Юлія Михно «Я би хотіла своїм прикладом показувати молоді, що люди з інвалідністю теж можуть жити повноцінним життям. Наше суспільство, на жаль, дуже складно приймає людей з інвалідністю, і з цим треба щось робити»

Юлія Михно, 26 років, с. Мельники (Черкаська обл.)

Переможниця конкурсу «Краса без обмежень» (2018)

Я народилась у селі Мельники – це Черкаська область, Чорнобаївський район. Росла здоровою дитиною, багато займалась різними видами спорту, і у підлітковому віці навіть мріяла стати моделлю, професійно займатись фітнесом та брати участь у змаганнях. Але, на жаль, травма цьому завадила: я травмувала спину шість років тому і з того часу пересуваюсь на візку.

Всі ці роки я передусім присвятила реабілітації, і найбільше прагнула підняти себе на ноги. Тож зрештою життя розподілялось між лікарнею, домом та реабілітаційними центра- ми. Тільки в останні роки, завдяки знайомствам і досвіду, який отримала на реабілітації, почала жити реальним життям, зрозуміла, що не можна зациклюватись тільки на своїй проблемі. Я травмувалась, будучи зовсім молодою людиною, у 20 років, тож, зрештою, маю ще багато років, аби чогось досягти у житті. Так, наприклад, я почала професійно займатись спортом, і далі життя пішло у зовсім іншому ритмі. І тепер я намагаюсь рухатись далі, відкривати для себе щось цікаве і чогось досягати.

Звісно, все це можливо завдяки підтримці моєї сім’ї: і тато, і мама, і старший брат дуже мене підтримують, вони були поруч у найскладніший період мого життя, за що я їм безмежно вдячна.

Про роботу

Ще до травми я встигла отримати медичну освіту і трішки попрацювати за спеціальні­стю. А в цьому році, саме перед карантином, нарешті спробувала себе в ролі медсестри в реабілітаційному центрі для людей з інвалідністю. Звісно, було багато переживань, батьки турбувались, чи не занадто тяжко мені буде працювати на візку. Та зрештою я пройшла курси підвищення кваліфікації і почала працювати. Не скажу, що це складно – це можливо. Коли в тебе є певні обов’язки і ти їх виконуєш, нічого складного немає, до того ж, центр був добре обладнаний для пересування на візку. Але головне – це можливість відчувати себе працездатною.

Для людей з інвалідністю існує велика проблема працевлаштування, навіть якщо ти маєш медичну освіту. Та на жаль, навіть державні медичні заклади не готові прийняти на ро­боту людину з інвалідністю, не кажучи вже про доступне середовище, якого у нас фактично немає у більшості лікарень.

Про спорт

Спорт для мене – спосіб життя, без нього я вже не можу. Наразі для мене це більше, ніж захоплення, і в майбутньому я хочу професійно розвиватись саме в цьому напрямку.

Після травми, завдяки програмам реабілітації, я зрозуміла, що можна продовжувати зай­матись спортом. Звісно, є багато обмежень, але чимало вправ можна виконувати і у візочку. Останні два роки я професійно займаюсь пауерліфтингом в центрі «Інваспорт»: беру участь у чемпіонатах України та області, кубках країни, вже займаю призові місця. Звісно, мрію досягати ще кращих результатів, виграти кілька чемпіонатів та потрапити до збірної України, аби далі взяти участь в міжнародних змаганнях. Для цього треба багато працювати, чим я наразі і займаюсь: тричі на тиждень маю інтенсивні тренування, і ще двічі – легші. Вихідні у мене – тільки субота й неділя!

«Я би хотіла своїм прикладом показувати молоді, що люди з інвалідністю теж можуть жити повноцінним життям. Наше суспільство, на жаль, дуже складно приймає людей з інвалідністю, і з цим треба щось робити».

Звісно, у планах після спорту – отримати ліцензію і стати фітнес-тренером, аби проводи­ти заняття для людей з інвалідністю, розробляти свої методики та своїм прикладом показу­вати, що все можливо.

Про конкурс

В 2018 році я приймала участь в конкурсі краси серед дівчат на інвалідних візках – «Кра­са без обмежень» у м. Краматорськ, де несподівано для себе здобула перемогу. Звісно, цей конкурс і ця перемога сильно змінили моє життя: багато цікавих знайомств, новий досвід, певне осмислення себе.

Того року я у санаторії познайомилась з жінкою, яка колись брала участь у такому кон­курсі, і саме вона запропонувала мені подати свою анкету. Я подалась мало не в останній день, і буквально за кілька днів дізналась, що проходжу далі. Тож на підготовку у мене був всього лише тиждень! Далі треба було вирушати у Краматорськ, де відбувались різні ета­пи конкурсу: семінари, поїздки, фотосесії, кулінарний батл, спілкування з різними людьми, підготовка танцю, і нарешті фінал. На конкурсі всі презентували себе, свої хобі: наприклад, я читала мої вірші, та показувала картини, які створюю із цвяхів та ниток.

Перемога була несподіваною: я була наймолодшою учасницею, і коли оголосили, що «корону» отримаю саме я, було багато емоцій, і, звісно, сльози радості. Чомусь вважала, що маю небагато шансів поруч із іншими дівчатами, які приділили більше часу підготовці та більше займались громадською роботою. Але стосунки з усіма залишились хороші, не зважаючи на те хто переміг, а хто ні. Я досі підтримую зв’язок з багатьма з них, періодично ми спілкуємось, з деякими навіть потім разом були на реабілітації. Ділимось своїм досвідом, різними лайфхаками, розповідаємо, хто де побував.

Після перемоги в конкурсі у мене була особлива місія: мене залучили до просвітницької роботи у проєкті «Жінки за мир». Брала участь у різних заходах і намагалась донести якомо­га більше інформації про інвалідність різним людям: наприклад, ми проводили тренінги для спортивних тренерів про те, як працювати з дітьми з інвалідністю.

Про плани на майбутнє

Окрім спорту у планах є робота в локальній громадській організації, щоби продовжити популяризувати активний спосіб життя серед людей з інвалідністю. Я розумію, що в області, у малих містах і селах, є багато хлопчиків та дівчат, які мають інвалідність і замикаються в собі, бояться навіть виходити з дому. Я їх розумію: пам’ятаю, як перші кілька місяців після травми лежала в лікарні, ще не знала, чи зможу ходити, але вже переживала, як на мене будуть дивитись люди, коли я пересуватимусь на візку. Здавалось дуже дивним, коли ми ви­ходили з мамою на прогулянки, що люди озирались – чомусь я навіть відчувала сором за те, що я така. І потрібен був час, знайомство з різними людьми, поради, аби звикнути до себе такої та знайти в собі сили. Тому я би хотіла працювати, показувати своїм прикладом молоді, що люди з інвалідністю теж можуть жити повноцінним життям.

Наше суспільство, на жаль, дуже складно приймає людей з інвалідністю. І з цим треба щось робити, треба боротись за рівні права, за однакове ставлення до різних людей, за право на працю. Я вже залучена до нашого місцевого комітету доступності, і планую також працювати у цій сфері далі.

Про мрії

Мрій дуже багато. Мабуть, головна з них – підняти себе на ноги. Та все ж не хочеться зациклюватись тільки на цьому, треба рухатись далі. Тож мрію потрапити на міжнародний конкурс краси, а ще хочу стати професійною моделлю на візку. Знаю, що в інших країнах в модельну сферу вже залучають різних жінок з інвалідністю, проте в Україні це все ще сприй­мається як щось дивне. Але ж включення моделей на візках у, наприклад, модні покази, зможе показати, наскільки різними є люди, і що не слід ділити їх на певні категорії.

А ще мрію, аби в нашій країні змінилось ставлення до людей з інвалідністю, і щоби ідея про те, що всі рівні у правах і можливостях себе реалізувати, справді була втілена.

Інтерв’ю підготовано в рамках Всеукраїнського проєкту Національної Асамблеї людей з інвалідністю України «Права жінок з інвалідністю: дія у розвитку». Фінансування реалізації проєкту здійснюється за рахунок Державного бюджету України.

Тексти історій: Валерія Лазаренко.
Ілюстрації до буклету: Єлизавета Яблонська.

Wordpress Social Share Plugin powered by Ultimatelysocial