Пан Юрій – один із захисників Чернігова. Він втратив ногу в березні 2022-го під час обстрілу Новоселівки російськими військами. Як це було, ми згадували в інтерв’ю з вдовою Віктора Житника, котрий загинув у той день, у розмові із Сергієм Кривоносовим, котрий також взяв до рук зброю. Нині Юрій Вєткін перебуває в Німеччині, де тестує нову «залізну» ногу – протез. Він не втрачає життєрадісність, оптимізм і є прикладом для багатьох, пише 0462.ua.

Із паном Юрієм, якого бойові побратими охрестили «Замполітом», ми знайомі лише віртуально. Спілкуємося на фейсбуці, читаю його дописи – сповнені емоцій, жартів, цікавих спостережень і відкриттів. Знаю, що після поранення він був у нашому госпіталі, далі його евакуювали човном, і його шлях проліг аж до Німеччині. Про будні та турботи вимушеного мігранта сьогодні й поговоримо.

«Ранок починається не з кави, а з новин»

– Пане Юрію, скільки Ви вже там, у Німеччині?

– З 31 квітня. Дуже довго тривало оформлення документів. І через це в мене почався такий процес, як контрактура (культя стала не так формуватися і в порівнянні з ногою пішла трохи вперед). Зараз працюємо з протезистами, щоб її вирівняти.

– Оформлення документів – це Ви маєте на увазі легалізацію в Німеччині?

– Так, нещодавно мені навіть надіслали картку інваліда Німеччині. І при цьому я ще не інвалід в Україні. Так от воно сталося. Після виписки з госпіталю – одразу на човен, адже автомобільний міст уже був підірваний. Оксана Тунік-Фриз допомагала все організувати. «Куба» (побратим з таким позивним. – Авт.) перевіз на той берег Десни. Я писав про це на своїй сторінці. Мене чекала подруга дитинства, яка живе в Німеччині років 30. Навіть квартиру нам з дружиною зняла завчасно. На кордоні прикордонники запитали про документи. А в мене – тільки виписка з госпіталю, що була ампутація. Пропустили. А зараз із цією випискою, кажуть, можуть і не випустити.

Спочатку був на візочку. Дружина всюди возила. Звісно, руки боліли. Почувався не дуже комфортно, ніби дитина. Зараз ходжу на милицях, і це вже зовсім інші враження. Почуваюся набагато краще. Я вже можу Мюнхеном екскурсії проводити.

– Як проходить Ваш день?

– Ранок починається не з кави, а з новин. Тому що треба знати, що відбувається: де були ракетні удари тощо. Аналітику переглядаю. Гадаю, що у всіх зараз з цього починається день. Потім на прогулянку ходжу, мені треба гуляти. Треба опановувати залізну ногу. Протезист каже, що цей протез тимчасовий. Його потрібно повернути. Мені дали його в прокат на пів року, за нього німецька страхова компанія перерахувала 8 тисяч євро. У квітні мені потрібно здати своєрідний іспит – записати відео для фірми-виробника протезів Össur як доказ, що протез дійсно мені потрібен. Щоб ця фірма надала мені його на постійній основі. Це буде коштувати десь 24 тисячі євро (ціна сучасної новенької іномарки в Україні. – Авт.). Зараз спілкуюся з тими, хто має схожі проблеми, і всі кажуть, що це дуже крутий протез. Він з’явився на ринку з початку минулого року, там якась електроніка всередині. Я вже якось звик, призвичаївся, але мені потрібно ходити без милиць. У мене дуже висока ампутація, і оцей культеприймач спирається на кістку тазу. Боляче, звісно, але розходжуся.

«Такий пласт історії тут відкрив»

– Пане Юрію, на які гроші Ви з дружиною зараз живете?

– Держава Німеччина допомагає таким, як ми. Насправді Мюнхен і сама Баварія – дуже дорогий регіон. Кажуть, тут навіть дорожче, ніж у Берлині. Нам виплачує допомогу уряд, десь 450 євро на місяць на людину. І Німеччина, здається, залишилася єдиною країною ЄС, яка ще виплачує соцдопомогу. Також відшкодовують квартплату, ми винаймаємо житло в літньої пари. Вона баварка, він австрієць. Дуже добрі люди. Ми вже з усіма перезнайомилися, із їхніми дітьми, онуками. На вулиці й сусіди з нами вітаються.

– По Ваших дописах і фото видно, що там у Вас дуже широке коло спілкування. Які були найцікавіші зустрічі та знайомства?

– Я тут такий пласт історії для себе відкрив! Адже від 3 до 5 мільйонів українців з різних причин опинилися тут після Другої світової війни. І відтворили тут маленьку Україну. Тут були якісь табори, освіта українська – школи, гуртки. Для мене це було новиною. Навіть книгу почав писати під робочою назвою «Історія України від пана Андрія». Андрій Куцан був одружений з донькою Бандери, у них народилися діти, син і донька. Син Орест завжди до мене підходить, коли бачить нас на мітингу. Він розмовляє українською, але з акцентом. Працює директором юридичного департаменту якоїсь дуже крутої фірми. Я зараз багато літератури на цю тему читаю. Родина пана Андрія подарувала мені книгу про Бандеру, підписали, там є фото рідкісні. Із Сергієм Лаєвським (директором обласного історичного музею імені В. Тарновського. – Авт.) зв’язався, хочу передати до нашого історичного музею. Це рідкісні видання, за кордоном видавали. Пан Андрій опікується українським університетом під назвою «Рідна школа», ми там були.

Сьогодні в Мюнхені буде мітинг (розмова з паном Юрієм відбулася в суботу вранці. – Авт.). На попередньому була моя подруга, Марія-Агнес Шток-Цимерман. Вона голова комітету бундестагу з озброєння. Нас представили одне одному в греко-католицькій церкві, яка мені дуже подобається, бо там моляться українською мовою – за біженців, за полонених, за наших хлопців. Отець Богдан, апостольський ерзарх для українців візантійського обряду Германії та Скандинавії, нас познайомив. Вона питає: «Що я можу зробити для вас, Юрію?» «Нам нічого не треба, окрім «Леопардів», – відповідаю. «Я вас почула», – каже ця пані.

«У Міністерства оборони нічого не прошу»

– Тепер зрозуміло, хто за кордоном веде таку важливу робота. Це народна дипломатія.

– А до протезиста ми їздимо за 30–40 км від Мюнхена. Його звати Крістіан Возниця, тож маємо підозру, що його коріння також з України. Він друг подружжя, у якого ми живемо. До слова, вони всі багато подорожують. Наша господиня Марія, якій за 80, по всьому світу працювала. Вона медсестра, була і в Замбії, Анголі, Ефіопії і десь ще. А господарь, як стукнуло 18 років, поїхав у Туреччину, жив там. Каже, що до Ердогана країна була геть іншою. А їхній син поїхав до Індії і теж прожив там декілька років. Зараз опікується дітками з особливими потребами. І цей Крістіан Возниця якось прийшов до них у гості. Побачив мене й каже: «Давайте робити протез».

– Чомусь гадала, що Ви їхали до Німеччини саме з метою протезування. А виходить, усе склалося «випадково».

– Я досі є військовослужбовцем 1-ї танкової бригади. І всі ж розуміють, що таке протезування – дуже дорога штука. Пояснюю: я тут як приватна особа, економлю кошти ЗСУ, нікуди не звертаюся по допомогу – ні в Міністерство оборони, ні в Мінздрав. Нічого не прошу. Написав пояснення, як це зі мною сталося. Усі документи надав. Із моєю військовою частиною я на зв’язку. Залишаюся військовим. Але мені треба оцей протез. У квітні ми його замовимо і в червні, гадаю, отримаємо. Його підлаштують під мене. Він же навіть розмовляти вміє! Як приїжджаю до протезиста, той влазить в електроніку, і протез йому «доповідає», скільки я ходжу, яке навантаження даю. Скаржиться, що навантаження тільки 40 відсотків. Отже, нога все знає. Мабуть, коли нову дадуть, я в ті мізки влізу та розберуся. Як то кажуть, із такою ногою, може, і дружини не треба. Може, вона ще й готувати навчиться.

«Писатиму книгу й піду по гриби»

– Що мене вражає на Ваших фото та в дописах – оптимізм. Ви багато жартуєте, не впадаєте в депресію. Ви приклад для багатьох.

– Я дуже добре розумію, що цей досвід треба використовувати. Люди звертаються. Ми тримаємо контакт з доктором, який мене витягнув з того світу. Це Роман Володимирович Бондаренко. Про нього ТСН сюжет знімало. От він і каже: «Треба допомогти, бо є людина, теж з Чернігова, яка не може з цим упоратися. Хлопцю ногу відірвало, і він у такий депресії… капець». Я ще й психолог практичний. Це в мене друга освіта. Мене запрошували до нашого педагогічного університету, читав лекції студентам на кафедрі психології.

– Напевно, саме ця освіта, ця підготовка Вам зараз і допомагає адаптуватися до ситуації?

– Дивлюся на це, як на дощ. Що тут зробиш? Пішов дощ. Треба підлаштовуватися, парасольку розкривати. А в цій ситуації треба цю штучну ногу надівати. Роботи багато. Бачите, скільки зараз гине на фронті людей творчих професій? Це поети, музиканти, режисери. Вони теж хотіли щось зробити, створити. Тож ми повинні жити, як то кажуть, і за себе, і за того хлопця.

У мене був такий випадок у житті. Наші хлопці наїхали на якусь міну, БТР перевернувся і задавив багатьох, хто зверху сидів. Водій був у депресії. Я йому теж це казав: «Ти тепер маєш жити за себе і за них». Він теж постраждав, але залишився живий. Це міна. Так сталося, але життя триває. Треба йти далі. Ми ж залишилися живі для чогось. Для чого? Треба шукати. Книгу написати. Кіно зняти. Музику створити.

– Так, треба встигнути багато чого зробити. А які перспективи щодо вашого повернення? Від чого це залежить?

– Від ноги! Адже в мене одна нога там, а друга – тут. Треба їх з’єднати. Як нададуть новий протез, повернемося. Житло наше ціле, але треба пристосовуватися до простору: третій поверх, ліфта нема. Тут же всюди безбар’єрний простір. І нам цього треба прагнути. Зараз тренуюся нагинатися, аби гриби збирати. Далеко в ліс не піду. В одній руці треба кошик тримати, в іншій – милицю. Такі в мене плани.

Буду писати книгу про тих, хто був зі мною поруч у БУР (так званий Бобровицький укріпрайон). Це звичайні люди, які взяли в руки зброю, коли ворог був під Черніговом. Хочу розказати про них, адже зараз вони теж живуть звичайним життям. Знову працюють. Як на мене, це схоже на козацьку Запорізьку Січ. Хочу з усіма зустрітися. Наш командир, Сашко Бондаренко, уже став майором. Із Андрієм, якого разом зі мною поранили. Ми його називали «Байкер», а в тих колах він відомий як «Бензовоз». Те, що я бачив, – це одне. Мені цікаво, що вони розкажуть. Бо не кожен готовий взяти зброю. Герой – це вибір. Зазвичай люди доходять до певної межі. А ті, що були зі мною поруч, пішли ще далі, ще далі. Я про всіх готовий свідчити, якщо треба. Вони реально захищали своє місто, свої родини. Мені кажуть: «Навіть у ТрО у Чернігові не було таких, як ваші». Може, хтось суд охороняв чи на блокпосту стояв. А ми були на нулі або дуже близько.

– Дякую Вам за це! І до зустрічі в Чернігові!

Вікторія Сидорова, фото з архіву Юрія Вєткіна

* * *

Ми чекали… Орки повинні були вийти з сусідньої вулиці

Десь уже стріляли. Десь з боку кладовища «Яцево».

Я бачив напроти себе Сашка, який лежав у яру, поруч лежав Андрій «Байкер», ще хтось. Вітя Житнік сидів за деревом. «Не сама зручна позиція», – подумав я.

Я крив протилежну сторону. При нагоді міг висунутися з бетонного паркану та стріляти у інший бік вулиці. Тут був майже увесь наш бойовий БУР (Бобровицький укріпрайон).

Орки прорвали оборону на Лижній базі та заходили в наш тил. «Мисливець» з Андрієм залишилися з «сапогом» ( СПГ-9) на випадок, якщо з боку Новоселівки підуть танки.

Усі мовчали, прислуховуючись до пострілів.

Напруження було густим, мов холодець.

– Пацани, стріляти тільки по моїй команді! – крикнув «Завгар».

– Стріляти по команді! – підхватів хтось ззаду, дублюючи команду.

Страшно не було. Було відчуття, що ти на екзамені, і розумієш, що зараз повинна бути відповідь, яка задовольнить викладача. Повна та змістовна.

Скільки нас? Десять-п’ятнадцять стволів. Потужна міць густого вогню для вузької вулиці.

Впораємось. Раптом у мене почав вібрувати телефон.

Саме в цей час. Коли все вирішиться. Дзвонив Владик.

– Що? Кажи швидко, у нас тут може бути спекото.

– Орки зайшли в тил, ходять по Бобровиці. Переодягнуті у нашу форму, з жовтими стрічками на руках. Йдуть до вас по Липинського.

– Добре, дякую, Владик. Зрозумів.

На годиннику була 14.50 година. 5 березня 2022 року. Я озирнувся.

Поштовий ящик заважав бачити вулиці повністю. Але було видно, що на початку вулиці в наш бік рухалися військові. Чоловік двадцять.

– Рух на дев’ять годин!

Вітя Житник, який сидів напроти вулиці, перевів автомат у ту сторону.

– Хто то, Юра? Наші?

– Х.. его знає, Вітя! Не бачу! Тобі не видно?

– Знайшов, кого питати! Мені вже 60.

Хтось з БУРівців теж взяв під приціл вулицю.

– Рух на дев’ять годин! Не можу розгледити, хто це! – ще голосніше закричав я.

– Пацани, крийте тил! – голосно крикнув хтось, перебігаючи у наш бік.

Військовослужбовці наближалися швидко. Або не знають про нашу засідку, або наші?

– Сергій! Це наші чи ні? – кричав я у бік лугу «Мисливцю». У нього єдиного була рація, значить, він знав більше.

Озброєні військовослужбовці приближалися. Йшли професійно, не посеред вулиці, а біля парканів і хат. Але йшли маршем, тримаючи автомати повільно, на ліктях.

З лугу з автоматом прибіг «Мисливець» і обережно висунувся з-за паркану. Йому заважав залізний дріт. Він підтягнувся на паркані та висунув голову.

– Наші! – гучно крикнув він.

Слава, Богу! Я швидко пересунувся в інший бік. Підкріплення!

Тепер обов’язково стримаємо. Військовослужбовці підійшли до нас. Усі високі, у новенький формі, з бронежилетами, наколінниками, підлокітниками, шлемами нового зразку, новенькими камуфльованими автоматами з коліматорними прицілами.

Вони наче зійшли з картинки та нагадували прекрасних казкових ельфів серед нас – брудних, неголених, у мішкуватому одязі.

Усі різні, деякі в окулярах, деякі – з довгим волоссям, голені, бородаті, але усі в нашій формі.

Невже це мобілізовані? Не схоже. Скоріш за все – спецура. Екіпіровка, зброя, рухи.

З боку іншої вулиці виїжджає великий, наче слон, новесенький броньований «Козак» , який закриває собою усе перед мною. З «Козака» вистрибує молодий хлопець.

– Там чисто! – каже у бік інших.

Мабуть, серед них є командир, але він одягнений, як усі.

Я підіймаюсь. Я радий – ого, які у нас хлопці! А яка техніка!

– Там не пройде, – каже «Мисливець» у бік наших окопів. – Ми там перерили усе. На лугу застрягне.

– Окей, – каже хлопець з «Козака». – Ми тоді іншу вулицю перевіримо. Зустрінемось там.

Бронемобіль від’їжджає.

– Оце техніка, – каже вже веселий Вітя, підходячи до мене. – На базі Land Rover, напевно. Цікаво який в нього двигун?

Вітя перенервував, як і усі ми. Адреналін гуляє в крові. Зайшов – вийшов. Все, як на війні.

Вітя підіймає шапку з лоба. З-під неї іде пар. Я дістаю пачку цигарок.

– Хлопці, треба добровольці, щоб зачистити ось цю вулицю! – кричить хтось з військових.

Вітя залишає мене та біжить з добровольцями. «От невгамовний», – думаю я. Дивлюся йому у слід, ховаю пачку та наздоганяю. Ладно, потім покурю.

Через десять хвилин Вітя Житник загине від того ж самого ворожого снаряду, від якого я та Андрюха «Байкер» отримаємо поранення.

Юрій Вєткін