Продовжуємо говорити про сильних українок. З наголосом, що історії про себе розкажуть чотири жінки з інвалідністю різних нозологій. З перших вуст дізнаємось хто вони, звідки, як живуть у громадах, чим захоплюються, як досягають бажаного, відстоюють свої права, показують приклад та надихають інших.
Розмова з жінками-лідерками відбулась у рамках реалізації проєкту «Сприяння правам жінок та дівчат з інвалідністю шляхом посилення їх участі та лідерства в громадах». Ініціатором якого є Житомирська обласна громадська організація людей з інвалідністю «Молодь. Жінка. Сім’я.» за підтримки Національної Асамблеї людей з інвалідністю України і Структури ООН Жінки та Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги.
WPHF – це гнучкий і швидкий інструмент фінансування, який підтримує якісні заходи, спрямовані на підвищення спроможності місцевих жінок у запобіганні конфліктам, реагуванні на кризи та надзвичайні ситуації та використовування ключових можливостей миро будівництва.
Надія Шеремет
Надія Шеремет, з дитинства має 1а групу інвалідності, очолює «Товариство людей з інвалідністю Богунського району м. Житомира». Жінка щиро зізнається, що любить активну діяльність, їй подобається знайомитися та спілкуватися. Надія Володимирівна з вдячністю згадує нещодавну поїздку в Коростень на семінар «Підтримка жінок з інвалідністю ТГ Коростень». Зазначає, що їй завжди цікаво слухати доповідачів, задавати питання та переповідати інформацію членам своєї організації.
— Ви питаєте з якого часу я очолюю організацію? Стільки не живуть (сміється). Не хочеться говорити про себе, як та жаба в мультику: «Це я придумала, це я придумала!». Організацію людей з інвалідністю очолила я перша, з цього пішов наш рух. Причина — мене дратувала і зараз дратує несправедливість. І хоч багато питань у цьому світі не вирішиться, однак робота організації допомагає дещо зрушити з мертвої точки, — каже Надія Шеремет.
В товаристві у нас за п’ятдесят осіб. Я не набираю багато людей, не маю бухгалтера і відкритого рахунку. Фінансові питання закрила десь чотири чи п’ять років назад, щоби нікого не напружувати. З членами організації не збираємось зовсім, бо більшість на візках, були навіть лежачі. Родичі всіх знають мене і де я живу. Наприклад, минулого року, коли вже тривало повномасштабне вторгнення, «Червоний хрест» давав допомогу, за що їм окрема подяка. Вони все принесли і склали в мене у хаті, зробивши склад. Хто ходячий з моїх то допомогли пофасувати, я всім перетелефонувала, родичі поприходили та позабирали допомогу. Спілкуємось ми тільки телефоном та вайбером.
Як почалась війна, я нікуди не виїжджала, бо фактично не здолаю дорогу. Важко і майже всі квартири не підлаштовані під візок. Мене в Закарпаття запрошували у приватний будинок, але ж там у кожній кімнаті — поріг, який я не здолаю. В квартирі в мене жодного порогу і двері зняті для зручності (показує рукою на коридор). Залишилась у Житомирі, спочатку ховалася у ванну, але потім зрозуміла, що там небезпечно із-за бойлера і плитки. Потім був коридор, а зара з я вже ніде не ховаюсь (сумно посміхається).
У серпні, запросила до себе в гості подругу Ірину, з нею ми товаришуємо з 2008 року, вона з Енергодара, це біля Запорізької АЕС. Як ВПО Ірина жила в Києві, але столиця не настільки доступна людині на візку. Мені здається, що зараз Житомир доступніший (посміхається), можливо, завдяки моїй праці та праці Нелі Ковалюк, голови ЖОГО «Молодь. Жінка. Сім’я.». Ірина зараз у мене в гостях, бо тут також значно спокійніше. Вона дуже чекає перемоги та деокупації Енергодара. Розмірковує про варіант переїхати до мене в Житомир. Я вже запитувала у працівників відповідних установ про процедуру переоформлення статусу переселенки. Знову повертаємось до теми жінки-лідерки, бо мені легко спілкуватися з житомирянами, адже мене всі знають, з чиновниками багато питань я вирішую телефоном. Чому так? Колись вчителька говорила: «Спочатку ти працюєш на авторитет, а потім авторитет працює на тебе». Так що авторитет вже працює на мене! Якщо Ірина буде переоформлювати ВПО, то жити буде зі мною. Вона має першу групу інвалідності по опорно-руховому апарату, теж на візочку пересувається (пані Надія вказує на ще один візок у кімнаті). Тож тут їй буде зручно.
Знаєте, в житті мене підтримує те, що не зупиняюсь, постійно вчусь, отримую знання, цікавить майбутнє людства та світу. Маю кицю. Доречи, сьогодні спасла людину. Йду з базару і бачу, що лежить чоловік на сонці. Попросила людей допомоги, продавчиня квасу полила його холодною водою, чоловік отямився. Мені робити добро дуже приємно, — впевнена Надія Шеремет.
Наталія Ципліцька
Наталія Ципліцька, має 1 групу інвалідності. Голова «Житомирської обласної громадської організації Всеукраїнської громадської організації «Союз організацій інвалідів України»», довірили посаду Наталії Василівні два роки тому. Розговорились з нею в автобусі, повертаючись із семінару «Підтримка жінок з інвалідністю ТГ Коростень».
— В Коростені я побувала вперше. Так приємно, коли можеш поєднати робочу поїздку та екскурсію, своєрідний релакс у наш тривожний та непевний час. Дізналась багато нового та корисного, про що розповім членам своєї організації. Сьогоднішня подія мене надихнула теж зробити невелику зустріч з ними за круглим столом. Також розумію, що мені необхідно ґрунтовно оволодіти інформацією в соціальному, юридичному аспектах. У Коростені отримала гарний урок, цікаві знайомства і розумію, в якому напрямку потрібно рухатися далі.
Розповім трошки про себе. Закінчила Вінницький торговельно економічний інститут, трудову кар’єру розпочала у сфері торгівлі, продавцем. Однак двадцять один рік як хворію, тривалий час могла пересуватися лише на візку, зараз великі відстані долаю тільки з ним. Для недалекої і нетривалої прогулянки обов’язково беру ціпок.
Окрім посади, яку маю в організації, дуже люблю вишивати хрестиком і в’язати на спицях. Знаєте, можливо в’язання мене підняло, бо коли вже була лежачою, то поставила собі мету — зв’язати доньці гарну сукню. І зв’язала! (задоволено посміхається). Донечка, Світлана, вже доросла, вона працює, живе зі мною, підтримує і багато допомагає, — розповіла Наталія Ципліцька.
Тамара Горкуша
Тамара Горкуша, має 3 групу інвалідності з дитинства. Маленькою не чула і до семи років не ходила. Лікування дало свої результати, однак з віком стан погіршився.
— Мене радує, що можу самостійно пересуватися. В житті повезло, бо зустріла кохання — чоловіка Миколу, разом виховали доньку та сина, вже тішимося двома онучками та онуком. Вчилась я в Луганський області на швачку, по закінченню направили на роботу до Харкова на підприємство. Шила різний одяг: жіночий, чоловічий, дитячий, верхній та нижній. Все вмію! До війни чоловіку і дітям трошки шила. Дуже люблю їх гарненько одягати, вони в мене завжди чепурні. Хоч і дорослі вже, але я їх стараюсь балувати (сміється).
Проробила швачкою дванадцять років, у 1995 році за станом здоров’я була змушена піти працювати двірником. Хвороба давалась взнаки, але дітей потрібно було годувати, платити комірне. Двірником працювати мені, людині з інвалідністю, було дуже важко, особливо взимку, коли потрібно розбивати кригу. Однак я звикла, так пройшло десять років, згодом перейшла на ринок прибиральницею. Якраз перед війною знайшла дуже гарне місце, теж прибирання, але в офісі на солідній фірмі. З робочим графіком: два через два. Я отримала прекрасну роботу і… Почалася війна.
Зранку 24 лютого мене розбудила онучка з криком: «Бабуся, війна!». Я нічого не чую, а в квартирі вже розбиті вікна. Були змушені одразу перейти жити до доньки, у якої приватний будинок в іншому районі Харкова. Пробули там два місяці, бомбардування посилились і вся родина виїхала. 12 квітня ми переїхали в Житомирську область, сестра чоловіка проживає в селі біля Житомира, зателефонувала і сказала, щоби приїжджали, рідні нас прийняли. З 28 червня 2022 року ми — в Житомирі. Як тільки я з родиною опиналась на Житомирщині, то звернулось до ГО УТОГ, члени якого зв’язувались з відповідними установами для переселення та реєстрації нечуючих як ВПО. Голова УТОГУ, Валерій Дем’янчук, власною машиною забрав нас та речі до одного з гуртожитків Житомира, звідки через два місяці нас знову переселили. Нині живемо в гуртожитку Житомирського медичного інституту. Житло безкоштовне, нам щотижня дають гуманітарну допомогу, маємо все: продукти, одяг, посуд. В кімнаті мешкаємо вдвох з чоловіком. З нами ще син, невістка і онук, вони поселені у кімнаті поруч. Тікали всі. Син сказав: «Мама, ти нечуюча, ми будемо тобі допомагати, не кинемо». Дочка з дітьми нещодавно повернулась у Харків. Ми в Житомирі можемо жити до кінця 2023 року, такий договір, як буде надалі ми не знаємо і постійно молимося Богу про Перемогу. Не знаємо, куди підемо, бо бойові дії тривають. В Харкові безліч пошкоджень (плаче), потрібно багато праці, сил та фінансів на відбудову. Наш будинок стоїть, хоча в нього попало двічі (показу фото будинку), а як туди їхати взимку? Ми живемо в другому під’їзді, а попало в перший. У нас знесло півбалкона, в квартирі вибило вікна та двері. Зараз вікна і двері нам поставили, з балконом допомагати не будуть. Дочка зрідка заходить, то сказала, що вже поміняли трубу в туалеті, а решту комунікацій ще потрібно замінити. Звичайно, якщо буде можливість, хочеться залишитися в Житомирі. Я навіть заявку подала в ДІЮ, але війна продовжується і яка ситуація буде з житлом не відомо. Маю інформацію, що в Харкові вже починають вимагати сплачувати комунальні послуги, зокрема за теплопостачання. Труба у нас є, а чи буде взимку тепло? Не знаю.
Чим займаємось у Житомирі? Управління соціального захисту міської ради надає нам, як ВПО, безкоштовні обіди один раз в день у районі Прозорого офісу. Люблю гуляти з чоловіком мальовничими куточками Житомира. Багато часу проводимо спілкуючись у будинку культури УТОГ. Нас залучають до різних активностей. Уявляєте, одного разу організували конкурс «Краща пара» (сміється). Ми в шлюбі вже сорок чотири роки, в конкурсі брало участь чотири пари, а ми виявились найзакоханішими! А ще я дуже люблю готувати. Зараз маю вільний час, в гуртожитку невелика кухня, ми з жінками міняємось на ній, я балую рідних власноруч приготовленими бюджетними смаколиками. З сусідками ми по-черзі прибираємо, тому у нас всюди затишно та чисто. Приємно, що житомиряни потурбувались і про пральну машинку, одну на декілька кімнат. Дуже люблю в’язати, трошки вишиваю і неймовірно сумую за своєю швейною машинкою, яка залишилась у Харкові, — розповіла Тамара Горкуша.
Валентина Яненко
Валентина Яненко, голова та перекладачка Коростенського відділення Громадської організації УТОГ.
— В нашій організації зараз триста дві людини різного віку, було більше, але з початком бойових дій дехто виїхав в евакуацію закордон. З членами організації ми часто збираємось у будинку культури УТОГ, нам подобається спілкуватися між собою. Організовуємо різні зустрічі, я прошу допомоги, запрошую представників різних управлінь міської ради, вони до нас приходять обговорити та вирішити різні питання. Також я постійно супроводжую членів організації в різні установи: в пенсійний, в совбез, в поліклініку, до адвоката. Де потрібно, там ходимо. І я одна на всіх!!! Окрім Коростеня маю ще слабочуючих у різних громадах, їм допомагаю теж. Спілкуємось по вайберу та телеграму, вони показують, а я перекладаю.
Зараз у Коростені є дві людини, які чують і хочуть опанувати мову жестів. Також є батьки, бабусі у яких діти та онуки слабочуючі, тому питання організації вивчення жестової мови для коростенців актуальне. Я зверталась до голови організації Житомира, Валерія Дем’янчука, посприяти видати посібник для вивчення мови жестів. Тим паче, є бажаючи її опанувати. Це покращить комунікацію в місті, бо, наприклад, табло з розкладом руху транспорту є тільки в центрі та на вокзалі. Нечуючим складно.
Я живу і працюю в Коростені вже двадцять три роки. Приїхала з Житомира, а до цього проживала у Харкові, де працювала бухгалтером. Коли за направленням переїхала в Коростень, перші три-чотири роки було складно. З часом стало комфортніше, знайшла коло спілкування, друзів. Маю приватний будинок і вільний час віддаю роботі в городі. З домашніми турботами допомагає донечка. Захоплююсь вишивкою бісером, у будинку культури УТОГ навіть робили виставки моїх робіт із дуже гарними лебедями. Зараз менше вишиваю, бо почав падати зір, — розповіла Валентина Яненко.
Валентина Буднік має 1а групу інвалідності по зору, а також погано пересувається (дитячий церебральний параліч), коростенка.
— Знаєте, я — мама трьох дітей! Маю двох хлопчиків і посередині дівчинку, вони вже дорослі у мене. Виховала і дала дорогу в життя. Найстарший, Олександр, 37 років, дванадцять років як переїхав з родиною у Данію, виховує дворічного синочка. Донечка, Тетяна, їй зараз 33, закінчила Державний університет «Житомирська політехніка», працювала в Коростені та Києві, з початку війни виїхала в евакуацію в Нідерланди. Найменшому, Володимиру вже 30, він має спеціальність у напрямку готельно-ресторанного бізнесу, живе і працює за фахом у Києві.
Дітей піднімали разом з чоловіком Сергієм, мама і свекруха допомагали в основному продуктами. Ми не злякались і справились (посміхається). Жили спочатку в молодіжному гуртожитку, потім отримали на першому поверсі трьох кімнатну квартиру. З часом у нашій багатоповерхівці відкрилось кафе, яке в цьому ж будинку для моєї родини викупило чотирьох кімнатну квартиру. Мені комфортно підніматися, бо є ліфт. Головне — аби працював.
У вільний час люблю погуляти з собакою. Маю дівчинку Лелю, породи йоркширський тер’єр, вона розумна, підлаштовується під мою ходу, чекає завжди. Вигулюю її тільки я! Також подобається пройтися магазинами, для пересування на відстані використовую власний транспорт, отримала який весною. Як на мене, дали швидко, але перед цим мала пройти комісію, яка стала справжньою епопеєю.
Доречи, про свої пригоди з проходженням комісій для отримання транспорту я розповіла під час семінару «Підтримка жінок з інвалідністю ТГ Коростень». Все почалося з того, що я вирішила перекомісуватися на 1а групу інвалідності. Мене відправляли на комісію з Коростеня на Житомир, потім знову на Коростень. Зрештою прийняли в обласному центрі, але дуже гарно: завели під ручку, уважно вислухали та подивились. Ніколи так не було. Десь через тиждень до мене приходять із нашого совбеза і повідомляють, що я стою в черзі на машину, але потрібна ще одна транспортна довідка. Радять пройти комісію для отримання транспорту. Добре, пройшла ще раз комісію, але вже у Коростені. Дають мені довідку. І тут я дізнаюсь про можливість отримати скутера. Для отримання якого мені, увага, потрібно знову пройти комісію! Я пояснюю чиновникам, ось, є довідки свіжі. Подивились, не підійшли і пройшла я комісію втрете. Пройшло три місці — без відповіді, без довідки. Кажуть, що наслали, а де вона загубилась відповідальність не їхня. В Житомирі запропонували видати дублікат. Він виявився абсолютною копією моєї довідки по транспорту. Зрештою, питання вирішилось і нині я їжджу на скутері. З ним стало значно комфортніше жити і я дуже цьому рада, — ділиться Валентина Буднік.
Додамо, що дана публікація підготовлена за фінансової підтримки Жіночого фонду миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF), але висвітлені в ній погляди та вміст не є офіційно схваленими або визнаними з боку Організації Об’єднаних Націй.
Про Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF)
Жіночий фонд миру та гуманітарної допомоги Організації Об’єднаних Націй (WPHF) – це єдиний глобальний механізм, створений виключно на підтримку участі жінок в процесах розбудови миру та безпеки, а також гуманітарної допомоги. WPHF, керований низкою представників громадянського суспільства, урядів та ООН, — це трастовий фонд за участі багатьох партнерів, який мобілізує терміново необхідне фінансування для місцевих організацій, очолюваних жінками, та працює разом із жінками на передовій заради побудова міцного миру. WPHF надав фінансування та підтримав спроможність понад 500 місцевих організацій громадянського суспільства, які працюють над питаннями порядку денного «Жінки, мир, безпека» та реалізують гуманітарну діяльність у 28 країнах світу, які постраждали від кризи.
#НАІУ#wphfund #UNSCR1325 #InvestinWomen #WomenRespond2Crises
Людмила Лобачова, фото автора