Ще одна з історій життя на мирній території

28 Квітня 2022 by Olga Zhurbenko

Друкувати цю новину

Полтава вважається таким собі хабом для людей, які їдуть з територій, де є небезпека для життя від рашистів-окупантів. Деякі залишаються в рідних, знайомих, друзів до того часу, поки територія, де вони живуть, буде безпечна для проживання. Інші – на певний час, визначаючись, що робити далі, чи їхати в інші місця, чи, можливо, шукати для себе домівку для постійного місця проживання.

Сьогодні коротке знайомство з подружжям поважного віку, які їдуть з вже неіснуючого села Донецької області до онуки в Польщу.

Дзвінок. Назвалася Наталею. Вона з Волині. Нагадує, при яких обставинах ми познайомилися. На жаль, не можу пригадати…

Жінка просить допомогти в супроводі та посадці двох людей похилого віку на поїзд. Вона їх теж не знає, але хтось із знайомих попросив знайти когось в Полтаві саме для такої потреби.

Зв’язалася з бабусею. Звичайні питання: скільки буде їхати людей, який багаж, чи потрібне крісло колісне (бо попередили, що дідусь погано ходить), звідки і куди їхати та о котрій годині приїхати, чи потрібно купити їжу в дорогу… Потім до сина з потребою про допомогу. Усе прийнято без лишніх запитань.

Сьогодні за дві години до відправлення поїзда дзвінок від бабусі і трішки схвильовано: чому ж ніхто не дзвонить, де ж ті волонтери?

Ой…

Кажу, це не волонтерська організація. Це мій син зі своїм другом буде вам допомагати. Бабуся завмерла на деякий час… Потім ніяково: “вибачте, не знала…”

Через деякий час син звітується. Забрали, довезли, посадили, купили в дорогу їжу. Трішки познайомилися з дідусем та бабусею. Наразі ті їдуть до Львова. Далі до онуки в Польщу. Там їх давно чекають. Дідусь досить жваво і навіть з гумором розповідає історію своєї маломобільності. Під час ворожого обстрілу направлявся до погребу, де вже знаходилася його бабуся. Наступне, що пам’ятає – лежить в погребі. Через деякий час зрозумів, що дуже добре, що двері погреба були відкрити і його занесло вибуховою хвилею всередину приміщення. Не дивлячись на те, що дідусь дуже забився, він вважає, що йому пощастило. Бо якби були закриті двері, хтозна, чим би все закінчилося.

Наступного дня вони з бабусею прямували на Захід. А ще через день дізналися, що їхнього села більше не існує. Рашисти розгромили кожну хату, кожен двір. На старості років подружжя втратило усе: свій будинок, рідні місця, можливість в найближчі часи повернутися на батьківщину. Бо вертатися вже немає куди. І навіть коли їхню територію звільнять наші воїни, невідомо, чи буде можливість відбудувати село…