Яна Лебедєва: «Коли я бачу людей, які досягли успіху завдяки моїй підтримці, мене це надзвичайно мотивує»

                                                      Яна Лебедєва, 36 років, м. Херсон                                                         Віцечемпіонка світу з метання диску

Про себе

На відміну від багатьох професійних спортсменів, я не займаюсь спортом від самого дитинства, а на професійний рівень – тобто, участь у міжнародних змаганнях – вийшла тільки у 2017-му році. І я справді дуже наполегливо працювала, аби показувати високі результати та заявити про себе на міжнародній спортивній арені.

Я займаюсь легкою атлетикою: метанням диску, списку, і штовханням ядра. Це, скажімо чесно, нелегкий вид спорту для людини у візку. Окрім того, що тут потрібно докладати багато фізичної сили, є і особливості самої техніки: ті, хто у візку, виконують свої спроби зі спеціального метального станка, на якому можна розкрутитись і метнути.

Хоча в мене інвалідність з дитинства, я була абсолютно здоровою дівчиною до 16 років. Потім отримала травму спинного мозку і хребта, і з 16 років пересуваюсь на візку. Чесно кажучи, у дитинстві я не дуже любила спорт, і стримано ставилась до уроків фізкультури. А вже після травми мені зустрілась людина, яка побачила в мені потенціал і бажання розвиватись, чогось досягти у спорті. На чергових реабілітаційних зборах я познайомилась із тренером – майстром спорту СРСР. Реабілітаційні збори важливі для людей на візку, у травмі, адже треба підтримувати свій фізичний стан. Роки йдуть, м’язи слабнуть, і треба залишатись у певній формі, щоб менше хворіти і бути самостійною. Я займалась для себе, а потім отримала пропозицію від тренера спробувати себе у легкій атлетиці. Спробувала, і у мене непогано вийшло.

Я сама родом із Сумської області, але зараз проживаю в Херсоні: сюди мене забрав чоловік. Він також на візку, у нього також травма хребта, і ми познайомились на реабілітації. Чоловік теж займався спортом, але потім закинув це: на тренування їздити важко, оскільки громадський транспорт у нас не пристосований для осіб з інвалідністю, тож він возив мене на власному автомобілі. Йому важче, бо у чоловіків більш високі результати у спорті. І взагалі, коли в родині дві людини на візку, ще й обидві спортом займаються – це дуже складно, бо у кожного свій режим тренувань, харчування. Зрештою він перестав займатись, хоча раніше виступав на чемпіонатах України. Тепер у спорті тільки я, а чоловік мене всіляко підтримує.

Про заняття спортом

У нашому будинку у приватному секторі ми облаштували маленький «стадіончик» у зеленій зоні, щоб можна було метати з візка: поставили опорну жердину, і вийшла така собі домашня тренувальна зона. До речі, вона дуже знадобилась із початком карантину! В березні довелось повернутись додому зі зборів, і ця невеличка база стала в нагоді. Коли ти виходиш на високий спортивний рівень, твій організм уже не може жити без навантажень, без певних зусиль, треба постійно підтримувати себе. І потім виявилось, що за карантин я майже не втратила форму: повернулась із тими самими результатами.

На жаль, всі наступні змагання скасовані, і наразі найближчі – тільки в перших числах літа наступного року. Навіть Параолімпійські ігри – мрію будь-якого спортсмена – теж пере-несли на наступний рік. У 2019-му році в нас був чемпіонат світу, де я завоювала друге місце у метанні диску, та ліцензію у параолімпійську збірну… і тут – карантин. Ну, нічого. Спочатку було трохи сумно, але життя – воно таке, вносить свої корективи. Будемо сподіватись, що наступного року все відбудеться.

«Коли ти маєш спортивні заслуги, то на тебе вже по-іншому дивляться, трішечки дослухаються.

Можна використовувати свої спортивні успіхи як платформу для змін»

Про громадську діяльність

Окрім спортивних досягнень я займаюсь громадською роботою – по створенню до-ступного середовища. Вже шостий рік я – радник міського голови з питань доступності, почала займатись цим ще до спорту, і просувала програму «Доступний Херсон». Вона впроваджується, але все ж не в тому обсязі, як хотілося би. Та люди помічають, що є зміни, що наша міська інфраструктура стає доступнішою. Наприклад, за рахунок місцевого бюджету встановлюються пандуси до багатоквартирних будинків, де живуть люди з інвалідністю. Цим напрямком ми займаємось разом з чоловіком: робимо те, що нам болить, і життєво необхідно. Коли ти маєш спортивні заслуги, то на тебе вже по-іншому дивляться, трішечки дослухаються. Можна використовувати свої спортивні успіхи як платформу для змін. 

Коли буваєш на міжнародних змаганнях у більш, скажімо, розвинених країнах, бачиш, що ти можеш не знати мови, можеш нічого не розуміти, але завжди зможеш доїхати і скрізь зайти, куди б тобі не захотілось! Бо є і доступна інфраструктура, і пандуси, і ліфти. Хочеш на корабель – ти і на корабель заїдеш, на кажучи вже про те, щоб знайти якусь доступну вбиральню! І транспорт, і все… Повертаєшся – і ще відчуваєш те натхнення, прагнеш, щоб у нас теж так було, починаєш щось робити для цього… Але трохи попрацюєш у наших умовах, і запал потроху втихає. Та все одно, щось робиться: хоч і повільно, але ми рухаємось у правильному напрямку.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська.

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial