«Говорячи по-народному, я працюю в канцелярії. Уся пошта департаменту проходить через мене. Я реєструю листи, яких протягом дня надходить приблизно тисяча, і розподіляю їх між співробітниками», —розповідає про свою щоденну роботу говірка мініатюрна Ольга.

Вона швидко підходить до свого департаменту на першому поверсі, показує туалет, пристосований для людей з інвалідністю, і кабінет, де з нею працює ще двоє колег.

«Чомусь роботодавці думають: якщо візьмуть людину з інвалідністю, їм потрібно буде все змінювати, розширювати простір. Але насправді це не так. Ми тут нічого не змінювали».

Ольга вправно заходить у маленький ліфт, притримуючись за двері, щоб показати ще й десятий поверх — місце, де вона працювала, коли щойно прийшла на роботу. На її шляху ніде немає порогів або інших перешкод.

Дівчина працює в департаменті соціальної та молодіжної політики другий рік. До цього вона мала дистанційну роботу й заочно навчалася в університеті внутрішніх справ за спеціальністю «правознавство».

«Я взагалі мріяла стати хірургом. Але це неможливо, ви ж розумієте. Я мусила б мати надздібності, щоб мене взяли навчатися. Тому після одинадцятого класу ми з батьками спонтанно вирішили, що я здобуватиму фах юристки», — згадує Ольга.

Дівчина має порушення опорно-рухового апарату від народження. У її мами під час вагітності виявили рак, і вона народила її раніше терміну.

«Коли мама народила, з неї взяли підписку, що вона від мене не відмовиться. Вона навіть не розуміла, що це. Батьки взагалі не одразу помітили, що зі мною щось не так. А далі, мені здається, вони не знали, що зі мною робити, і виховували як усі».

• 

• 

• 

Ольга Скульська їде на роботу у Вінницьку ОДАФото: 

Анастасія Власова/hromadske

До школи Ольга ходила перші чотири роки. Мама приносила її на руках або привозила на велосипеді. Той візок, який вона отримала безкоштовно, був громіздкий і завеликий для неї.

«Коли я їхала, то вся вулиця чула», — сміється вона й показує старі дитячі фото, де вони з братом разом сидять на її візку.

Починаючи з п’ятого класу вчителі приходили до дівчинки додому. А вже за декілька років вона сама почала займатися з дітьми, робила з ними домашні завдання. Школу Ольга закінчила із золотою медаллю.

«Я не мала вибору — вчитися чи не вчитися. Звісно, що вчитися! Звісно, що йти на роботу! Ми з батьками не розглядали іншого варіанта».

Складати сесії в університеті Ольгу возив автомобілем тато. Він щоразу чекав її під університетом і відвозив назад додому в Козятин, що за 75 кілометрів від Вінниці. На останньому курсі дівчина почала приїздити сама, автобусом.

Упродовж навчання Ольга двічі проходила практику у вінницьких судах, де їй пропонували залишатися працювати далі. Вона не могла на це погодитися, тому що будівлі були непристосовані для людей з інвалідністю.

«У них двері до туалету були забиті цвяхами. І коли я попросила їх усе ж відкрити, то побачила там дірку в підлозі. Так я і проходила практику — терпіла майже весь день, а коли була несила, ішла в торговельний центр у туалет».

Під час навчання в університеті дівчина працювала перекладачкою й операторкою в кол-центрі. Коли ж почала шукати повноцінну роботу, у резюме ніде не зазначала, що має інвалідність і пересувається на візку.

«Роботодавці не усвідомлюють, яка в мене інвалідність, і не розуміють, чим я можу займатися. Так, були й адекватні відмови. Наприклад, у хімчистці мене погоджувалися брати, але я не дотягувалася до високих стелажів. А в іншій компанії мені відмовили, бо в них “не було місця, де полежати”».

У цей час у департаменті саме шукали людину з інвалідністю, яка мала юридичну освіту. Ольга пройшла співбесіду, випробувальний термін, склала присягу, стала першою держслужбовицею з інвалідністю у Вінницькій області й почала самостійне життя.

Спершу колеги Ольги постійно намагалися допомогти, переймалися, чи не важко їй пересуватися від кабінету до кабінету. Але швидко зрозуміли, що вона з усім справляється сама.

«Зараз мені довіряють. Іноді дозволяють у погану погоду працювати з дому. А спершу, які б снігові замети не були, я гребла на роботу».

Від дому до роботи Ользі їхати до пів години. Усі водії трамваїв знають її, завжди виходять, спускають пандус, зупиняються, де потрібно. Лише раз був випадок, коли водійка трамвая зачинила двері перед дівчиною. Інші пасажири допомогли Ользі зайти, зняли водійку на відео й написала скаргу, щоб ту звільнили.

«Але таких випадків буває дуже мало. Я звикла думати, що хороших людей, готових допомогти, значно більше, ніж поганих».

Джерело https://hromadske.ua/posts/ya-zhodnogo-razu-ne-pisala-v-rezyume-sho-mayu-invalidnist-tri-istoriyi-lyudej-z-invalidnistyu-yaki-mayut-robotu