Асамблея інвалідів України: «Наше гасло – не робіть для нас, без нас»

20 Червня 2014 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Майже кожен 17-й українець має вади здоров’я, що кваліфікуються як інвалідність. Частко він стикаються зі зневагою суспільства, забобонами і власними страхами, які ізольовують його від повноцінного життя. Окрім цього, підтримка держави і соціальний захист залишаються на низькому рівні. Попри це, існує багато натхненних історій, які підкреслюють – сила духу сильніша будь-яких фізичних відхилень.

Футбол на стадіоні для вболівальників, які страждають на незрячість? Оперні театри, кафе та ресторани облаштовані для людей, які пересуваються на візках? Робота чи навчання для людей з інвалідністю у відомих організаціях? Або перемога у судовій суперечці з аптекою, яка не облаштувала своє приміщення для людей з інвалідністю?

Все це можливо і вже частково працює в Україні. Про це та інше – у розмові в рамках PRоГОну з Наталкою Скрипкою, директором Національної Асамблеї інвалідів України.

ГУРТ: Розкажіть про «Асоціацію інвалідів України»: скільки років вона працює і які цінності її об’єднують?

– Ми працюємо з 2001-ого року і об’єднуємо не просто громадян, а організації. На сьогодні до складу Асамблеї входить 115 організацій, з них 28 мають всеукраїнський статус, а ірешта мають осередки у більшості областей України.

Ми стимулюємо організації укрупнюватися та об’єднуватись. В основні створення Асамблеї було об’єднання організацій різних напрямів. Це широкий спектр організацій, які представляють інтереси людей з різними видами інвалідності.

Окрім фізіологічних відмінностей, усі ці об’єднання різняться за напрямом діяльності – організації фізкультурно-спортивної спрямованості, або, скажімо, творчого спрямування.

До речі, у 2001-ому році до складу Асамблеї входило всього 5 організацій, а сьогодні – 115. І ще 7 подали документи на вступ.

ГУРТ: З чим пов’язуєте збільшення кількості організацій, які хочуть вступити до Асамблеї?

– Хоча члени Асамблеї не отримують від нас фінансування – одразу ми завжди про це попереджуємо тих, хто хоче приєднатися. Натомість ми маємо потужний інтелектуальний, професійний та методичний ресурс, який сформували самостійно або залучаємо ззовні, в тому числі, з інших країн світу. Однак не завжди для втілення змін і вирішення проблем ми оглядаємося на європейські країни. Варто шукати досвід вирішення тих чи інших питань у регіонах України. Асамблея має можливість обмінюватись досвідом, і це – важливий ресурс при тому, що часто реалізувати закордонний досвід в Україні нелегко. Цим ресурсом ми і намагаємось наділити організації, що входять до нашого складу.

Наше гасло: «Не робіть для нас без нас». Ми представляємо інтереси осіб з інвалідністю на різних рівнях державної влади, відстоюємо їх права. Організації, які вступили до Асамблеї, розуміють важливість цього, адже поодинці відстоювати свої права і інтереси практично нереально.

Я думаю, що вже настали ті часи, коли ми потребуємо змін, вирішення проблем і нам не варто дивитися на європейські чи інші розвинені країни. Треба подивитись на різні регіони України, можливо, ми вже маємо досвід вирішення цієї проблеми. Асамблея має можливість обмінюватись тим досвідом і це важливий ресурс, бо одразу реалізувати у нас в Україні закордонний досвід – важко.

ГУРТ: Які найбільш успішні проєкти реалізовує Асамблея?

– Складно виокремити якийсь один проєкт – усі вони важливі і реалізуються паралельно. Приміром, один з проєктів, який вважаємо основою і базою для реалізації усіх інших – це проєкт «Толерантне суспільство», що полягає у подоланні ментальних бар’єрів суспільства щодо сприйняття інвалідності. У його рамках ми нещодавно видали книжку «Читати на рівних» і ведемо переговори з Укрпоштою для розсилки дітям, які не бачать. Це один з останніх «світлих» проєктів, результати якого вже помітні – це видання книги для дітей, які не бачать.

Дуже цікавими формами реалізації цього проєкту є соціальна реклама, різні конкурси, програми, кампанії, які мають на меті привернути увагу суспільства до того, що у ньому проживають люди з різними можливостями, які можуть пересуватись у різний спосіб, бачити світ по – різному і це цілком нормально. Це були кампанії для пересічного громадянина.

Або ще згадалась мені кампанія, у якій ми згадуємо людей, які досягнули багато у житті, але при цьому жили з інвалідністю – наприклад, Рузвельд, Шопен, Бетховен. Ми запитували людей – «ви їх знаєте як успішних, розумних і сильних, але чи знаєте ви, що вони жили з інвалідністю?».

У рамках проєкту «Міста для людей з інвалідністю не існує» ми розробили «Путівник доступних місць по Україні», завдяки цій карті людина може знайти для себе доступний готель чи ресторан, в який вона зможе потрапити безперешкодно. Коли ми говоримо про доступність, йдеться не лише про 10% людей, які мають інвалідність, а й про маломобільні групи – вагітних жінок, пенсіонерів, подорожуючих з валізами. Асамблея займається просвітницькою кампанією, проводить аудити доступності, працює з навчальними закладами, які готують фахівців у цих сферах, розробляє відповідні методичні посібники та рекомендації з покращення міського простору, оскільки інфраструктура і транспорт залишаються і надалі бар’єрними..

У кожній області в нас є місцевий комітет доступності, до складу якого входять представники громадських організацій. Цей напрямок діяльності триває з 2001 року і я думаю, навряд чи колись завершиться.

Ще один напрям – репродуктивне здоров’я жінок з інвалідністю. Цей проєкт стосується насамперед тих жінок, які пересуваються на інвалідному візку. Вони можуть і мають право виношувати і народжувати дітей, але постає питання про те, в яких умовах їм доводиться це здійснювати. В Україні лише поодинокі приватні клініки архітектурно доступні для таких жінок. Інше питання – як сприймає суспільство цю проблему, оскільки ще й досі обговорюється, чи жінка з інвалідністю має право народжувати. Ми намагаємось обґрунтувати, що вони не просто мають право це робити, а роблять це, щоправда, подолавши багато труднощів.

Асамблея також реалізовувала проєкти з Ukrainian Fashion Week та Football Without Limitsпідтриманий UEFA.

До речі, під час Євро було здійснено справді багато. І приємно, що попри завершення проєкту, зараз створено декілька фан-клубів людей з інвалідністю, як вони собі називають – «парафан».

У рамках проєкту нам вдалося збільшити доступність футболу для сліпих вболівальників, а саме – організувати аудіо-описові коментарі для незрячих фанатів. На стадіоні під час футболу, звичайно, інша атмосфера, аніж вдома перед телевізором і зрозуміло, незрячі люди не мають можливості відвідувати матчі. Але описовий коментар і доступність стадіонів допоможуть відчути незрячому всі емоції матчу. Спеціально навчені люди у групках описують вголос, що відбувається – хто впав, хто в якій формі, що роблять вболівальники, одним словом – все, що бачать і це все транслюється за допомогою навушників незрячим людям, які сидять у спеціально обладнаних для них місцях.

Це працювало на усіх матчах Євро-2012. Такі аудіо-коментарі для незрячих людей використовують під час важливих подій у всіх розвинених країнах світу.

ГУРТ: Я читала, що зараз ви працюєте над облаштуванням Львівського оперного театру. Які є перешкоди та труднощі у цьому?

– Якщо говорити про заклади культури на території всієї Україні, то є лише 5 театрів, доступних для маломобільних груп. У Києві це лише дитячий ляльковий театр. Львівський оперний театр є архітектурною спадщиною, і будь-який ремонт чи реконструкція тут пов’язані з багатьма нюансами і зосереджені на тому, щоб максимально зберегти архітектурну цілісність. Адаптувати його для людей з інвалідністю непросто. Ця реконструкція торкається входу, місць у залі та туалетних кімнат. Після отримання національними координаторами усіх дозволів ми сподіваємось, що найближчим часом Львівський оперний театр стане доступнішим для усіх.

ГУРТ: Як Ви гадаєте, наскільки суспільство готове сприймати людей з інвалідністю і чи є якісь зміни у порівнянні з минулими роками?

– Прогрес, звісно, є, хоча його і важко виміряти.Якщо брати до уваги конкретні результати, то, наприклад, з’являються кафе, доступні для людей з інвалідністю, – це і є прогрес. Або кілька тижнів тому Південно-західна залізниця продемонструвала вагон, доступний людям з інвалідністю. Це поїзд вітчизняного виробництва – Крюківського вагонобудівного заводу, в проєктуванні якого ми брали участь. Наші експерти випробували його і були у захваті, бо він навіть набагато зручніший ніж “Хюндай”, іноземного виробництва.

А у Дніпропетровську людина з інвалідністю виграла суд в аптечної мережі, оскільки не змогла потрапити в аптеку, яка, згідно закону, була зобов’язана забезпечити доступність. Тішить, що у сфері законодавства ми вже досягли непоганого рівня, хоч і не завжди дотримуємось закону.

До речі, ще 1 травня 2007 року вступили в законну дію будівельні норми, які зобов’язують усіх будівельників під час будівництва, реконструкції і ремонту забезпечити всі елементи доступності для маломобільних груп. Однак на практиці ми знайдемо багато бар’єрів у будівлях, введених у експлуатацію. Тому, я говорю про ті надбання, які є не лише на папері, а в житті конкретних людей. Я ще згадала одну показову історію. Наш колега зі Львова, Володимир Азін, понад 30 років просувається у візку. Коли його колега, який пересувається на візку, одружувався, Володимир був вражений тим, що того «розписували у РАГСі!». Виявляється, за радянських часів таких людей таємно розписували – з РАГСу додому приходила людина для того, щоб зробити запис в журналі і видати свідоцтво про шлюб.

Бачимо, що поступово змінюється і суспільна думка. Велика частина суспільства починає сприймати те, що є люди різні – стрункі і не дуже, низькі і високі, брюнети й блондини, і є люди, які пересуваються на візку, з тростиною, або у чорних окулярах.

ГУРТ: Люди, які часто подорожують, кажуть, що закордоном багато людей з інвалідністю – вони гуляють на вулицях, працюють на роботі, живуть повноцінним життям. Як Ви гадаєте, чому так?

– Коли до нас з інших країн приїжджають фахівці або люди з інвалідністю, у них виникає враження, що українська нація – найздоровіша нація в світі, адже у нас на вулицях не зустрінеш інвалідів. Насправді люди з інвалідністю, які б хотіли вийти на вулицю, фізично не можуть навіть, то це через їх неможливість вийти зі своєї домівки. І лише 1% людей з інвалідністю не виходять за межі свого помешкання, бо мають переживання щодо того, як інші їх будуть сприймати.

ГУРТ: Наскільки важко працевлаштуватись людям з інвалідністю і як можна спонукати роботодавців брати на роботу таких людей?

– Це проблема, яка має дві сторони. З одного боку, наше законодавство відповідає європейським стандартам і передбачає резервування робочих місць для людей з інвалідністю. У разі невиконання цього зобов’язання роботодавці мають сплатити певні штрафні санкції. Та часто, саме через страхи чи небажання бачити в особі працівника людину з інвалідністю, вони виконують цю умову лише де-юре, тому маємо працевлаштування книжок, а не людей. Це розбещує і роботодавців, і людей з інвалідністю – навіщо працювати якщо можна просто віддати трудову книжку і не з’являтись на роботу. Така патова ситуація, яка вимагає негайного вирішення.

Всеукраїнські збори представників ГОІ – членів місцевих комітетів доступності

ГУРТ: Але ж є роботодавці, які беруть на роботу людей з інвалідністю. Як гадаєте, що їм мотивує?

– Основне – це подолання ментальних бар’єрів у суспільстві. Роботодавці відчувають страх, бо не знають що таке інвалідність. Вираз «людина з інвалідністю» у більшості громадян викликає стереотипний образ жебрака, бідної людини, яку треба пожаліти, і аж ніяк – не уявлення про високопрофесійну людину, спеціаліста. Ось і роботодавець відчуває страх, бо не знає, що таке інвалідність. Навіть якщо він погоджується взяти на роботу людину з інвалідністю, перед ним постає питання облаштування робочого місця. До нас звертаються роботодавці, які хочуть взяти на роботу людей з інвалідністю, але таких, щоб самостійно ходили, говорили і бачили. Часто ми виступаємо посередниками – готуємо і людину з інвалідністю, і роботодавця, допомагаємо облаштувати робочі місця. Та головне тут – це бажання роботодавця. Мене тішить, коли у супермаркеті я бачу табличку «нечуючі касири» або зустрічаю таксистів, які є хорошими водіями, хоча при цьому самостійно не ходять. А у Луганському університеті один з викладачів кафедри соціальної роботи пересувається на візку. До речі, спочатку вони почали приймати студентів з інвалідністю, забезпечили їм безперешкодний доступ, а потім запросили викладача, так як цей університет є доступним для нього.

ГУРТ: Ви розповідали, що працюєте в цій сфері 10 років. Що Вас особисто спонукає – які цінності вами керують?

– За освітою я реабілітолог, близько 14 років працювала у сфері педіатрії з неповноправними дітьми. До Національної Асамблеї потрапила випадково. Чому я досі тут? Я побачила справжню силу, жагу до життя і натхнення до роботи. Щоб потрапити на роботу, мені потрібна година, людині з інвалідністю потрібно в рази більше часу. Кожен день для цих людей – як бій, але вони не скаржаться на важкість свого життя. Тому звичайній людині соромно скаржитись будь на що. І це додає неймовірних сил, наснаги, віри в майбутнє і в те, що ти зобов’язаний жити і нести любов та доброту у світ.

Люди, які оточують мене, своїм прикладом дають розуміння справжніх цінностей у житті, вони навчають не бачити перешкоди та інвалідність. Визнання людського життя і людини як найвищої цінності є основою всього. Мені дуже імпонують ідеї Конвенції з прав людини, яка наголос робить на праві на розмаїття. Спілкуючись з людьми, які мають інвалідність, я розумію, що головне – це людина та її людські якості, а фізичні можливості чи обмеження є вторинними. Життя швидкоплинне, ніхто з нас не знає, що буде завтра і якими ми будемо завтра. Необхідно завжди залишатись людиною і мати для себе цінності.

Спілкувалась Ярина Почтаренко
Редагування: Анжеліка Клайзнер

Ресурсний центр ГУРТ