми маємо позитивні приклади такої практики. Учні отримували початкову освіту в НРЦ «Довіра», проходили там необхідну корекцію від фахівців, а згодом йшли навчатися на інклюзію. Є навіть випадки, коли діти навчалися без асистента!

Для дітей, які мають важку люди з інвалідністюсть, індивідуальна форма навчання, йдеться про педагогічний патронаж, є прийнятною. Це діти, які, наприклад, мають СМА (спинально-м’язову атрофію). Вони не є мобільними, але також мають право на освіту. Тож до таких учнів вчителі приходять додому. Софійка та Лук’ян Радиші, діти зі СМА, спочатку навіть навчалися на інклюзії. Тепер вчяться вдома, але першого вересня, на останній дзвоник та шкільні свята також приходять до школи.

– А як щодо інтернатних закладів? Їх потрібно закривати?

– Це помилкова думка. Інтернати потрібно не закривати, але реформувати. Інтернатна система, яка існувала в Україні до недавнього часу, була сформована ще за Радянського союзу в 40-х роках минулого століття. І вона мусить бути змінена! Перші кроки в цьому напрямку почалися 2012 року, коли вийшло положення про навчально-реабілітаційні центри. В НРЦ окрім навчання також має бути реабілітаційне та інтернатне відділення. Зранку батьки приводить учня в НРЦ, як у звичайну школу, після обіду відбуваються корекційні заняття та реабілітація, ввечері дитину забирають додому. В інтернатному блоці проживають учні, які приїжджають здалеку. Нічого крамольного в існуванні такого типу НРЦ немає. Такі інституції є також і в європейських країнах.

Процес реформування НРЦ в Україні триває. Наразі ще не затверджений перелік фахівців реабілітаційного відділення. Тому зараз створюються центри денного перебування, але вони, на мою думку, практично дублюють  функції відділу реабілітації, який мав би бути в НРЦ.

– Ви згадували про те, що інклюзія в Україні має підтримку. Про що саме йдеться?

– В класі чи групі, де є дитина з особливими освітніми потребами, має бути додатковий фахівець. У садочку – це асистент вихователя, в школі – асистент вчителя. Це додатковий педагог, який допомагає дитині призвичаїтися до нового середовища, взаємодіяти в колективі та адаптує навчальні матеріали під потреби дитини.

Крім додатково фахівця є також фінансова підтримка – так звана інклюзивна субвенція. Вона варіюється в залежності від державного бюджету. Наразі це близько двадцяти тисяч на рік на одну дитину з ООП. Це дає можливість освітньому закладу придбати додаткове обладнання для корекційно-розвиткових занять.

Крім того діти, які є на інклюзії, мають можливість займатися з додатковими фахівцями – логопедом чи дефектологом. Якщо таких фахівців немає в школі – їх залучають ззовні, а інклюзивна субвенція йде на оплату їхніх послуг. Наразі ми залучаємо таких фахівців з НРЦ або ж приватних центрів. Чим більше в школі дітей з особливими освітніми потребами – тим більше можливостей. Наприклад, ввести в закладі додаткову посаду логопеда чи дефектолога.

У Львові є школи, які завдяки субвенції змогли обладнати сенсорні та ресурсні кімнати, а також кімнати лікувальної фізкультури. І це важливо, адже в цих кабінетах можуть займатися не лише діти з особливими освітніми потребами, але й нормотипові діти, які цього потребують. Інклюзія насправді корисна для всіх! Є підтримка інклюзії державою – є зростання кількості дітей з ООП в освітніх закладах.

У Львові на сьогодні офіційно:

– у більше аніж 80 школах є інклюзія, понад 300 дітей на інклюзивному навчанні;

– більше аніж у 70 садочках є інклюзія, де понад 300 дітей навчаються та виховуються в інклюзивних групах.

– Серед них багато успішних прикладів?

– Багато! Я можу довго розповідати про наших дітей, бо вони чудові. У нас є Ростик – хлопчик зі синдромом Дауна, який пройшов всі форми навчання – від спеціального закладу до інклюзії. Він отримав спецпідготовку, перейшов на індивідуальне навчання, а тоді поступово інтегрувався в школі. Зараз він вже у восьмому класі. Його мама отримала відповідну освіту та є асистентом. Адже наразі є вимога, що асистент вчителя повинен мати педагогічну освіту.

Є ще Діана, незряча дівчинка. Перед тим як вона пішла до школи, пані Оксана Потимко, керівник Ресурсного центру освітніх інформаційних технологій для осіб з особливими потребами, провела шалену підготовку педагогів. Діана є абсолютно успішною ученицею, класно адаптованою та інтегрованою, є лідеркою в класі.

– Хто складає команду, яка робить інклюзію успішною?

– За організацію інклюзії відповідає керівник навчального закладу. Він підбирає педагогів, визначає, хто з них готовий до інклюзії, а кому потрібне додаткове навчання; дбає про підвищення кваліфікації педпрацівників, матеріально-технічну базу та доступність закладу освіти. Це прописано у всіх законодавчих актах.

На практиці обов’язки щодо організації та підбору команди здебільшого виконує заступник директора або вихователь-методист, якщо це садочок. Також до команди супроводу входить шкільний психолог, соціальний педагог та обов’язково батьки. Логопед чи дефектолог, якщо такого немає в штаті, залучаються ззовні. Команда супроводу складає індивідуальну програму розвитку дитини. Відповідає за її ведення асистент, але до реалізації долучається вся команда.

– Щоб ви, як фахівець, радили б батькам, які віддають дитину на інклюзивну форму навчання?

– Батьки мають зрозуміти, що таке інклюзія та зробити зважений вибір. Інклюзія має багато плюсів, але потрібно реально оцінити можливості своєї дитини. Також батькам потрібно прийняти, що наразі школа не може забезпечити учня всім необхідним, йдеться зокрема про корекційну складову освітнього процесу. Батьки не можуть просто віддати дитину школу чи садочок, вони також мають бути включеними в навчальний процес.

– Які основні виклики інклюзії зараз?

– Основний виклик – це те, що педагоги не встигають пройти необхідну фахову підготовку, бо інклюзія впроваджується швидкими темпами. В інститутах післядипломної освіти мали б викладати курс «Основи інклюзивного навчання» чи «Вступ в інклюзію». Але наразі такі курси – рідкість. Львівський університет Івана Франка відкрив навчальну спеціальність «асистент вчителя». У цьому навчальному році в Прикарпатському коледжі розпочалося навчання за спеціальністю «асистент вихователя». Дрогобицький педагогічний університет та Львівський університет Івана Франка готують вчителів-логопедів, адже наразі багато дітей потребують логопедичної корекції. Є ще Кам’янець-Подільський університет та Київський педагогічний університет, які готують вчителів-дефектологів. Але цього все ще недостатньо!

Тому щомісяця Навчально-методичний центр освіти міста Львова проводить як мінімум чотири навчальні заходи. За рік охоплюємо близько семисот людей. Але загалом у Львові кілька тисяч вчителів, тобто попереду ще багато роботи. Наразі позитивним є те, що тотального супротиву інклюзії серед вчителів вже немає.

– Раніше було багато спротиву?

– Були педагоги, які приходили на семінар, але відчувалося, що внутрішньо вони налаштовані проти інклюзії. Однак, після другого, третього семінару їхнє налаштування змінювалося, вони включалися в навчальний процес.

Є ще одна аудиторія з якою важко, але варто працювати – це батьки нормотипових дітей. Саме вони наразі найбільше противляться інклюзії. Серед них, часом, досі побутують стереотипи, наприклад, що аутизм є заразним і передається через рукостискання чи подих. Тому наш центр налагоджує співпрацю з громадськими організаціями, які допомагають нам проводити просвітницьку роботу.

– Як долати поширеніший міф, що діти з ООП заважають вчитися іншим дітям у класі?

– Знову ж таки через просвітництво. Варто наголошувати, якщо інклюзія організована правильно, то дитина з особливими освітніми потребами не буде заважати навчальному процесу. І ще раз повторювати плюси інклюзії: додаткове фінансове забезпечення, методична підтримка та додаткові фахівці. Це добре, коли в класі є два вчителя, чи два педагоги в групі в садочку. Просто нашим вчителям потрібно зрозуміти, що асистент – це не людина, яка спостерігає за твоєю роботою, контролює чи критикує її, але яка допомагає тобі.

– Можете описати ідеальний сценарій взаємодії педагога та асистента вчителя?

– Ідеальний сценарій та реальність – це часом полярні речі. Ідеально, коли є розуміння, що в колективі два педагоги і вони рівноправні! Діти мають це відчувати. Вчитель є ведучим у навчальному процесі, асистент допомагає цей процес організувати. В будь-який час, будь-яка дитина може звернутися по допомогу і до вчителя, і до асистента. Педагоги також можуть замінювати одне одного під час виконання певних видів діяльності (практика спільного викладання). Є різні технології викладання, які можна застосовувати, але в нас вони, на жаль, використовуються вкрай рідко.

– Як ви ставитеся до того, коли асистентами стають батьки дитини?

– Якщо є два інклюзивні класи, то ми рекомендуємо, щоб мама стала асистенткою в паралельному класі, а не тому, де навчається її дитина. Хоч ситуації бувають різні. Я вже згадувала про Ростика і його маму Світлану, яка є асистенткою в класі сина. Вона пояснює йому: «У школі я Світлана Валеріївна, поза школою – мама». І от одного разу вони виходять зі школи і на порозі Ростик питає: «Ти ще Світлана Валеріївна чи вже мама?» Ростик вже адаптувався в середовищі, тож часто каже мамі, щоб вона за ним не ходила. Бо функція асистента – адаптувати середовище, матеріали та мінімізувати підтримку, щоб дитина досягла максимальної самостійності. У Ростика адаптація до середовища на дуже доброму рівні, але він потребує супроводу і допомоги в навчанні.

– Зараз в державі йде обговорення, щоб з’явилася посада асистента дитини.

– Посада асистента дитини була прописана ще в перших документах щодо інклюзивної освіти. Асистентом дитини мав би бути хтось зі соціальних працівників, але в документах Міністерства соціального захисту на той час цього зазначено не було. Тобто між державними структурами не було узгодженості. Зараз цей недолік виправили. І в трьох областях України проходять апробація схеми, коли асистентом дитини є соціальний працівник, а його робота оплачується не батьками, але з державного бюджету.

– У чому відмінності між посадовими обов’язками асистента вчителя та асистента дитини?

– Асистент вчителя повинен мати педагогічну освіту, асистент дитини – не обов’язково. Асистент вчителя допомагає всім дітям в класі, в тому числі дітям з особливими освітніми потребами, асистент дитини – одному конкретному учню. Асистент вчителя готує та адаптує навчальні матеріали для роботи з дітьми ООП, асистент дитини натомість надає супровід учню з ООП, наприклад, до їдальні чи туалету. Функції обох асистентів співпадають в адаптації учня в колективі. Наразі немає затверджених обов’язків асистента дитини, бо вони будуть різними для кожного учня залежно від його потреб. Прописують ці посадові обов’язки разом з батьками. Затверджувати їх може керівник закладу освіти.

– Наразі асистенти вчителів часто виконують обов’язки асистента дитини.

– Є професійні спільноти асистентів вчителів (колись – методичні об’єднання). Ми збиралися та обговорювали в тому числі їхні посадові обов’язки. Є асистенти, які чітко дотримуються посадової інструкції, є ті, хто виходять за її межі, бо дитина потребує додатково супроводу, наприклад, під’їхати до туалету. Тобто спрацьовує людський фактор. Бо якщо асистент відмовиться допомагати, це означає, що впродовж уроків мама має сидіти в коридорі, щоб в разі необхідності допомогти своїй дитині.

– Ще декілька років тому серед вчителів побутувала думка, що інклюзія – це модна, певною мірою політична, ідея, яка зникне разом з політиками, які її лобіювали. На вашу думку інклюзія це незворотній процес?

– Є діти з особливими освітніми потребами. Їх багато. І вони мають право на освіту. Крапка. Тож інклюзія – незворотній процес. Це потяг, який вже набрав швидкість, його не зупинити.

Джерело