Обмеження лише в голові, — успішна жінка після перелому хребта

29 Березня 2017 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Олена Романенко стала героїнею фільму про успішну самореалізацію людей з інвалідністю «Единственный круг»

Нещодавно Олена зрозуміла, що в інвалідному візку вона вже довше, ніж ходила ногами. В 16 років Олена Романенко, тоді ще Кузіч, невдало пірнула у воду. Тоді лікарі ставили дівчині діагнози, які не сумісні з життям.

«Перелом позвоночника, шеи, многооскольчатый перелом, компрессионный… В общем, 9 месяцев я провела в больнице. 3 месяца в реанимации, на аппарате искусственного дыхания, потом с таким же аппаратом в отделении нейрохирургии. И меня хотели выписать с этим аппаратом. А он был один на всю больницу. И если бы привезли тоже такого же тяжелого больного, то его бы не спасли. Потому что этот аппарат я забрала бы с собой».

Згодом дівчину перевели до отоларингологічної клініки. Там зробили кілька операцій, щоб Олена могла самостійно дихати. Але й 17 років потому чутно, що жінка вдихає повітря особливо. Після лікарень Олена відправилась до санаторію. Там вона зрозуміла, що така не одна і з цим можна жити.

«Я такой человек, который адаптируется и во всем видит хорошее. У меня было, может, пару моментов горького отчаяния, а в принципе я знала, что я в таком состоянии хоть и навсегда, но я знала, что мое настроение, мой круг общения, мое мировоззрение, все это станет на свои места. Я найду свое место в жизни. Я знаю много путей, как быть счастливым не ходя. Так что я не сильно убивалась»

Складніше було звикнути до поглядів на вулиці і в громадських місцях, ділиться Олена.

Олена Романенко з сином

Олена Романенко

«В 2000 году еще очень мало людей было на колясках на улицах из-за недоступности. На меня смотрели, как на экспонат, и сейчас поглядывают, а раньше просто удивлялись и шарахались. Сложно было выйти на улицу и воспринять свое место в обществе».

Втім, дівчину це не зупиняло. В санаторії вона познайомилась з успішними людьми з інвалідністю. За їх прикладом Олена з нуля з репетитором почала вивчати англійську і вступила до факультету іноземних мов і філології на заочне відділення. Діставатись на заняття було нелегко.

«Машины у нас не было. Постоянное такси, постоянно кто-то рядом, потому как пары минимум на втором этаже без лифта, а то и на пятом этаже. И конечно меня знал весь институт. И легко не было, и таксисты неоднократно говорили: „Я не повезу коляску“. Пытались взять большую сумму. Они считали, что это негабаритный груз, хотя коляска помещается в любой багажник легковой машины, в которой нет запаски, например. Есть настолько нечистоплотные люди, которые хотят наживиться на том, что ты нуждаешься в их помощи. А потом я очень часто ездила, и уже обросла знакомствами, и таксисты были знакомые, и ждали меня. И преподаватели шли на уступки, менялись аудиториями, делали пары на втором этаже, а не на пятом».

По закінченню ВУЗу Олена почала викладати англійську вдома. З учнями займалась до 20 годин на тиждень. Та на здобутті одного фаху жінка не зупинилась.

«Я теперь стилист профессиональный. Я закончила школу стилистики. Это мне очень нравится. Это действительно мое. Даже английский, который я закончила тогда, я это делала для того, чтобы как-то поправить материальное положение. И тоже быть полезной людям и себе, потому как английский расширяет горизонты невероятно. Потом я занималась журналистикой. Писала статьи, это мне тоже очень интересно. Психология — тоже мое. А теперь я занимаюсь стилистикой онлайн. Я имиджмейкер, консультант по стилю, я собираю людям образы».

Олена щаслива заміжня жінка. З Андрієм вони разом йшли до школи. Він закохався у Олену ще в п’ятому класі, але дівчина про це не здогадувалась. Справжнє кохання між Романенками виникло кілька років по закінченню школи.

«Это не значит, что сейчас я с ним из-за того, что я в такой ситуации. Нет, ни в коем случае. Он заслужил мою любовь до конца. Он вызывает во мне восхищение. Вот спрашивают мой источник счастья и вдохновения, это, наверное, мой муж. Даже не ребенок. Потому что он пошел на это все. Это на его плечах. Я выносила ребенка, он выносил нас двоих».

За словами Олени, чоловік каже, що він її руки. Адже у пальцях Олени зовсім немає сили. Самостійно вона вміє їсти, розчісуватися і робити макіяж. Стискати і тримати щось більш важке жінка не може. Відтак, у побуті і вихованні чотирирічного синочка родині допомагає помічниця. А в вихідні подружжя разом готує смачні страви. Олена керує, Андрій робить. Нещодавно Романенки повернулись із Тайланду — своєї першої зарубіжної подорожі.

«Мне сложно пережить зиму здесь. Из-за нарушения теплообмена, я ужасно мерзну. Мой организм не может сам себя обогреть. Из-за того, что я сижу, у меня ледяные ноги. Поэтому я могу заболевать, а для меня болезни из-за моей трахеи легких часто заканчиваются реанимацией 4-ой больницы. В течение полугода просто прошерстила все форумы по этой стране, по доступности в этой стране, по удобству с ребенком, что есть для людей с ограниченными возможностями, на колясках, можно ли путешествовать. И я поняла, что путешествовать можно практически везде, кроме нашей страны. Все действительно очень удобно, максимально, люди открытые, приветливые».

Своїм власним прикладом Олена доводить, що у інвалідному візку можна жити повноцінним життям. Не терпіти і страждати, а бути активною людиною. Вона з родиною відвідує кіно, театри, кафе, різні культурні заходи. Минулого року Олена знялась у фільмі про людей з інвалідністю.

«Там, например, показано, как мне Андрей помогает садиться, как мы выходим, у меня насколько узкий лифт, как в него войти, самой вообще невозможно, обязательно нужна помощь, как мы передвигаемся по улицам. Мне было интересно, я хотела, чтобы люди это видели, знали, чтоб как-то поменяло отношение».

Важливість цього проєкту для Олени ще й в тому, що так можна впливати на суспільство, змінювати його. Адже жінці іноді трапляється зустрічатись з незнайомими людьми, які чомусь на вулиці пропонують їй гроші на лікування. Наприклад, останнього разу, через вікно новесенької коштовної іномарки їй давали 5 гривень. Подібні вчинки дуже засмучують Олену. Тому що так не допомагають і про це варто говорити, ділиться Олена Романенко.