«Він зупинився в міліметрі від мого серця», — 16-річний Микита показує пальцями, який розмір мав металевий уламок, який медики витягнули з його грудної клітки. Близько трьох сантиметрів заліза могли коштувати хлопцю життя.

Зараз підліток проходить реабілітацію у львівському центрі «Незламні». Поранене тіло ще болить після операцій; іноді йому важко зробити навіть декілька кроків. Але він уже не кричить ночами від болю та може розповісти свою історію. Микита впевнений: усе, що сталося з ним за останній місяць, є трагедією і водночас дивом. Він втратив близьких і власний дім, але врятувався з-під обстрілу в Бахмуті — місті, яке зараз є однією з найнебезпечніших точок на планеті.

Осколки по всьому тілу

Микита — один із небагатьох неповнолітніх, які залишалися в руїнах Бахмута так довго. Обстріли й відсутність елементарних умов для життя були його реальністю кілька місяців.

Хлопець описує жахи воєнного життя, як щось буденне. Але сподівання на виживання танули з кожним обстрілом.

Наприкінці січня Микита з племінником пробралися до місцевого магазину, де можна було зарядити телефони та набрати воду. Останнє, що хлопець пам’ятає до мінометного обстрілу, це те, як він відкрив воду. Потім були вибухи, стовпи пилу та нестерпний біль.

«Спочатку я думав, що це якийсь сон. Роблю вдих, а повітря не йде, а стоїть комом у грудях. Потім зрозумів, що не відчуваю ногу по коліно. Думав, що її відірвало. Я цього найбільше боявся», — розповідає Микита, тримаючись за поранену ногу, яка й досі болить.

Страх за себе змінився страхом за племінника, якого хлопець побачив поряд на підлозі.

«Я почав до племінника повзти. А він уже хрипить, очі дивляться вгору. І я зрозумів, що це все. В голові в мене було порожньо. Я обповз його. Я ліг і подумав, що зараз з мене вся кров витече і я відійду», — Микита згадує, що в той момент боротися зі смертю його мотивували думки про маму. Страх, що вона залишиться одна в розбитому Бахмуті, змусив хлопця попри біль виповзти з магазину та кликати на допомогу. Ззовні Микита побачив тіла ще двох загиблих знайомих та декілька поранених людей.

Згадуючи ці хвилини, хлопець витирає сльози. Його мама тепер із ним поруч, щоб підтримувати сина під час операцій та реабілітації.

Внаслідок важкого мінно-вибухового поранення Микита отримав декілька переломів рук та ніг, зламані ребро й лопатку, пошкодження лівої легені та поранення грудної порожнини. «Осколки були по всьому тілу», — каже він та показує численні червоні шрами на спині та грудях.

Друге життя

Дорога до Лікарні Святого Миколая Першого медичного об’єднання Львова зайняла три довгі доби, сповнені болю та страху за життя. В найближчому до Бахмута госпіталі підлітка не змогли прийняти через переповненість закладу: першу допомогу йому надавали просто на вулиці, на снігу. Далі волонтери відвезли його до Костянтинівки, а потім і до Дніпра.

«Коли лікарі зрізали з мене одяг, зняли черевики, я побачив, що нога на місці. А потім я втратив свідомість. Все, що я пам’ятаю, — це ліхтарі в лікарні, що миготіли перед очима, коли мене везли на каталці», — згадує Микита довгу і складну евакуацію.

До Львова він уже дістався потягом. Тільки тут, у львівському центрі «Незламні», хлопцю змогли провести складну операцію, витягнути осколки і в такий спосіб врятувати його серце та ногу.

«Ось так Бог подарував мені друге життя. Лікарі сказали, що я народився у бронежилеті», — усміхається хлопець.

Уламок, що потрапив Микиті у стегно та пройшов майже до ступні, залишив по собі переломи і травми. Операція поставила хлопця на ноги. Але попереду в Микити довга реабілітація, адже йому ще досі боляче ступати. В дні, коли за вікном дощить, нога турбує ще сильніше. Навіть зараз він весь час масажує її, щоб трохи притлумити біль.

Микита розуміє, що швидше за все він тепер кульгатиме решту життя. Йому не можна піднімати нічого важкого. Також він нескоро зможе повернутися до занять спортом. Але порівняно з головним — життям — усе це зараз здається йому другорядним.

Крім того, в нього багато інших планів — довчитися в інституті, стати автомеханіком, отримати водійські права і придбати своє перше авто.

А ще Микита мріє колись повернутися в мирний Бахмут: «Я дуже хочу, щоб місто відбудували. Нам не потрібні двадцяти поверхові будинки з дзеркальними ліфтами. А просто щоб місто було схожим на те, яким воно було до війни».

Та поки бої в Бахмуті тривають, Микита закликає сім’ї вивозити дітей із небезпечних зон, щоб урятувати їхні життя.