Цього року моєму синові, в якого є відставання у психомовному розвитку, виповнилося сім років. Андрійко закінчував дошкільну групу навчально-реабілітаційного центру, і постало питання, в якій школі йому навчатися далі.

“Вигнали з садочка зі словами, що він недоумок”

Я хочу, щоб мій син перестав бути невидимкою і знайшов своє місце в соціумі, тому вирішила віддати його до загальноосвітньої школи на інклюзивне навчання.

Майбутній першокласник поряд з дітьми шести років виглядав абсолютно звичайною дитиною: першого вересня для Андрійка пролунав перший дзвоник.

Це рішення далося мені нелегко. Я вже маю негативний досвід, коли Андрія вигнали зі звичайного садочка зі словами, що він недоумок, що він заважає, що йому не місце серед нормальних дітей.

• Блог особливої мами: про дітей, які всюди й усім заважають
• “Аутизм – не проблема, якщо знати, що з ним робити”. Блог мами особливої дитини

В навчально-реабілітаційному центрі було простіше – там всі ми були в одному човні. Нікому не треба було пояснювати, що не так з дитиною, усіх нас поєднувала майже однакова історія.

Я довго вагалася: інклюзія чи спеціалізована школа. З одного боку, у малого крок за кроком відбувається прогрес у розвитку. Він став краще говорити, більше розуміти.

А з іншого боку, реабілітація особливої дитини – це дуже довгий і кропіткий процес – багато проблем ще залишилося. Я переживала, як сприйматимуть Андрія в колективі, чи не вважатимуть дивним, чи не цькуватимуть його. Чи не будуть протестувати батьки інших дітей, чи не виставлять нас згодом за поріг школи зі словами “ми не знаємо, що робити з вашою дитиною”.

“Чому моя дитина має вчитися з “оцим”?”

Часто батьки не хочуть, щоб в класі разом з їхніми дітьми вчилися діти з особливими потребами. Вони вважають, що впровадження інклюзії – несправедливо стосовно здорових дітей, що їм не варто бачити тих, у кого є проблеми зі здоров’ям або розвитком.

Ідеальна модель інклюзивної освіти полягає в тому, щоб батьки здорових дітей жодного разу не сказали: чому моя дитина повинна вчитися з “оцим”.

Не варто сприймати появу особливої дитини в класі як перешкоду. Від інклюзії виграють і звичайні діти. У них формується безбар’єрне мислення. Вони стають дбайливішими, вчаться не вішати ярлики: ти очкарик, ти товстун тощо.

Інклюзивний досвід допоможе дитині в майбутньому, коли вона буде спілкуватися з кимось, хто відрізнятиметься від неї. І зустрічаючи, наприклад, людину на візку, вона не буде лякатися, жаліти чи відводити очі.

Інклюзія – це не про жалість, а про прийняття. Я впевнена, перед нейротиповими (тобто звичайними) дітьми, які виростуть в інклюзивному середовищі, згодом не постане запитання, що таке пандус і навіщо він потрібний, вони не будуть стверджувати, що люди з аутизмом (чи іншими розладами) небезпечні для суспільства, що від них можна заразитися.

Мені взагалі дивно: як в епоху інтернету, коли будь-яку інформацію ми знаходимо клацнувши мишкою, може існувати думка, що ДЦП, розлади аутичного спектру, синдром Дауна, розумова відсталість тощо – є заразними.

• Блог особливої мами: коли твоя дитина так і не заговорила
• Що не можна казати мамі особливої дитини

Інклюзивна освіта: як все влаштовано

Перш, ніж потрапити на інклюзію, Андрійко пройшов спеціальну комісію. Психолого-медико-педагогічна комісія визначає, якою мірою включати дитину в навчальний процес і в яких умовах.

Наприклад, комісія може порекомендувати дитині приходити декілька разів на тиждень на пів дня або щодня, але в супроводі асистента. Комісія також визначає програму, за якою дитина буде навчатися.

Комісія рекомендувала Андрієві щоденне навчання за звичайною програмою у супроводі тьютора (англ. tutor – педагог-наставник – Ред.).

Єдиний предмет, який не вивчає мій син, – це англійська мова, натомість у нього заняття з психологом і логопедом.

Інклюзія може стати випробуванням для батьків. Адже, справжня інклюзивна освіта – це спеціально організований процес, коли всі діти отримують максимум для свого розвитку. І дитина з особливими потребами, потрапляючи до здорових дітей, не залишається сама по собі.

На жаль, часто виявляється, що викладачі не мають необхідної підготовки, не знають, що робити з особливими дітьми. Великою проблемою є відсутність асистентів, які в умовах звичайної школи надавали б індивідуальну підтримку учням з труднощами в навчанні.

Посада тьютора має бути включена до штатного розпису, і фахівець, прийнятий на цю посаду, повинен бути навчений роботі з особливими дітьми. Наразі батьки змушені вирішувати це питання в приватному порядку, виходячи зі своїх бюджетів.

• “Істерики стали моїми буднями”: як прийняти те, що твоя дитина особлива
• “Як я шукала і знайшла садок для свого особливого сина”

Часто функцію асистента для своєї дитини виконують самі батьки. І це дуже складно. Я, наприклад, не готова бути тьютором для Андрія. По-перше, на мені фінансове забезпечення нашої сім’ї. По-друге, через карантин я майже сім місяців була цілодобовою мамою, тому ще й навчання разом з ним у школі я б не витримала ні фізично, ні психологічно.

Мені пощастило знайти школу, де була запроваджена посада асистента вчителя. А ще мені пощастило, що наша асистентка – це людина, яка дійсно на своєму місці.

Та все ж я майже місяць просиділа за партою. Малий не хотів мене відпускати, плакав, просився додому.

Карантин не пройшов для нас безслідно. Я відчувала і образу на сина, і втому, і злість, що моя дитина не така, і розчарування, що інші жінки в цей час досягають, розвиваються, роблять кар’єру, а я геть застрягла у материнстві.

Здебільшого моє материнство – це постійна самопожертва і відмова від себе.

Зараз Андрійко переключився на асистентку, прийняв її. Коли ми підходимо до школи, він обіймає мене й каже: “мамо, йди додому”. Правда, інколи на уроках плаче, питає “Мама скоро прийде?”.

Моя відповідальність за сина не закінчується, коли він переступає шкільний поріг. Я знаю, що без мого включення нічого не вийде. Я завжди цікавлюся, як Андрій поводиться, як виконує завдання, які у нього відносини з однокласниками, чи не ображають його, чи не ображає він.

Я розпитую у Андрійка, що він робив на уроках, чи йому подобається ходити до школи. У відповідь я отримую декілька слів, адже у нього ще формується мова. Але цього достатньо, щоб зрозуміти настрій малого.

“Інклюзивна освіта – не чарівна паличка”

Найбільше я переживала за поведінку Андрія, що він буде крутитися на уроках, заважатиме іншим, не буде виконувати завдання, ходитиме по класу. За місяць проведений з малим у школі, я зрозуміла, в нашому класі майже кожен першачок ще той круть-верть.

Я не скажу, що у нас все ідеально. Андрійко багато чого не вміє, що вміють його однолітки. Він не сприймає, що вчителька говорить всьому класу. Кожне завдання йому треба пояснювати особисто. Цим займається наша асистентка – пояснює, показує, допомагає, підтримує.

Андрійко дуже невпевнено тримає ручку, погано пише. Хоча те, що він перестав затискати ручку чи олівець в кулаку і почав хоч якось писати – це вже перемога.

Єдине мене засмучує: я забираю сина зі школи о 12 або о 13 годині, залежно від кількості уроків. Якщо чесно, для мене це катастрофа.

Вільних годин, які в мене залишаються, доки малий у школі, не вистачає. Мрії стати фінансово незалежною, перестати звертатися за підтримкою, забезпечити мого особливого хлопчика усім необхідним, на жаль, поки що залишаються мріями.

Я знаю, що є спеціалізовані заклади, де діти можуть перебувати до вечора або цілодобово. Я втомилася жертвувати своїм майбутнім заради майбутнього своєї дитини. Та свій вибір я зробила.

Я знаю, що інклюзивна освіта – не чарівна паличка, яка перетворить мого особливого хлопчика на звичайного, але вона навчить мою дитину жити в нашому суспільстві.

**Фото у цьому матеріалі не мають стосунку до реальних героїв історії і використані для ілюстрації

Джерело https://www.bbc.com/ukrainian/blog-mothers-54555563